Ви, напевне, теж знаєте, як хороша, проте досі не реалізована ідея повертається у свідомість підказками всесвіту. Самі того не відаючи, випадково почуті фрази з розмов перехожих, чорно-білі речення газетних оголошень, голосні спогади вантажника в дворі чи просто напис на коробці цукерок стають нагадуваннями — а пам’ятаєш, ти ж хотів/ла... Можливо, людській свідомості потрібен символізм, що здатен підтримати несміливий творчий намір, або ж нагадати хорошу ідею, яка вже не раз спадала на думку. А можливо, за допомогою таких підказок, Бог просто бореться з нашими лінощами.
Якось під час розмови з головним редактором у нас з’явилася думка — підготувати текст про Нобелівських лавреатів та їхні гастрономічні вподобання. Ймовірно, ця ідея іще б довго мандрувала довжелезним списком потенційних тем, якби Ольга Токарчук у своєму романі «Дім дня, дім ночі» не взялася розписувати рецепти грибних страв, а я — читати їх із захватом і бажанням переповісти вам.
Безумовною перевагою бути автором тексту є те, що сама обираєш своїх персонажів. Перелік Нобелівських лавреатів із літератури вражає прізвищами, й об’єктивно обрати з понад сотні найкращих лише кількох героїв для нашого гастрономічного аналізу — нереально. Ернест Гемінґвей, Редьярд Кіплінг, Генрик Сенкевич, Кнут Гамсун та Бернард Шоу, Тоні Моррісон і Кадзуо Ішіґуро — всі полюбляли чи полюбляють попоїсти, всі згадують їжу в своїх творах. Хтось, як-от Тоні Моррісон, аналізує вплив кухні на афроамериканську культуру й суспільство загалом, хтось, як Кадзуо Ішіґуро висміює споживацтво, фантазуючи про гурмана, який поїдає привида. А ще ж і, крім літераторів, є нобеліати, які пишуть про кухню. Абхіджит Банерджі, який 2019-го отримав премію за економічні дослідження, цьогоріч видав книжку «Готувати, щоб врятувати собі життя», де згадує рецепти багатьох країн і звичайно, рідних, бенгальських. Геть заплутавшись розумом серед сотень нобелівських авторитетів, я вирішила обирати серцем. Тож сьогодні розкажу вам про своїх улюблених — Ольгу Токарчук (премія 2018 року), Габріеля Гарсія Маркеса (премія 1982 року) та Маріо Варгаса Льйосу (премія 2010 року).
Ольга Токарчук народилася у Сулехові, Польща, в родині з українським корінням. Її творчість — магічний реалізм Східної Європи, а книжки обов’язкові для прочитання в нас. Плинність реальності, складні часи й постійні переміни, зрозуміла нам природа й людина дивують іншим — вмінням авторки показати важливість тем, які наші письменники чомусь ігнорують. Звичні, проте невідомі глобальному читачеві деталі побуту, особливості смаків, локальна філософія здатні зацікавити й перевернути усталене, західне сприйняття світу. Східна Європа, Польща й Україна — досі terra incognita не лише через політичні й військові конфлікти, історичний нефарт чи холодні зими. А й тому, що ми несерйозно ставимося до власної «екзотики», до тих дрібниць, які любимо в творах іноземних авторів, та вперто не пускаємо до власних наративів. Як-от, наприклад, гриби.
Гриби їдять не скрізь, не всі й не завжди. Вони бувають отруйні, тож навіть проста вечеря може перетворитися на драматичний сюжет, а ті, хто споживають їх, — насолоджуються і ризикують водночас. Герої Ольги Токарчук люблять збирати й готувати гриби, вони ростуть у сусідньому лісі. Повільний плин життя, вогкий аромат і небезпека, захована в непримітному тілі, — така собі грибна філософія, що піддається обраним. Фрамуліни, зимові опеньки, які рідко хто збирає в наших широтах, авторка рекомендує готувати як начинку для млинців. Підсмажити гриби з цибулею, додати мускатного горіха й перцю, трішки розмоченого в молоці черствого темного хліба, яйце і сметану. Фарш загорнути в млинці, обкачати в панірувальних сухарях і смажити на маргарині. Дубовики, або свинушки, нині визнані напівїстівними грибами, оповідачка в романі рекомендує тушкувати в чеському білому сухому вині з пів склянкою тертого оципека (традиційний словацький та польський татранський копчений овечий сир). Є тут навіть десерт із порхавок, обсмажених медальйонами й посипаних цукровою пудрою, є і небезпечні рецепти з мухоморів, які я зі зрозумілих причин переказувати не буду. Осінь у Нову Руду, де Ольга Токарчук проводить добру половину року, приходить з оладками зі сливами, а весна повертається такими ж, тільки з румбамбаром за начинку.
