Напевно багато читачів «Дня» пам’ятають блискучі номери знаменитої команди КВК ДДУ (Дніпропетровський державний університет). На якийсь час вони зникли з поля зору. І ось знову з’явилися (в усякому разі для широкої аудиторії). Чергова хвиля популярності прийшла з утворенням нового проекту артистів — Кабаре «Веселий песець». Іронічні, тонкі, смішні і дуже талановиті номери «Веселого песця» почали з’являтися на каналі ТВі і паралельно набирати рейтинги в YouTube, а ось тепер і в «Дні».
Ми також не змогли відмовити собі у задоволенні поспілкуватися з гумористами-інтелектуалами (не побоїмося цього слова): автором і художнім керівником театру Григорієм Гельфером, автором і музичним керівником Євгеном Гендіним, режисером і актором Євгеном Чепурняком. Попри всі жарти-примовки, якими щедро сипали наші гості, розмова вийшла досить серйозна і, на нашу думку, дуже змістовна.
Лариса ІВШИНА : — У нас склалося враження, що столиця гумору з Одеси переїжджає або вже переїхала до Дніпропетровська. Як так вийшло, поясніть? Що у Дніпропетровську смішного?
Григорій ГЕЛЬФЕР: — Якось мені трапилася замітка у газеті, що Дніпропетровськ смішив всю країну ще з часів Леоніда Брежнєва. Був період, коли це був найсмішніший персонаж на величезному просторі. А якщо говорити про Дніпропетровськ серйозно, то це рідне, улюблене місто, яке, на мою думку, є дуже просунутим, інтелектуальним, яке було трохи придавлене закритістю, оборонністю і совковістю. Проте — це батьківщина Михайла Свердлова, Олександра Галича, Блаватської.
Л. І: — Ви знавці внутрішнього світу Дніпропетровська.
Г.Г.: — Ми його любимо, і ми його патріоти. Насправді, навіть у найзастійніші роки у Дніпропетровську був гумор. Особливо в університеті. Я закінчив механіко-математичний факультет Дніпропетровського університету (потім я цю освіту анулював, закінчив Літературний інститут імені Горького).
Євген ЧЕПУРНЯК: — Погасив...
Г.Г.: — Так, погасив (сміється). І ось на мехматі весь час проходили КВК-баталії між студентами і викладачами. Це був осередок вільнодумства. Женя (вказує на Євгена Гендіна) навчався на економічному факультеті...
Л. І: — В той же час?
Євген ГЕНДІН: — Ні, я молодший (сміється)
Г.Г. — А Євген Чепурняк вчився на хіміко-технологічному.
Є.Ч. — Але був центр тяжіння.
Г.Г. — Так, був центр тяжіння. Коли з’явився відроджений КВН, я вже вчився у Москві. Тоді там головним був не Масляков, а Андрій Меншиков — режисер програми. Це зараз здається, що Масляков придумав і програму, і всі жарти вигадував. Насправді, все було трохи не так...
Коротко кажучи: я приходив у редакцію і говорив, що у Дніпропетровську є команда. «Де-де? Що? Про що?», — такою була перша реакція. Але, врешті-решт, ми їх, напевно, задовбали. А їм треба було набирати сезон. Одне слово, настала мить — до нас приїхав Масляков, Гусман. Весь міськком партії тоді вишикувався.
Є.Ч: — Марсіани прилетіли...
Г.Г.: — Вони нас подивилися, сказали, що це фігня, нікуди не годиться, проте, оскільки виходу немає, нам сказали: ось вам день і ніч і гратимете з командою МДУ. Ми зіграли з командою МДУ і виграли.
Є.Г.: — Рахунок був — 0:3. Пошматували просто.
Г.Г.: — Після цього у Дніпропетровську нас зустрічали як космонавтів.
Є.Г.: — Я хочу зараз красиво сказати, а то потім забуду. Наше рідне місто Дніпропетровськ у радянські часи було відоме як місто, що робить ракети, які повинні потрапляти в ціль. Але оскільки такого виробництва зараз немає, ми узяли на себе обов’язки робити ці «ракети». Ми знаємо цілі. Ніхто не повинен загинути, а навпаки щось повинно народитися. Ми такі ось ракетники...
Є.Ч. — Я ще додам у цю скарбничку. Все, що вироблялося у Дніпропетровську, відлітало і не поверталося. І люди, які відлітали з Дніпропетровська, вони теж не поверталися або поверталися, але вже для всіх.
