Газета «День» приділяє велику увагу (і це дуже слушно) одному з наріжних історичних та націотворчих питань у долі народів Східної Європи: витокам та розвитку Київської Русі. Багатолітня праця численних авторів «Дня» нещодавно дістала увиразнення у фундаментальній збірці «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди». З додатковою силою це питання пролунало останнім часом в історико-політичних ініціативах президента Російської Федерації Д. Медвєдєва, які можна визначити як спробу реанімації радянського історичного міфу про «давньоруську народність», але вже в шатах ідеології російсько-імперського «Русского мира». Як це часто бувало в нашій історії, українська інтелігенція опинилася наодинці з потужною державною машиною північного сусіда, посиленою на початку ХХІ ст. новітніми технологіями інформаційного тиску. Одним із засобів хоча б певної протидії цим намаганням нав’язати українцям чужу бачення їхньої історії є звернення до нашої інтелектуальної традиції. В українському інтелектуальному середовищі часто оперують статтями М. Грушевського, А. Кримського, Д. Донцова та інших провідних істориків та мислителів, які заперечували приналежність Київської Русі до історії Росії, наполягаючи на її статусі колиски українського народу та державності.
Хотілося б звернути увагу на не менш знакові роботи маловідомого нині широкому загалу українського історика Федора Івановича Леонтовича (1833—1910). Зацікавлення його поглядами посилює той факт, що, належачи до кола найвидатніших істориків права та професорів Російської імперії, Ф. Леонтович не був активним учасником українського національного руху, членом громад, публіцистом. Таким чином, його голос проти наріжного російського міфу про єдність «русского» народу в часи Київської Русі свого часу пролунав із досить несподіваного боку, що, безумовно, посилювало враження від його аргументації.
Утім, особливості підходу Ф. Леонтовича не в останню чергу випливали з особливостей його життєвого досвіду. Він народився на Чернігівщині в родині православного священика. Освіту Ф. Леонтович здобув у юридичному ліцеї князя Безбородька в Ніжині та на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. Другом юнацтва Ф. Леонтовича був видатний український правник, член київської української громади О.Кістяківський. Дружні стосунки між ученими тривали до смерті киянина. Короткий час Ф. Леонтович викладав у Київському університеті. 1860-ті — початок 1890-х років в його житті пов’язані з Одесою, де він працював у Ришельєвському ліцеї та викладав у Новоросійському університеті історико-правові курси. Вчений здійснював активну наукову діяльність у галузі вивчення середньовічної історії слов’ян та кавказьких народів, був членом усіх провідних товариств. Сучасник так описав своє враження від лекцій професора: «На кафедру входила людина без найменших ораторських претензій, спокійна. Читав він ясно, іноді дещо швидко, але водночас із такою теплотою і любов’ю до свого предмета, що він, здавалося, мимоволі закликав своїх слухачів йти вказаним шляхом вивчення правового життя своєї Батьківщини, любов до якої зростала у міру того, як відкривалося перед очима молоді правове життя їх вітчизни». Під час перебування в Одесі Ф. Леонтович досяг звання доктора руського права та заслуженого професора. Заслуги Ф. Леонтовича як ученого-слов’янознавця визнало 1870 року Сербське вчене товариство, обравши його своїм дійсним членом. Він був першим обраним ректором університету, проректором, деканом юридичного факультету, директором комерційної гімназії, брав участь у акціях загальноімперського політичного значення: комісії для складання нового університетського Статуту та вирішення «єврейського питання». За спогадами М. Костомарова, під час подорожі до Одеси 1869 року, він познайомився з одеським науковцем. Ф. Леонтович надав у його розпорядження власне житло, де М. Костомаров мешкав декілька місяців, часто спілкуючись зі своїм колегою. У листах до О. Кістяківського Ф. Леонтович вітав його студії з історії українського права, як доказ самобутності українського народу. У 1870-х роках поліція навіть провела таємне розслідування, підозрюючи ректора Ф. Леонтовича в українофільстві. Хоча ця справа не мала для Ф. Леонтовича відчутних наслідків, підозри не були зовсім безпідставні. Вже наприкінці свого перебування в Одесі Ф. Леонтович допоміг видатному діячеві українського національного руху А. Синявському закінчити Новоросійський університет. Близько 20 останніх років життя вчений провів поза межами України: у 1892 — 1902 роках він із успіхом викладав у Варшавському університеті (його учнем був майбутній академік ВУАН Ф. Тарановський), а останні вісім років життя продовжував активно працювати, перебуваючи на пенсії. Помер науковець у Кисловодську, де й був похований.
В інтелектуальній спадщині історика та правознавця особливе значення для зміцнення «сили» м’якого знака та «повернення Руської Правди» має низка робіт, присвячених політико-правовим традиціям Київської та Московської Русі.
МІЖ «РУСЬКОЮ ПРАВДОЮ» І ЗАКОНОДАВСТВОМ МОСКОВСЬКИМ — НІЧИМ НЕ ЗАПОВНЕНА ПРІРВА
Вже в одній зі своїх перших праць 1865 року Ф. Леонтович зробив принциповий висновок про те, що «між Руською Правдою і законодавством Московським лежить нічим не заповнена прірва». Пізніше він зауважив, що «в Руській Правді кодифіковані правові звичаї власне південно-західної Русі, що цілковито увійшла потім до складу Великого князівства литовського».
