СЮРПРИЗ ДЛЯ ІГУМЕНІ
Школа у селі Зимне і старий монастир дивляться один на одного. Вони через дорогу. Тільки обитель — на Святій горі, на якій князь Володимир, котрий і Русь хрестив, ще у 1001 році спорудив свій зимовий терем та два храми, давши початок монастирю, за кам’яними мурами. Але вони не стали чимось на зразок державного кордону між двома світами: мирським і духовним. Утім, обійстя на Святій горі й можна назвати «державою у державі», бо живуть тут за своїми правилами або, іншими словами, за монастирським уставом.
Алла Романівна Мельник, директор Зимненської школи, часто пригадує, як стояла вона біля вікна, а мимо дорогою на Святу гору, де кілька десятиліть квартирувала колгоспна тракторна бригада, піднімалися дві черниці. Це були прислані з монастиря, що у містечку Корці, матушки Стефана та Миколая. Перша й стала ігуменею Зимненської обителі, а друга — її правою рукою, благочинною монастиря. Обох їх прислали для відновлення обителі.
— Я дивилася і думала: що зроблять на цих руїнах, які тодішня радянська влада «леліяла» не одне десятиліття, ці тендітні черниці? — каже директор. — Це тепер тут бувають президенти та патріархи, міністри та генерали. От скажіть: скільки монастирів в Україні, а багатьох знаних в Україні людей приваблює саме Зимне! Людина, мабуть, так створена, що все ж прагне духовності. А тут намолене місце — і цим усе сказано. Втім, це нині тут така краса: величний храм, відновлені печери, територія, яка навесні потопає у тюльпанах, а влітку — у трояндах... Все це треба було зробити, здоров’я і життя покласти.
Роздуми директора перебиває візит у її кабінет Ірини Алімівни Болотюк, яка керує шкільним хором духовної та патріотичної пісні. Цей хор — шкільна гордість, бо вже не раз ставав лауреатом фестивалів духовної пісні. Але він — і дітище ігумені Стефани, котру свого часу зачарував виступ такого ж хору в одному з вінницьких храмів. Ірина Алімівна — автор музики до пісні, яка мала стати сюрпризом для матушки, як у Зимному всі називають ігуменю, на її ювілей. «На нашій Волині, у рідному Зимне стоїть споконвічно Святая гора, і лине у небо неспинна молитва...» — прості й невигадливі начебто слова, автором котрих, до речі, є мама пані Ірини, все ж зворушували. Зворушили вони і черниць та матушку Стефану. Ігуменя, розказала мені вже потім Алла Борисівна, задумала зробити цей твір своєрідним гімном їхньої обителі.
А в школі дякують Богу, що той послав їм у сусіди монастир. Якби не спонсори з духовної обителі, тут би багато чого просто не було. От де ви чули, аби монастир утримував... світську музичну школу? А вона як філіал районної діє у Зимному вже кілька років. Директор пригадує, як іще з однією вчителькою вони їздили за дорученням матушки у Львів, де та домовилася про хороший рояль.
— Уявляєте, справжнього «німця» (тобто німецьке піаніно. — Авт.) тоді придбали. Моя консультантка від нього відійти не могла. Воно стоїть у нас просто в актовому залі, і діти на ньому грають. Це ж яке їм щастя! Матушка придбала ще й цифрове фортепіано, і сопілки, і скрипки. А коли постала потреба мати у школі свій баян, то вона його за шість тисяч гривень купила аж у Києві і сама привезла!
Монастир, попри розповсюджений стереотип, абсолютно не схожий на схованку для нещасних. Це просто інший, паралельний світському життю світ. Матушка ж Стефана називає чернецтво «Божим промислом». Хоча у свій час при Зимненській обителі виховувалося з добрий десяток дівчаток, підібраних на вокзалах, покинутих батьками, але черничками стали лише двоє із них. У монастирі діти з’явилися тому, що ігуменю просили прийняти їх тимчасово, бо куди було подіти?.. А вийшло, що немало із них ще й досі рідним домом вважають жіночий монастир, навідуються сюди, немов до рідного дому. Усі вихованки отримували освіту у зимненській школі. З деякими були такі проблеми, що Аллі Борисівні і досі не відійшли, як кажуть, зашпори.