Є.Г.: — Вони поверталися у вигляді пам’ятників.
Є.Г.: — Зараз найпопулярніше питання, яке нам ставлять: ви не боїтеся? А друге: чому ви не в Ізраїлі?
Г.Г.: — А ми відповідаємо: а нас?
Л.І.: — А коли вас запитують: чому ви не в Ізраїлі, що ви відповідаєте?
Є.Г.: — Ми там усі були по дванадцять разів. А чому ми там маємо бути? У нас тут робота, газета «День».
Г.Г.: — Якщо продовжити: ми грали в КВН, були дуже популярною командою. І якоїсь миті зрозуміли, що ми щось на зразок естрадного театру, самодостатній творчий колектив. Наші актори здобули освіту. До речі, Євген Чепурняк вже заслужений артист України
Є.Г.: — У КВН вигравати було приємно, але передовсім перед нами стояло і, слава Богу, стоїть питання самореалізації. Власне поняття музичного номера, може, це не скромно звучить, пішло від нас. Ми це перші зробили.
Л.І.: — Що таке для вас рівень і планка гумору? Як ви це зараз відчуваєте? Ось є «95 квартал», у них теж політична сатира.
Г.Г.: — Є орієнтири, які не залежать від «квартальності», є Григорій Горін або Шварц, або Михайло Михайлович Жванецький. Тобто є абсолютні речі. Тому попри все наші орієнтири залишаються високими.
Л.І.: — А Салтиков-Щедрін.
Г.Г.: Навіть у Шекспіра є багато смішного, хоча хтось сперечається, що це не він, а інший автор.
Є.Г.: — Адже зараз час «вкусовщини», постмодерн. Писати щодня по-горінськи нереально. Зараз стільки інформаційних потоків. У людей дуже багато різних орієнтирів. По нішах розбіглися гумористичних...
Л.І.: — А ви?
Г.Г.: — Ми розбігтися не можемо — приречені мучитися. Чому ми з Масляковим опинилися у різних площинах? Ми хотіли робити те, що нам подобається, і наївно думали, що це подобатиметься всім. Ми говоримо про людину, про сенс життя, а їм, виявляється, це не потрібно. Їм потрібно щось інше...
Л.І: — Тоді ви потрапили за адресою. Ми теж п’ятнадцять років наполегливо намагаємося робити те, що... ну ми зрозуміли один одного.
Всі розуміюче кивають
Олена ЯХНО.: А чому вас на Юрмаліну не запрошують?
Г.Г.: Ми Петросяна не можемо переплюнути.
Є.Г.: У нас були невдалі спроби. До нас підходило шість просунутих операторів, говорили: «Ви офігенні, як нам це все вже набридло...».
О. Я: — Але виходить, всі ці Петросяни успішніші за вас...
Г.Г.: — Чому Кафку читають тисячі людей, а якогось іншого автора — мільйони?
Є.Г.: — Дар’я Донцова і Кафка. Дар’я Донцова нам не потрібна. Що для вас критерій успішності — гроші?..
О.Я.: — Коли я готувалася до нашої зустрічі, «забила» в Google «Веселий Песець» і отримала, насправді, не так вже й багато посилань. Чекала, що буде більше. Була вражена, що мало інформації про вас.
Є.Г.: — Кабаре «Веселий песець» з’явилося зовсім недавно, воно з’явилося торік. Раніше був театр КВК ДДУ. Є номери, які увійшли до історії КВК і стали класикою, — «Емануель», «Сходка авторитетів» тощо.
Л.І.: — Просто ви були нашою секретною зброєю.
Г.Г.: — Якщо критерій успішності — це вища міра самореалізації, то ми вважаємо, що в багатьох речах ми успішні. А якщо з точки зору грошей, то, безумовно, нам до Петросяна далеко.
Є.Г.: — Адже існує масова культура і ніколи 90 відсотків людей нас не дивитимуться.
Г.Г.: — І просунутим людям буде образливо, якщо виявиться, що їх стадіон. Вони скажуть: «Оце так, ми вчилися, ми такі розумні, а виявляється, що й хатні господарки це розуміють».
Є.Г.: — Ми виступали у великих залах: на сцені Медісон-Сквер-Гарден і на сцені Кремлівського палацу з’їздів, але мені більше імпонує та аудиторія, перед якою ми сьогодні виступаємо — 100 людей з їхньою реакцією однодумців. Це дорого коштує, хоча й не приносить великих грошей, звичайно. Заробляється іншим місцем.