У праці 1895 року «Национальный вопрос в Древней России» Ф. Леонтович зауважив, що концепція національної (тобто державної) єдності руського народу базується на переконанні, нібито у населення Давньої Русі існувала національна самосвідомість, що мала у своїй основі єдність мови, релігії і спільної політичної долі. Ця самосвідомість начебто знайшла вираження у законодавчих, літописних та літературних джерелах. Однак, на думку Ф. Леонтовича, західноєвропейському середньовіччю не була властива національна ідея. «Визнаючи вірним твердження про національну єдність Давньої Русі, ми, тим самим, маємо дійти до доволі тенденційної думки про випереджаючий розвиток Русі на багато століть. Із цим, зрозуміло, аж ніяк не можна погодитися» — розмірковував дослідник. На думку Ф. Леонтовича, спільність мови, релігії та політичної долі не могла у часи Давньої Русі бути основою самосвідомості, а, отже, відобразитися у пам’ятках. У літописні часи існували тільки окремі землі та волості. Термін «Русь», за Ф. Леонтовичем, у літописах стосувався лише Південної Русі — київської, сіверської земель. На думку історика, «у даному разі русин, мешканець південно-західної Русі, протиставлявся словенину, мешканцю північної Русі, практично у такому ж племенно-етнографічному сенсі, як і досі малорус відрізняється від великоруса». Ф. Леонтович заперечив думку про виникнення української народності лише з другої половини ХІІ ст. На його думку, «південно-руська народність — це давня Русь, що протиставлялася «словенам» півночі й існувала у вигляді окремого племені ще за часів первинної колонізації слов’ян на руській території».
Ф. Леонтович, послідовно розібрав кожний із елементів концепції єдиного давньоруського народу й відкинув їх усі. Наприклад, на його думку, «Руська Правда» дістала свою назву від Південної Русі, але не у сенсі загально руського, а місцевого статуту. «Повість временних літ» Нестора Літописця Ф. Леонтович також вважав літописом київським, а не загальноруським. Не могли втілити в життя ідею національної єдності й постійно ворогуючі між собою князі. Тож Ф. Леонтович стверджував, що у Давній Русі існували тільки «окремі руські народці, що не перебували між собою у жодній національній єдності».
Вихід у світ праці Ф. Леонтовича слід вважати знаменною подією, адже саме в 1890-х роках відбувалося оформлення концепції історії східних слов’ян М. Грушевського. Праця Ф. Леонтовича не залишилась поза його увагою. У рецензії на сторінках «Записок Наукового товариства імені Т. Шевченка» М. Грушевський солідаризувався як із більшістю висновків автора, так і з його загальним підходом. Зокрема, рецензент зазначив, що «висловлені тут ідеї можуть бути дуже корисними для встановлення справедливих поглядів на Давню Русь». У своїх поглядах Ф. Леонтович виявився навіть менш поміркованим, ніж М. Грушевський, який не погодився з висновком про те, що мешканець Південної Русі протиставлявся мешканцю Північної, майже так само, як українець відрізнявся у ХІХ ст. від росіянина. Представники новітньої української історіографії Д. Дорошенко та С. Величенко справедливо розглядали працю Ф. Леонтовича як я один із чинників руйнування догм імперської російської історіографії щодо етнічного розвитку східних слов’ян.
Ф. Леонтович закономірно приділив велику увагу й питанню про успадкування політичних традицій Київської Русі. Один із небагатьох дослідників, він рішуче заперечив право на неї Московської держави, пов’язуючи її генезу виключно із Золотою Ордою. У Русі Московській Ф. Леонтович бачив тільки «уламки вічового порядку, що був брутально знищений у цвіті літ». На думку дослідника, «у російській історії лежить якась незаповнена прірва між старим руським «миром», «землею» і пізнішою Московською державою». 1879 року Ф. Леонтович писав: «Монгольське ярмо являє собою той двохсотлітній міст, що виріс над цією прірвою протягом монгольської доби, і подолавши який, руське суспільство перейшло із «миру» у «державу», занесло із собою багато в останню, що було узято на шляху по цьому монгольському мосту».
Історик погодився з тим, що Москва виступила у ролі об’єднувача руських земель, але підкреслив виключно негативні сторони цього процесу. Так, він вважав, що московські князі переслідували політику вузьких власних династичних інтересів, яка «тим не менш, урешті-решт усе ж таки співпала з життєвими інтересами народу, привела його так чи інакше до державного об’єднання». Згідно з цим поглядом, народ не виступав активним помічником Москви, а об’єднання мало більш-менш випадковий характер. Ф. Леонтович відзначив насильницький характер приєднання до Москви решти земель, «без народної волі та участі». Серед усіх наслідків об’єднання він виокремив лише один, найголовніший: встановлення кріпосного ладу. Міжземельні кордони Московська держава замінила кордонами станово-тягловими. Отже, процес національного об’єднання, на думку Ф. Леонтовича, був зведений нанівець, адже «доти, доки на Русі існувало кріпацтво, не можна було говорити про повну національну єдність народу: лише вільні народи національні у справжньому розумінні цього слова».
Читаючи праці Ф. Леонтовича, ми вчергове маємо переконатися у вкоріненості, силі та розмаїтті української інтелектуальної традиції, яка єдина здатна забезпечити вихід українського суспільства зі світоглядної кризи, вилікувати від хвороб дитячої наївної довірливості та самобичування. Сьогодні образ української історії дуже потребує національного очищення, україноцентричної бази, передусім у публіцистичному та підручниковому варіантах, а не тотального розмивання та позірної лібералізації, до чого закликають прибічники модних та грантоприбуткових течій.
