Які джерела нашої Перемоги над гітлерівською Німеччиною? Простої та однозначної відповіді на це запитання, схоже, немає. Перемога була суперечливою єдністю багатьох, часто взаємовиключних, причин. У трагедії винні і сталінізм, який бездарно втяг країну у страшну війну, і нацизм, який цю війну нав’язав, і «західні демократії», які загравали з фашизмом і вижили багато в чому завдяки жертвам нашого народу. Нині ці тези мають, скоріше, академічний характер, але у 1941 році було не до міркувань — Радянський Союз зазнав найжорстокішої агресії з боку Німеччини, що ставила собі за мету наше приниження. Любителям виправдовувати співпрацю колабораціоністів із окупантами (боротьба зі сталінізмом!) наведу уривок із планів Бормана — Розенберга із знищення української нації: «Ми зацікавлені у тому, щоб так звані українці не так швидко розмножувалися... усю цю землю мають заселити виключно німці...». Міф про «цивілізованого германця» розвіявся, і наші діди були просто приречені битися на смерть. Перемога також обернулася трагедією: звільнення від «коричневої чуми» лише зміцнило тоталітарний сталінський режим. Причинами нашої перемоги називають величезні простори і ресурси колишнього СРСР, мільйони загиблих, страх перед сталінізмом, помилки гітлерівських стратегів, військово-технічну допомогу США, талант радянських воєначальників і особисто «вождя усіх часів і народів», відкриття Заходом Другого фронту (цинічно-запізніле!)...
Мабуть, головний парадокс цієї війни полягає в тому, що тоталітарний фашизм був переможений тоталітарним же сталінізмом. Але це поверховий погляд. Нині підзабуто, напевно, головне джерело цієї перемоги. Радянська пропаганда щосили сурмила про героїзм і самовідданість народу, що проявилися виключно під «геніальним» керівництвом Комуністичної партії та її вождя. І це є сущою правдою, але правдою, так би мовити, навиворіт, поставленою з ніг на голову.
У Великій Вітчизняній війні нічого не можна зрозуміти без заглиблення у психологію нашого народу. Тут слід звернутися до творчості нашого земляка Миколи Бердяєва, спостереження якого вражають емоційною глибиною, недосяжною поверховому раціоналізму. Бердяєвим багато сказано про «російську душу». Під поняттям «російський» він мав на увазі національно-культурний конгломерат царської, а потім і радянської Росії, найважливішим елементом якого був український народ. Розглянемо спільні його риси, ментальні відмінності складових залишимо збоку. Слідом за Бердяєвим тут використовують звично неправильне визначення «російський», проте будь-яке інше визначення буде так само некоректним. Тому спробуємо зрозуміти суть, яку зазвичай ховають за термінами та іншою фразеологією.
«Душа русского народа была сформирована православной церковью... эта религиозная формация сохранилась и до нашего времени, до русских нигилистов и коммунистов... остался сильный природный элемент, связанный с необъяснимостью русской земли... У русских природа, стихийная сила сильнее, чем у западных людей... первобытное, природное язычество... и православный, из Византии полученный аскетизм, устремленность к потустороннему миру... религиозная формация русской души выработала некоторые устойчивые свойства: догматизм, аскетизм, способность нести страдания и жертвы ради веры... устремленность к трансцендентному... русские всегда ортодоксы или еретики, раскольники или нигилисты...», — говорить Микола Бердяєв і підкреслює месіанську символіку ідеї Третього Риму. Західна людина сформована на придушенні діонісійської стихії впорядкованим аполлонічним началом, «...на Западе все тесно, все ограничено, все оформлено и распределено по категориям...» У росіянина природний діонісизм протистоїть православному аскетизму. Саме тому ми і Захід часто насилу розуміємо одне одного, і всі спроби Заходу воювати з нами закінчувалися для нього погано. Ми завжди шукали Царства іншого, справедливого і нетутешнього — звідси й спільне для всіх східних слов’ян сказання про Град Кітеж. Російський комунізм, на відміну від класичного марксизму, є продовженням несамовитої російської релігійності та несправдженої віри у світле майбутнє.
Автор далекий від релігійної містики, для цього він є надто матеріалістом й атеїстом. Але християнський екзистенціалізм Бердяєва несподівано перекликається з аналітичною психологією Карла Густава Юнга, який ввів поняття психологічних архетипів. Архетипи задають структуру особистості певної етнічної групи. Вони визначають послідовність асоціативних образів, що переходять з покоління в покоління. Ці образи, витіснені у колективне несвідоме, активізуються в екстремальні періоди історії, матеріалізуються у поведінці етносу і є величезною силою, оскільки несвідоме часто формує набагато потужніші змісти, ніж розсудлива частина психіки.
Вже героїчна оборона Брестської фортеці засвідчила, що тут — не Європа, тут воюють до кінця, на смерть. М’який хаотичний кисіль радянської оборони, який без особливих зусиль розтинали танки Гудеріана, поступово перетворювався на непереборну стіну героїзму, і тільки військово-технічними причинами це ніяк не пояснити. Навіть зростання військового потенціалу, здавалося, суперечило логіці: заводи розгорталися у лічені дні просто неба у сибірській тайзі та казахському степу. Цікаво, чи можливо таке десь у Франції або Голландії? А вчені та інженери, випущені сталінським режимом із таборів, які працювали цілодобово майже безкоштовно?