Є.Ч.: — Мені потрібно повернутися до того, з чого все починалося. Адже ми співпали з часом. Такий момент був. Можливо, тому що ми були молодші, а може, тому що все суспільство було сповнене надій. І був ще живий КВК-рух як масштабне явище просунутої молоді. Хто зараз пам’ятає актора, який зіграв у фільмі «Містер Піткін у тилу ворога»?
Є.Г.: — Я пам’ятаю, Норман Віздом.
Є.Ч.: — Молодець, ти пам’ятаєш, бо ти просунутий. А Чарлі Чапліна знають усі. Він як був Чапліном, так і залишився.
Є.Г.: — Тоді фаст-фуда не було, а зараз час фаст-фуда.
Є.Ч.: — А ми ж бо залишилися колишніми. Правда, бувають часи, коли ми раз — і збіглися. Ось сьогодні ми знову збіглися і нас дивляться. Інша справа, що це не має широких мас-медіа для донесення до мас. Так, може, їх було б ще більше. Інше питання — а чи потрібно це? Треба займатися тим, що подобатися, тим, що цікаво.
Г.Г.: — Ми страшно один одного мучимо, коли ми щось робимо для себе. Для дядька, який говорить, у мене корпоративне свято, ось вам 10 тисяч доларів і вигадайте мені що-небудь, ми працюємо легко.
Ганна ШЕРЕМЕТ: — Днями я дивилася інтерв’ю з Масляковим. Йому поставили питання, яке звучало так: «А ось нинішні молоді люди, які грають у КВК, розуміють, яка у них міра свободи?». На що Масляков сказав: «Напевно, ні, бо вони виросли зі свободи». Для мене, наприклад, це суперечливо. Перед вашим приходом я якраз розповідала Ларисі Олексіївні, що для мене міра свободи — це те, що ви показували. А те, що показують сьогодні, — це зовсім не свобода. Це такий добре залакований самоцензурований продукт.
Г.Г.: — Мені здається, що свободу взагалі не можна виміряти якоюсь мірою. Є лише міра несвободи. Ми свого часу її дуже чітко розуміли і намагалися зламати її. А зараз вони просто не розуміють, якою свободою вони володіють, і зосереджені на тому, аби заробляти гроші. Вони талановиті хлопці. Але ми свого часу не розуміли, що це може приносити гроші. Ми думали про те, аби зробити все демократично і супер-пупер, а вони чітко розуміють, що зараз вони засвітяться у цьому проекті, потім в іншому... Їхня свобода, як сказав Достоєвський, — «це викарбувана свобода». І він теж мав рацію.
Є.Г.: — Не Достоєвський мав рацію, а Масляков, тому що людина цінує те, що вона отримала важким шляхом, або те, що у неї відбирають. А вони цього не здобували і доки це у них не віднімають. Коли у них потихеньку почнуть віднімати свободу, вони це оцінять.
Г.Г.: — Що не кажи, але не можна порівняти те, що було за радянських часів, з тим, що відбувається зараз. Сьогодні свободи значно більше. Та свобода, яка є, спрямована на те, аби ті речі, які не треба чіпати, не чіпали. Зараз, наприклад, у Росії модно любити Путіна, здавалося б. Таку моду нав’язують, хоча його вже освистують. Навіть там ця палиця має два кінці.
О. Я.: — А кого модно любити в Україні?
Г.Г.: — Себе (сміється).
О.Я.: — Свіжий сюжет для вас: нещодавно знайшли родовід нашого Президента. Виявляється, він із дворян.
Є.Г.: — Ми про це вже жартували: який час — такі й аристократи.
Л.І.: — А зараз життя дає більше матеріалу?
Є.Г.: — Ми ніколи не думали, що знову будемо такі заточені на політику. Безумовно, це нам каталізував контакт з ТВі.
Л.І.: — А ваші виступи у Дніпропетровську мають якусь міську специфіку?
Г.Г.: — Ні, наші номери, які ми пишемо не для ТВі, зазвичай довговічніші, людяніші. Там немає про Януковича. Є номер, які ми не показували більше п’яти років, а потім відновили. Це історія про трьох старих клоунів: один клоун рудий, інший — білий, третій — чорний. Вони намагаються кожен по-своєму розсмішити публіку. Це лише у Дніпропетровську над цим жартують чи це властиво всім людям?
