Протягом 70 років радянської влади людей привчили пошепки говорити про будь-яку нібито утаємничену інформацію, за поширення якої могли посадити практично без суду і слідства, на підставі трьох документів — донос, допит і вирок. Люди бояться й до цього часу. Прикладів того, що право людини і громадянина на інформацію захищене Конституцією України та законом України про інформацію, практично немає в засобах масової інформації чи інших джерелах.
Стаття 32 Конституції України надає право кожному громадянинові знайомитися в органах державної влади з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею. Така ж ст. 32, але вже Закону України «Про інформацію» дає громадянинові право «...вимагати будь-якого офіційного документа, незалежно від того, стосується цей документ його особисто чи ні, крім випадків обмеження доступів».
Посадові особи, які діють від імені держави України і які свідомо відмовляють у наданні певної інформації, посилаючись на державну чи військову таємницю, є законопорушниками.
Чому вони це роблять? Тільки тому, що знають — з них ніхто за це не спитає. Але ж ця посадова особа, яка діє від імені влади, не може не знати, що протягом 10 днів вона зобов’язана повідомити громадянина про можливість задоволення його запиту або ж про відмову в задоволенні і реалізувати запит протягом одного місяця.
Законом також передбачена юридична відповідальність осіб, винних у вчиненні таких порушень, як необгрунтована відмова від надання інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності, навмисне приховування інформації та інші випадки (ст. 47 Закону).
Як вчинити в таких випадках? Перш за все, нагадати посадовій особі про її обов’язок надати інформацію чи обгрунтовану відповідь про відмову і на підставі саме цих статей (32 і 47 Закону, ст. ст. 8, 32 Конституції України) звернутись до суду.
Людей, як правило, цікавить інформація, що стосується їх особисто, чи то по роботі, чи з наукової або правозахисної діяльності. І я не певен, що якомусь громадянину необхідна інформація, що містить державну таємницю, та навіть і така, якщо вона необхідна для виконання службових обов’язків, повинна надаватись. Ось приклад.
Офіцера Л. звільнили з лав Збройних Сил України. Підставами для видання наказу про звільнення послужили декілька документів, які передбачені нормативно-правовими актами, що регламентують порядок проходження військової служби. Серед них — подання до звільнення, два листи бесід про звільнення, висновок військово-лікарської комісії та інші, з якими офіцер, який подається до звільнення, має бути ознайомлений. Офіцер Л. звернувся до начальника кадрового органу з проханням надати йому ці документи, на що останній, посилаючись на накази Міністра оборони колишнього Радянського Союзу, відмовив, обгрунтовуючи відмову тим, що цими наказами не передбачено видання на руки такої інформації про особу.
Саме така відповідь є необгрунтованою тому, що Конституція України має найвищу силу і надає право особі знайомитися в органах влади з відомостями про себе.
На підставі вищезазначених статей офіцер Л. звернувся до районного суду з позовною заявою про порушення його конституційного права. Іменем України районний суд прийняв рішення — видати на руки всі вищезазначені документи.
Ось такі були наші дії. А з отриманими документами знову звернулись до суду про спростування недостовірної інформації, яка міститься в них і на підставі якої був виданий наказ про звільнення з лав ЗС України.