Архетипічна віра у світле царство справедливості була раціоналізована масами у комуністичній ідеї. Не вперше маси були обдурені, отримавши замість свободи репресії, голодомор і ГУЛАГ. Цим пояснюється ентузіазм тих років і відсутність відчуженості. Побудова якогось нового суспільства та його захист від фашизму вважалося справою кожного. Релігійність зайшла настільки далеко, що комуністичні лідери, які фактично були найзапеклішими ворогами народу, сприймалися цим народом як об’єкти поклоніння. Пошук вождя взагалі є характерною особливістю психології мас. Релігійність же є відмінною рисою людської психіки, що науково практично доведено, питання лише в тому, кого або що називають божеством. Науково доведено також, що віра у «вічні» цінності є ознакою психічного здоров’я, невіра ж у них — психічне захворювання.
Американці вигравіювали на своєму доларі «In God We Trust» і успішно поклоняються цьому сумнівному божеству, вважаючись чомусь християнами. Але ніхто не зможе аргументовано довести, що суєта комерційного успіху і престижу є об’єктом поклоніння більш значущим, ніж віра у світле майбутнє, яка була підло обдурена радянським тоталітаризмом і за яку наші діди часто з голими руками кидалися під фашистські танки. Трагедія у тому, що за це вони отримали табірну «колючку» або, щонайбільше, безбарвну рутину існування як гвинтик бюрократичної машини з гарантованим пайком та віковою тугою за занапащеними нерозкритими можливостями.
Але психологічний архетип — річ динамічна, він змінюється під впливом навколишнього буття і на нього ж активно впливає. Релігійна віра у майбутні досконалі суспільство та людину, не одного разу обдурена і перекручена, цілком закономірно обернулася своїми антиподами у вигляді розлюченої невіри, міщанської вульгарності та найбільшої сили відчуження. Вважається, що ми стали розумнiшими, раціональнiшими, освіченiшими (?), навіть гуманнiшими (?!). Вельми сумнівно! Але якщо трапиться зараз який-небудь катаклізм — навряд чи хтось кинеться під танк або закриє собою амбразуру. Ми топчемося на задвірках Європи вже багато років, а до нас, хто має півторатисячолітню історію та зламав хребет фашизму, ставляться як до третьосортних тому, що своє ми розміняли, а чуже виявилося не по нутру і призвело до деградації. Ми ніяк не зрозуміємо, що енергія мас, спрямована на творення, а не на крадіжку, пияцтво і заздрісне міщанське жадання, — чинник набагато могутніший, ніж будь-яка іноземна інвестиція.
У «Дні» № 73 19.04.02 р. наш рейтинговий телешоумен Анатолій Борсюк висловив глибоку стурбованість тим, що після 60 років гострота сприйняття війни стерлася, а воєнна тема подається у «нелегкотравній», відштовхуючій молодь формі, тому вона, молодь, дивитися цього не може, стомлюється дуже. Приклад же потрібно брати, за словами пана Борсюка, з країн, які «без лапок називають цивілізованими». Може, нам брати приклад iз ситих, бюргерськи-самовдоволених Австрії та Німеччини, Франції та Італії, в яких знову підіймають голову нацисти? І — жах! — у Росії фашистська ідеологія знаходить живильне середовище.
Агресивно-нав’язлива радянська пропаганда канула в Лету. На зміну їй за великі гроші нам доставляють з Голлівуда ванільно-мармеладну кіноверсію Сталінградської бойні — «Ворог біля воріт». Забороняти це безглуздо, але висміяти слід так, щоб надалі не сміли заокеанські горе- режисери показувати цю нісенітницю нашим старикам, які сповна хильнули горя у цій війні. Пан Борсюк правильно говорить, що «не ми одні воювали». Але ТАК воювали тільки ми — на знищення, на смерть, до останнього солдата; крім нас, так воювали тільки югославські партизани Тіто. Протилежного ніхто не доведе! Адже не Ель-Аламейн у Північній Африці, а саме Сталінград став тим осиковим кілком, що простромив нацизм.
Потрібна не віртуальна картинка про війну, прикрашена спецефектами для надання гостроти безглуздому дозвіллю молоді, якій не близькі емоційні та інтелектуальні напруження. Це — деградація, цілком зрозуміла з психологічного погляду. Потрібна правда про війну, брудна, страшна й неприкрашена. Потрапивши у глибину, в архетип, у «нутро», вона неминуче примусить переоцінити те, що відбувається сьогодні. Інша справа, що сучасному суспільству конформістів не потрібні особистості, які можуть встати і викликати вогонь на себе, такі собі «вершники на коні», за висловом Фрідріха Ніцше. А потрібно йому — міщансько-споживче «тісто», з якого можна ліпити менеджерів, брокерів та податкових інспекторів.
Загадка нашої Великої Перемоги такою й залишилася, тому що виявилася незатребуваною. І тільки розгадавши її, ми зрозуміємо самі себе, а значить, усвідомимо своє призначення в цьому мінливому світі.