Є.Ч.: — Навряд чи можна говорити про «дніпропетровський гумор», це одесити повинні підтверджувати свою специфіку... У нас вже конфліктує форма і вміст. Ми актори і не встигаємо за швидкістю написання текстів, з одного боку. З іншого боку, не всякий текст можна зробити естрадним номером. Якісь речі можуть мати лише той вигляд, який вони мають у телевізорі на каналі ТВі. Моє завдання, аби з того, що пишеться, вийшла якась естрадна штука.
Л.І.: — Євгене, а ваш улюблений номер із останніх?
Є.Ч.: — Тут ми з вами однодумці — це «Тореадор у коридорі». Там є все — там є іронія, там є пародія, там є гіпербола, там є шикарні виконавці, там є розкішна музика й уїдлива форма всього цього.
Г.Г.: — У нас ще дуже жорсткий графік: ось у вівторок ми отримуємо тему і за один день ми повинні написати текст. У середу пишеться фонограма, а ще треба це зняти. Тому ми на третій-четвертий раз робимо з живими акторами. І «Тореадор» робився в цьому режимі.
Л.І.: — А ви одразу зрозуміли, хто співатиме?
Г.Г.: — Це Саша Сергєєв — провідний актор оперного театру. Він закінчив не Ярославський інститут, як ми, а Новосибірську консерваторію. Це «наш» актор.
Л.І.: — На якусь роль у вашому кабаре можна залучати запрошених зірок...
Є.Г. : — Звичайно, за умови, що вони будуть все оплачувати.
Г.Г.: — Ми із великим задоволенням запросили б політиків, написали б тексти. Ми таке робили для Росії
Г.Г.: — Ну, Ляшко, напевно, нічого писати не треба. А ось якому-небудь Яценюку написати пісеньку — із задоволенням.
Є.Г.: — Наші тексти співав Жириновський, Лужков.
Л.І.: — І де він?
Г.Г.: — А все тому, що Жириновський співав правильно, а Лужков фальшивив і текст погано вчив.
Л.І.: — Запропонуйте заспівати ще Путіну з Медвєдєвим. Удвох!
(Усі сміються).
О.Я.: — Ви говорили, що ми живемо за часів фаст-фуда. А у мене склалося враження, що ми живемо під час сюрреалізму: у День свободи знову звели паркан біля Верховної Ради. Як ви думаєте, навіщо вони його весь час зводять?
Г.Г.: — Мені здається, що нічого не зводили, а просто добре поливали — і він знову виріс.
Є.Г.: — Гадаю, що зараз ми просто проходимо такий етап — гарту сюрреалізмом. Врешті-решт, ми, а якщо не доживемо, то наші нащадки навчаться цінувати свободу — адже Незалежність дісталася нам не в боротьбі. Ми повинні зрозуміти, що якщо пройдемо і це і залишимося самі собою...
О.Я.: — А ми це пройдемо?
Є.Г.: — Ну, а куди ми подінемося?
Г.Г.: — Є закони об’єктивні і від них усе одно нікуди не подінешся.
Є.Ч.: — Адже Радянський союз все одно розпався! З точки зору історії, здавалося б — 70 років — нісенітниця!
Ольга РЕШЕТИЛОВА: — Масштаб гумору залежить від масштабу епохи?
Г.Г.: — Безумовно. Свіфт сміявся в одному масштабі. Просто та країна, про яку ми говоримо, — це була ціла ідеологія... Слово «партія» тоді було рівнозначне слову «бог».
Є.Г.: — І з цього відшліфовувалася езопівська мова і майстерність гумориста. Райкін не був антирадянським актором. Але багато що з того, що говорилося, мало глибину підтексту. Зараз деякі речі не розголошуються через знову-таки небезпеку — людину вже не розстрілюють, але можуть посадити до в’язниці. Ми не були якимись політичними кілерами, але це питання: «А ви не боїтеся..?», даруйте, задовбує і здається вже протиприродним.
О.Я.: — А ви не боїтеся?
Є.Г.: — Ні.
О.Я.: — А чому це ви не боїтеся?
Г.Г.: — Тому що не лякають. Ми ж не якісь полум’яні революціонери. Є, звичайно, внутрішні принципи, але, за великим рахунком, будь-яку людину можна злякати. Ми нормальні, звичайні люди, у яких є купа вразливих місць. Але, з іншого боку, коли ми говоримо про свободу, нам просто хочеться мати територію вільної самореалізації. Для когось це здається нереальним, а для нас це органічно.