Є серед «Химерних оповідань» нобеліатки ціла історія про «Консерви», такі звичні в наших коморах і геть чужі читачам іноземним. Є спогади про дефіцит і черги за олією, є описи вареників з капустою, традиційних на наше Різдво і дивних для гостей зі Сходу. «Книги Якова», які вона справедливо називає великою подорожжю через сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, повняться уважними, вивіреними картинами часу й побуту, що відкрився оку чутливого спостерігача. Єврейські страви й польські частунки, мисливські трапези й Рогатинські ярмарки — все сповнене запахів, кольорів, солоду й гірчинок, що мандрують крізь час і простір поміж майстерно складених авторкою слів.
ГАБРІЕЛЬ ГАРСІЯ МАРКЕС / ФОТО З САЙТА WWW.WIKIMEDIA.ORG
Їжа важлива, адже щодня наповнює нас не лише поживними речовинами, а й настроями, смаками, звичками тих частин світу, де її споживаємо. Шанувальники творчості великого латиноамериканського письменника Габріеля Гарсія Маркеса навіть організували гастрономічний тур, що бере за основу описані ним у творах страви. Мандрівка колумбійською Картахеною з ароматами карибської кухні передбачає вісім смачних зупинок, розмови з кухарями, локальні історії й читання гастрономічних уривків із улюблених Маркесівських романів: «Сто років самотності» та «Кохання в час холери». Їхні герої, сповнені пристрасті, що виходить за межі любовних стосунків і сягає всіх задоволень світу, ненавидять і обожнюють музику, природу і їжу, звичайно. Ферміна Даса з «Кохання в час холери» погоджується вийти заміж за однієї умови — якщо майбутній чоловік ніколи не змушуватиме їсти... баклажани. Натомість її обранець доктор Гувенал Урбіно не уявляв життя без спаржі. Урсула, матріарх родини Буендіа, що родом зі «Ста років самотності» виготовляла на продаж молочні цукерки, які мільйони читачів нині мріють спробувати. Ймовірно, їх рецепт передбачає застиглу суміш цукру, молока і кориці.
Сам Гарсія Маркес, якого преса часто називала великим гедоністом, полюбляв їсти не менше за своїх персонажів. Його славнозвісна і вкрай контроверсійна дружба з кубинським диктатором Фіделем Кастро почалася з... лобстера. Як з’ясувалося, вони обоє дуже любили морепродукти й могли годинами обговорювати рецепти креветок і пасти. Готуйте просто, радив великий Габо — не варіть, а смажте або грилюйте лобстера, додавши лимон і часникове масло. Просто, але не дешево, навіть на Кубі 70-х.
МАРІО ВАРГАС ЛЬЙОСА / ФОТО З САЙТА WWW.WIKIMEDIA.ORG
Маріо Варгас Льйоса, який, до речі відвідав Україну 2014 року, вражений нашою Революцією Гідності, ще один цікавий нобеліат. Його яскрава біографія — суміш політики, любові й магнетичної творчості. Друг Маркеса, який нібито одного разу лишив йому синець під оком. За що — історія замовчує, але без жінки чи політики не обійшлося. 2010 року Льйоса написав роман «El sueno del celta», який можна перекласти «Сон кельта», або Його мрія. Річ у тім, що іспанське слово sueno має два значення — сон або мрія. Стаття Льйоси з дуже подібним заголовком El sueno del «chef» — «Мрія шефа» з’явилася в головній іспаномовній газеті El Pais 2009 року. Це — довга історія з родини близького друга автора, де син раптом захотів стати кухарем. Його батько, успішний перуанський бізнесмен, планував геть інше майбутнє для свого єдиного спадкоємця. Перу 80-х, пише Льйоса, країна, де кулінарію не сприймали як серйозне хобі навіть заможні жінки, що вже казати про сина мільйонера. Тож хлопець довго вивчав юриспруденцію, поки одного разу не запросив на вечерю маму. Нагодувавши її стравами, які їй дуже сподобалися, він зізнався, що готував їх сам і мріє про кар’єру шеф-кухаря. Кілька років, тихцем від батька, жінка допомагала сину відвідувати кулінарні курси, проте врешті обоє зізналися. Батько кілька днів переживав трагедію, проте любов до сина перемогла, і він оплатив йому навчання в найкращій паризькій школі Кордон блю. Вже за десять років син володів мережею популярних ресторанів у Перу, а 2009 року його капітал значно перевершував батьківський — 60 мільйонів доларів. Проте головне в цій історії інше — вміння йти до мрії й та культурна революція, що відбулася в Перу завдяки зусиллям і таланту Гастона Акуріо — так звуть нашого героя. Він зумів не лише популяризувати кулінарію в країні, а й зацікавити іноземних гастротуристів. «Довгий час перуанці жили в пригнобленні й не могли голосно заявити про свою культуру. Тож увесь колорит вони вкладали в національні страви, що тихо кипіли на наших кухнях», — пояснить якось у інтерв’ю сеньйор Акуріо. Так можна сказати й про нас, думаю я. Можливо, тому що національна кухня — це велика частина культури, дипломатії й універсальний спосіб комунікації. Не розумію лиш одного, чому й досі немає Нобелівської премії з кулінарії?
