За останні роки однією з відчутних змін в Україні стала поява чималої кількості психотерапевтів та психоаналітиків. Чому вибрано таке абстрактне формулювання «чималої»? Та тому, що полічити їх поки що ніхто не намагався. Попри те, що сам факт наявності попиту і пропозиції в цьому питанні — вже свого роду показник європейськості, ореол таємничості, який оповиває в Україні «лікування душі», — далеко не західна практика. Не є таємницею, що в нас усе частіше психоаналітик асоціюється з такою «нелегкою» роботою, як зняття насланого й тому подібне. А поява реклами того чи іншого психотерапевта аж ніяк не означає, що в ролі лікаря не виступить, скажімо, колишній бухгалтер. Експерти не приховують, що сьогодні в Україні рівень надання психологічних і психотерапевтичних послуг абсолютно не відповідає необхідним вимогам. Частково це сталося тому, що українські клієнти, не знаючи «оригіналу», не можуть відрізнити його від грубої підробки. У той час як попит, що з’явився на психоаналіз і психотерапію, за законами ринку сформував пропозицію в асортименті.
Про ситуацію, яка склалася з психотерапією та психоаналізом у країні, про особливості ринку лікування душі та клієнтів психотерапевтів розповідає виконавчий секретар Асоціації психіатрів України Семен ГЛУЗМАН.
«ПСИХОАНАЛІЗ, ЯКИЙ ПРИЙШОВ ІЗ ЗАХОДУ, ДЛЯ КРАЇНИ РАД НЕПРИЙНЯТНИЙ»
— Я вчився і жив у Радянському Союзі, де слова «Фрейд» не можна було вимовляти офіційно. Мій завідувач кафедри в дуже вузькому колі студентів майже пошепки говорив, що це велике вчення. Надихнувшись, я відшукав зо двi працi Фрейда в Медичній книгозбірні. Прочитав із захватом, але потім подумав, що не дістав відповідей на поставлені перед собою запитання — фундатор психоаналізу так і залишився на периферії моєї свідомості у вигляді заборонених і гнаних ласощів. Чому ласощів? Мабуть, позначилося моє виховання стихійного антирадянщика — комуністична влада не любить Фрейда, а значить, його вчення варте уваги.
Коли я став студентом старших курсів, то занурився в іншу психіатрію, де місця для психоаналізу просто не було. Я бачив жах соціальних аспектів радянської психіатрії, коли два пацієнти лежали на одному ліжкові, і було зрозуміло, що думати і говорити потрібно було не про психоаналіз, а про щось важливiше й конкретнiше. Наприкінці мого студентського періоду й поготів з’явився сумнів у правильності психоаналізу. Мені почало здаватися, що Фрейд давно помер у вченнях і ми з моїм товаришем обговорюємо щось красиве, але абсолютно непотрібне для радянської психіатрії. Несподівано для самого себе я сформулював тезу: психоаналіз дуже близький до марксизму. Хоч вони один одного й не сприймають, обидва беруться пояснити абсолютно все. Я поділився своїми думками з відомим на ті часи (але пiдпiльним) московським психоаналітиком і спитав у нього, чому Сталін так негативно ставився до психоаналізу, адже той мав дуже імпонувати його ідеології? Але в мого співрозмовника був інший погляд: «Психоаналіз народився не тут, він прийшов із Заходу, а це означає, що для Країни Рад він неприйнятний». Перебуваючи в зоні, мені пощастило відшукати шпарину за назвою Всесоюзний інститут медичної інформації, який перекладав та надсилав через «Книга — поштою» іноземну літературу. Вибираючи для себе в основному світоглядні матеріали, я звернув увагу, що геть усі вони були практично нашпиговані психоаналітичними теоріями.
Спливли роки, і вже в час перебудови мене запросили виступити перед зiбранням Англійського королівського коледжу психіатрів. Цей момент я запам’ятав на все життя. Не готуючись спеціально до доповіді, я розповів їм про проблеми радянської психіатрії — про зловживання, соціальні труднощі. Щоб посилити контакт із аудиторією й викликати співчуття та розуміння нашої трагедії, я кажу їм: «Уявляєте, незважаючи на прихід Горбачова, в Союзі досі не можна відшукати творів Фрейда та інших психоаналітиків». Після виступу до мене підійшов президент королівського коледжу Джеймс Берлі. Похвалив мене, сказав, що промова була просто чудовою, проте лише один момент був невдалим. «Закладаюся, — сказав він, — коли ти їм сказав, що в СРСР немає творів психоаналітиків, вони всі подумали: яка щаслива країна!»