Є.Ч.: — У нас були номери, які присвячувалися і Юлі. Ющенко був. У нас колись був номер «Повесть о настоящем пчеловеке» (сміються). А також лист Вертинського Юлії Володимирівні Тимошенко при перебуванні її на посаді прем’єра. Ніхто, природно, не «чіпляв» нас... Обивателі взагалі не повинні думати про політику. А коли все суспільство залучене у ці розбірки...
Є.Г.: — Так вони й не думають. Це нам на Фейсбуках і в редакціях здається, що про це думають.
Г.Г.: — Ні, Женю, я не згоден, це не здається. Адже коли вже народ на базарі лається, розповідаючи про політику, і дивиться телевізор — це не нормально.
О.Я.: — Зараз говорять, що у народу апатія і політика всім набридла.
Г.Г.: — Хто говорить, БЮТівці? Вони мають рацію, а що, піти рвати сорочку за Турчинова?
О.Я.: — Ось і за Юлю ніхто сорочку не порвав.
Є.Г.: — Я вас запевняю, коли прийде час, ще не одну сорочку порвуть.
О.Я.: — До речі, 19 грудня має відбутися історичний саміт, на якому нам, можливо (тьху-тьху-тьху), дадуть асоціацію. А як ви вважаєте, Україні, яка зараз знаходиться у такому стані, можна давати цю асоціацію?
Г.Г.: — Я думаю, так. У будь-якому разі, якщо є щонайменша можливість інтегруватися або якось наблизитися, аби хоч за якимось домовленостями тут діяли європейські правила, це треба використовувати.
Є.Г.: — У мене немає відповіді на це питання. Я вважаю, що це висока міра легітимізації цього режиму, який зараз є. Це неголосні слова — у країні режим. Я не буду це порівнювати з Олімпіадою 1936 року, але моя думка — дуже суперечлива. Проте, з іншого боку, і голосування щодо нового закону про вибори з боку БЮТу — теж легітимізація цих виборів. З точки зору абстрактного гуманізму, з такою країною не можна підписувати Угоду про асоціацію і в такій країні не можна проводити Євро-2012. З іншого боку, це моя країна і хочеться для неї якихось шансів.
О.Р.: — Але до європейських цінностей теж є питання. Ангела Меркель спокійно відкрила «Північний потік» із Росією, в якій перебуває за гратами Ходорковський, в якій вбито Політковську.
Є.Г.: — А Росія нічого не обіцяла. Вона не просилася бути членом ЄС.
О.Р.: — Це зрозуміло, але двоїсті стандарти?
Є.Г.: — Її ніхто не ідеалізує, але кращого у плані цінностей... нічого досконалого, окрім мене, у цьому світі немає (сміється). Все життя людини і країни це завжди вибір: вибір для того, щоб кудись потрапити і прагнути до досконалості. Ось як говорять про демократію, що вона огидна, але людство поки що нічого ціннішого не придумало. Тому ніхто не ідеалізує Європу. Ми ж не у вакуумі живемо, їздимо і буваємо там. Але на сьогодні це кращий обмежувач. Євразійський шлях — це повний назад.
Є.Ч.: — Мені здається, якщо ці двері будуть зачинені, варіантів для вибору буде менше і буде інша картина, у якій буде один вхід і один вихід — одна труба.
Є.Г.: — Найгірше те, що ми тут розмовляємо, а відчуття, що сьогодні суспільство не має практично жодного впливу на владу.
О.Р.: — Навіть за допомогою гумору?
Є.Г.: — За допомогою гумору треба мати дуже багато тротилового еквіваленту. Ми ж, як Іран, збираємо свою ядерну програму в плані гумору, але такої кількості «боєголовок» у нас ще немає. Можна, звичайно, але на це повинні піти роки.
О.Я.: — Чорнобильцям і афганцям вдалося трохи вплинути.
Є.Г.: — Чорнобильці, мені здається, дуже маніпулюють. Це теж частково момент перенесення негативу на Верховну Раду. Нехай вже краще вони, ніж хтось інший. Все дуже заплутано.
О.Я.: — Ви згадали закон про вибори. А чим він вам не подобається?
Є.Г. — Перш за все він мені не подобається у цих умовах наявністю мажоритарки. Мені не подобається консервація політичних партій. Адже виходить 1% це мало, а 5% — багато. Я не бачу у ньому можливості для необхідної зміни еліт і зміни депутатського корпусу.