— Ось були дві сестрички, а які різні! Одна школу із золотою медаллю закінчила, навчається у медичному університеті. І хоча вчиться у Львові, мама рідна — у Львові ж, а на вихідні — до матушки Стефани приїжджає... Сестра ж її була — відірви і викинь! Якби не монастир, якою вона б дорогою пішла... А тепер навчається у коледжі і теж Зимне не минає. Інша ж дівчинка просто спекулювала любов’ю до неї. Шкода, що не використала вона даного їй долею і матушками шансу, начебто знайшла десь тітку і поїхала до неї. Виховувати цих дітей була, скажу вам, каторжна праця, бо ж — гени... Але як їх гляділи! Тих, які мали таланти, возили машиною у Володимир-Волинський, у художню та музичну школи. Ірочка, одна з двох, що стали монашками, спочатку у школу приходила в закритій сірій сукні. Видно було, що трішки через це комплексувала. Потім, бачимо, дали їй сестрички поблажку в одязі. А як одну з дівчаток одягнули на новорічний бал-маскарад! Такий костюм Сніжинки не кожна мама пошиє. Декого з монастиря й заміж видали.
Мирських проблем не можуть спинити і монастирські мури. Завдяки обителі Зимне має хороші дороги, чому несказанно заздрять у навколишніх селах. Коли минулої зими перемітало усі стежки, сільський голова, поникавшись у пошуках грейдера по різних інстанціях, звертався до матушки Стефани — і та давала техніку. Адже монастир — велике самодостатнє господарство. Тут обробляють десять гектарів землі, мають свої теплиці й садки, в яких лише винограду родить 40 сортів! Випікають хліб і виготовляють свої макарони...
— Чим можемо віддячити їм ми? — роздумує директор школи. — Хіба два дні восени підсобимо викопувати картоплю. Причому нікого не примушуємо, але діти і батьки раді допомогти.
Хтось із багатих спонсорів подарував монастирю плазмовий телевізор. Ігуменя ж передала його у школу. Згорів бойлер, директор випадково в розмові з матушкою поділилася клопотами, що ніде взяти грошей на ремонт. Монастир купив і бойлер. І навіть внутрішні туалети, які донедавна були нездійсненною мрією директора, обладнані за допомогою сусідки-обителі: ігуменя придбала сюди і плитку, і всю сантехніку.
«ТЕ, ЩО ВИ ЗРОБИЛИ БЛИЖНЬОМУ, ТЕ ЗРОБИЛИ МЕНІ»
Доводилося бувати у монастирях, які не просто на краю цивілізації, подалі від великих доріг і людей, а навіть і серед лісу за кілька кілометрів від найближчого села. У таких обителях і стиль життя своєрідний, умиротворений, у них, здається, й час зупинився. Тут рідко бувають відвідувачі, зате так потребують спонсорів, бо треба відновлювати келії, будувати храми... Зимненському монастирю волею князя Володимира судилася інша доля. Він поруч із древнім Володимиром-Волинським, за 70 кілометрів від обласного центру і є не тільки місцем паломництва для віруючих людей, а й об’єктом туристичного маршруту «Золота діадема Волині».
Між тим чернички мають і молитися Богу й за нас, грішних, і утримувати себе самі... То навіщо обителі клопоти зі школою, дітьми, з благодійним офтальмологічним кабінетом, у який закупили найсучаснішу апаратуру? Адже ще не факт, що діти, яких тут обігріли, яким матеріально допомогли, згодом прийдуть до Бога. Матушка Стефана з цього приводу каже так:
— Найперше хочу згадати Святе письмо, у якому Господь сказав: «Те, що ви зробили ближньому, те зробили мені». А хто наш ближній? Кожна людина, яка потребує допомоги. Якщо є можливість допомогти — завжди треба допомогти. І я прошу Бога, молюся, аби я мала можливість допомагати людям. У Зимному я вже 19 років. Так, ми відродили обитель, хоча й кажуть, що ми — слабкі жінки. Але, як пише Святе письмо, «сила Божа у немочі звершується». З Божою поміччю у цьому світі, на цій землі нічого не страшно. Якщо є на те благо, то Господь завжди благословляє усі наші труди. Адже як пише апостол Павло? — «Просите і не отримуєте». Чому не отримуєте? Бо нема від того користі. Ми інколи просимо й не знаємо, це на користь чи не на користь. А якщо людина погодиться з тим, що на все — воля Божа, що Божа премудрість наймудріша, що вона керує нами, треба тільки покоритися їй... Покоритися! Отож я завжди думаю, аби не піти проти Божої волі. І якщо перша заповідь звучить так: «Возлюби Господа свого усім серцем своїм, всім розумом, усією душею», то друга, подібна їй, — «Возлюби ближнього твого». Чи підуть ці діти згодом у храм чи не підуть?.. Я над цим у момент, коли мені треба допомогти, не роздумую. Я знаю, що мені на цю хвилину треба допомогти і я це можу зробити. А там Господь сам управить. У кожної людини своя дорога до Господа і на все свій час.