ПРО СЕКОНД-ХЕНД ТЕХНОЛОГІЇ І КОЛИШНІХ ФІЛОЛОГІВ
— Чому ж тоді в Україні сьогодні — психоаналітичний ренесанс? Чи це чергове підтвердження того, що ми виглядаємо як Європа, але 20-30 років тому?
— Розквіт психоаналізу в Україні (та й на всьому пострадянському просторі) — явище закономірне. Після «повалення» марксизму-ленінізму в свідомості людей залишилася незаповнена ніша єдиного правильного рiшення та єдино правильного вчення. В інших країнах розуміють, що це суперечить здоровому глуздові — кожен повинен знайти для себе своє вирішення і свою віру. У нас же з’явилася серйозна зацікавленість у всепояснюючому психоаналізі. І це при тому, що на Заході він уже навіть не маргінальний і через свою недоказовість існує за структурою, що зветься «надання психіатричної та психотерапевтичної допомоги». Я дуже боявся експансії психоаналізу, оскільки на пострадянському просторі утворилася «галявина» для всепроникного і всепояснюючого вчення.
Та й зараз я відверто погано ставлюся до того психоаналізу, який з’явився у нас. Я розумію, що є речі неминучі. Якщо сотні тисяч людей читають гороскопи, а колишній голова СБУ Деркач не посоромився сказати, що в його структурі працювали астрологи. Що можна зробити з тими, хто хоче йти до психоаналітика? І це було б навіть непогано, якби у нас працювали справжні психоаналітики. Скажімо, в Україні таких не більше ніж 3-4 особи. Те, що робить Львівська школа, — це не психоаналіз, і недаремно їх не визнає міжнародна психотерапевтична асоціація. Я спілкувався із західними фахівцями, і, з їхнього погляду, та психотерапія, що прийшла в Україну і квітне буйним цвітом, — явище підозріле. Психоаналітики — це вузькоспеціалізовані психотерапевти, які пройшли багаторічне навчання, отримали сертифікат і мають чималий стаж роботи в цьому напрямкові. Те, що в Україні майже всі (за дуже рідкісним винятком) — шарлатани, люди не розуміють. Як у нас готуються кадри? Молоді фахівці (психологи та психіатри), щоб вижити, відчайдушно кидаються на різні школи і шкілки. Останні ж щонайбільше являють собою секонд-хенд технології. Чому раптом, скажімо, iз Санкт- Петербурга приїжджає бухгалтер за освітою і за тиждень (!) навчає тут психоаналізу? Причому психоаналітичні школи є лише в Захiднiй Європi та США.
— Так, можливо, державі варто було б встановити за ними жорсткий контроль, а не перетворювати цю сферу на клондайк для шарлатанів?
— Не думаю, що МОЗ має цим займатися. Адже психотерапія, як і народне лікування, — за рамками медицини. На Заході цей тягар беруть на себе самі психотерапевти, об’єднуючись у професійну організацію. І саме вони вирішують, кого прийняти до своїх лав, а кого проігнорувати, рятуючи своє добре ім’я. В Україні, мабуть, ще не настав для цього час. Якщо у великих містах існує хоч якийсь вибір психотерапевтів і серед них є навіть власники справжніх міжнародних дипломів, то коли в селі з’являється хтось, хто гордо іменує себе психотерапевтом, люди до нього йдуть натовпом. На жаль, ніхто зараз не веде роз’яснювальну роботу з населенням: люди, які потребують психотерапевтичної допомоги, платять гроші, а на виході, дай Боже, щоб залишитися в такому ж стані. Психотерапія сьогодні — закрита зона, в якій люди просто заробляють гроші. Де завдяки тому, що з’явилися пацієнти, які бажають і мають можливість звернутися не до звичайної поліклініки чи диспансеру, процвітає вакханалія шахрайства.
На мій погляд, держава має стежити (хіба що!) за тим, щоб такі фахівці платили податки й не шкодили клієнтові. Наприклад, у США мені показали академію натуропатії. Так, вони зовсiм не причетнi до офіційної системи надання медичної допомоги. Але і там є любителі чаклунів і магів. За останніми держава стежить, і одна-єдина скарга клієнта може поставити хрест на кар’єрі натуропата.