— Як ви поясните, чому так багато паломників, багато відомих в Україні і не тільки людей тягнуться до вашого монастиря? Що притягує їх на цю Святу гору?
— Притягує наша найбільша святиня — ікона Зимненської Божої Матері, яка прийшла сюди за часів князя Володимира. Цією іконою, як відомо, царгородський патріарх благословляв його на шлюб з царівною Анною. Це була сімейна ікона княжої родини, яку в нашу обитель князь Володимир передав 1006 року. За розміром ікона невелика, але дуже сильна у неї благодать, це дуже велика святиня. Друга причина паломництва — давня і глибока історія монастиря. За історичними даними, він старший на півстоліття від Києво-Печерської лаври. І люди тягнуться до святині, до духовності, прагнуть отримати тут благословення, благодать. Тут земля сяє від того, що було в монастирі багато благочестивих подвижників. Якщо людина хоч раз потрапить у цю обитель, відчує тут благодать, яку інколи називають (усміхається. — Авт.) «енергетикою», то її тягнутиме сюди знов і знов.
— Чи правда, що сам князь Володимир прозрів від вашої чудотворної ікони?
— Є переказ, що коли він завоював Корсунь, то осліп. А перед цим він просив царівну Анну вийти за нього заміж, але вона поставила одну вимогу — охреститися у православній вірі. Князь погодився. І в купелі хрещення він прозрів і найперше побачив світло від цієї ікони.
— А де ця ікона зберігалася у роки войовничого атеїзму?
— У Першу світову війну нашу обитель переселили в Житомир, туди вивезли й ікону. 1966 року, коли померла остання зимненська черниця, ікону передали в Корецький монастир. Вона була там у храмі. Її шукали, бо хотіли здати в музей. Але Господь так дав, що тим, хто прагнув ікону конфіскувати, закрилися очі. Я була свідком того всього, бо проводила екскурсію у храмі. Ті люди тут походили, пошукали, і пішли до ігумені: де ікона? Вона ж була на видному місці, з правого боку на колоні, у кіоті. Ігуменя й подумала: якщо ікону не побачили, значить так угодно Господу і Божій Матінці. Таким чином Бог вберіг цей образ для нашої обителі. Тепер йому поклоняються багато людей, від ікони черпають благодать і отримують зцілення.
— Дитячий хор, який діє при зимненській школі, музична школа, у якій навчаються сільські діти, це одна з ваших, знаю, мрій, яка здійснилася.
— Ми надіємося лише на Божу милість. І справи наші ще далекі від досконалості. Але діти — це майбутнє нашої держави, в них треба виховувати і любов до Бога, і мораль, і любов до людей та всього, що їх оточує. Я вірю, що вони ніколи не забудуть, що їм дала наша обитель. У дитинстві я дуже любила співати. Українські пісні, але ті, які з глибоким змістом. Мріяла навчатися у музичній школі, але такої можливості не мала. Коли прийшла у Корецький монастир, матушка ігуменя направила мене на навчання на регентське відділення Ленінградської духовної академії, ректором якої, до речі, був теперішній патріарх Кирило. Мені довелося починати музичну освіту з нуля. І тепер я рада, що можу хоч таку маленьку частинку внести у розвиток наших талановитих дітей, які б інакше не мали можливості проявити свій талант, свій хист.
— Про що ще просите у Бога для себе і своєї обителі?
— Я пригадую момент, коли мене направляли з Корця сюди, у Зимне. Ігуменя сказала: дитино, ти ідеш, і перед тобою велике завдання. Важко відновити обитель, але ще важче відновити духовність. Тому проси, дитино, у Бога мудрості. Проси мудрості на кожну хвилину, на кожну годину і на кожен день. І я найбільше прошу, аби Господь мене не залишив, прошу мудрості та здорового глузду управляти монастирем, уміння спілкуватися з людьми поза його межами. Хочеться, щоб життя наше монастирське послужило на благо усім, хто хоч раз переступить наш поріг. Щоб люди не просто зайшли, походили, помилувалися, а щоб помолилися, почерпнули благодать, відчули те святе, що так необхідне їхнім душам.