ПСИХОТЕРАПЕВТИЧНА ПРАВДА
— На ваш погляд, чи існує суто українська причина любові населення до чудес і до тих, хто їх «робить»?
— Це хвороба нашого менталітету. Вся «кашпiрятина» — це прояв у населення пошуку чогось особливого, того, що допоможе всім і відразу. Скажімо, я хочу схуднути, але не стежитиму за своїм харчуванням і не займатимуся спортом. Чому? Та тому, що наскільки простіше прийти до всемогутнього дядька, який одним поглядом зробить із мене балерину. Коли я приїхав до США, їх не цікавило питання зловживання психіатрією, дисиденти, соціальні труднощі. Мені скрізь ставили одне й те ж запитання: «А чи правда, що у вас ТАКЕ показують по телевізору?»
Причому це хвороба не лише нашого часу. Ще коли я працював у Житомирській психіатричній лікарні, я став свідком цікавої розмови. До завідувача відділення прийшла дівчина-десятикласниця з проханням звільнити її від іспитів. Виявляється, що вона в нас лікувалася і їй було поставлено діагноз «енцефаліт». Лікарі давали їй всі необхідні в такому випадкові ліки, але нічого не допомагало. Після цього, як вона розповіла, батьки відвезли її до бабки на село, де та викатала її яйцем, і всі симптоми хвороби начебто зникли. Який із цього можна зробити висновок? Просто дівчині неправильно поставили діагноз, а звідси й ростуть ноги «див». Боротися з такою ситуацією в країні, яка не навчилася жити культурно, — марно. Але поступово говорити правду самим собі — потрібно.
— А психотерапевтична ж правда полягає в тому, що є попит, але немає пропозиції?
— Звичайно. Чому в ісламських країнах немає проблеми психотерапії? Бо там переважна більшість населення віруючі, й для них роль психотерапії виконує молитва. Людині ж світській, що не вірить у містичні й окультні речі, складніше жити. Сьогодні кількість психічно хворих не збільшується, але тих, хто потребує психотерапії, — безперечно. Адже країна принципово змінилася. Раніше, скажімо, якщо чоловік зраджував дружину, та йшла до парторга й починала його паплюжити. Зараз суспільство якісно змінилося. Людині в ньому стало холодніше: відкрився простір, а разом із ним — непевність, страх, легкі депресії й безсоння. З’явилося багато заможних людей, у яких домінантною психологічною проблемою стала проблема досягнення мети. Багато хто з них, це не таємниця, зіткнувся з питанням, що далі: Сизіф закотив камінь, а він не падає. Роботу зроблено, і рухатися вперед начебто безглуздо. А розквіт наркоманії серед молоді із заможних родин — яке поле для паразитування псевдопсихотерапевтів! Їхнi батьки до звичайних центрів не звернуться, а тут з’являється людина, яка говорить, що без великих зусиль допоможе. Щоправда, вона не згадує про соціальну реабілітацію, без якої лікування в цьому випадкові є абсолютно неефективним. Але це вже дрібниці.
— Так що ж робити в такій ситуації: терпіти й самостійно справлятися зі своїми проблемами? Чи ризикувати: якось натраплю на якісного психотерапевта?
— Я вірю, що найближчим часом все ж таки з’явиться банк даних психотерапевтів. Ми не можемо вимагати цього від держави. Це повинні зробити самі психотерапевти, навівши порядок у своєму цеху. Я розумію, що це непросто. Нещодавно до мене прийшли скаржитися два відомi київськi психотерапевти. Мовляв, шахраї розбирають усіх клієнтів, а ми залишаємося ні з чим. Я кажу: в чому проблема, сертифікуйте своїх колег. А вони у відповідь: ми розуміємо, хто є хто, але хіба можна це сказати вголос? Зараз нас урятує хіба що колегіальна відповідальність. Отримати диплом недостатньо, його мають підтвердити інші психотерапевти зі стажем.
Зрозуміло, ми нещасні люди, у нас не було справжньої психології та психотерапії. Але це не може бути виправданням. Обділеність не причина, щоб говорити «вміємо», маючи про це дуже приблизне уявлення.