О.Я.: — Але ж мажоритарка теж виступає деяким соціальним ліфтом для певних людей.
Є.Г.: — Олено, я ж бачу, як відбуваються місцеві вибори, я ж бачу, як це відбувається в областях... Вирішать все гроші, владний ресурс та інше. На жаль, у нашій країні, в образному сенсі, 80% проголосують за гречку.
О.Р.: — Днями у вашому Дніпропетровську провели цікавий експеримент. У наймасовіших місцях провели опитування щодо голосування у Верховну Раду. 50% за пропорційною системою — перемогла «Партія регіонів». 10% набрали комуністи. А 50% за мажоритарною — у список ввели маніяка-вбивцю, жінку, яка вбила декількох дітей. Але річ не в цьому... Коли народ стане думати?
О.Я.: — А хіба можна взагалі когось змусити думати?
Г.Г.: — Змусити думати неможливо. Думання — досить складний процес. До цього можна лише спонукати. Те, що ми робимо, те, що ви робите, — ось так і можна. Ми ж на барикади з вами не підемо?
Є.Г.: — Не знаю... (задумливо).
О.Я.: — Може, ми з Гендіним і підемо.
Г.Г.: — Хоча я впевнений, що піднімається покоління людей, які сидять у соціальних мережах, живуть у трохи іншому світі. Вони можуть знайти інші аргументи, які ми не розуміємо.
О.Я.: — До речі, а вам не здається, що ці мережі — вихлопні труби?
О.Р.: — Ілюзія активної діяльності?
Г.Г.: — А в Єгипті й Тунісі це виявилося не просто вихлопними трубами.
Є.Г.: — Сьогодні це двояко. У нас вони більше працюють як вихлопні мережі. Якщо правильно розпорядитися, ідеологи-підривники зможуть аналізувати й мережі. Ми, напевно, менш інтернетизовані, ніж у Єгипті. Але, безумовно, це вихлоп негативу, так само як і чорнобильці.
О.Р.: — Мабуть, один із найвідоміших ваших номерів, який став класикою, — «Еммануель». У нас є така рубрика «Історія однієї фотографії», а яка історія цього номера?
Г.Г.: — Наступного року виповнюється 25 років КВК ДДУ. У нас є книжка, присвячена 10-річчю. У ній якраз і описується, як створювався цей номер. Він, дійсно, в собі сконцентрував все, чим жило тодішнє суспільство. Ми, троє авторів, зібралися на кухні — Саша Костянтинівський, Женя (Євген Чепурняк. — Авт.) і я. Женя тоді сказав: «А уявімо, що люди дивляться порнографічний...».
Є.Ч.: — Хоча ми підсвідомо весь час думали про суспільство і про людей.
Є.Г.: — Але ще свідоміше про порнографію (сміється).
Є.Ч.: — У цьому номері є абсолютно ідеальна пропорція між упізнанністю, демократичністю форм і вмістом. Там є деталі, а є і загальна картина — свобода. Тому він свого часу, може, і «вистрілив» так.
Г.Г.: — Хоча з часом людей, які знають про цю картину, все менше і менше.
Г.Ш.: — Це як символ часу...
Є.Г.: — Це знову ж таки до тієї епохи фаст-фуда, про яку ми говорили вище. Тоді еротика не була фаст-фудом: доступним продуктом. Тоді її символом була незаймана Еммануель. Тому вона й ототожнювалася зі свободою.
Є.Ч.: — Ми були на гастролях у Німеччині. На один із виступів приїхала компанія з Чехії поглянути саме нашу програму і цей номер. Виявилось, це були співробітники «Празького радіо», які й розповіли потім про нас.
О.Я.: — Скажіть, коли ми вже це зможемо у Києві подивитися?
Всі разом: Що?
О.Я.: — «Веселий песець».
Г.Г.: — У нас вже був досвід виступу в Києві. Торік ми приїжджали з програмою Кабаре «Веселий песець», і вона пройшла досить успішно для «Фрідома». Як ви розумієте, аудиторія, яка тусується у «Фрідомі» по-іншому орієнтована.
Є.Г.: — Вона пафосна. Це ж люди, які повинні були заплатити по 600 грн. І це одразу ж створює інше враження. А нам хотілося, аби це було однодумництво.
Є.Ч.: — Зараз такий час, що й джаз не дуже багато людей збирає. І ми, напевно, десь у тій самій ніші. Тому найдемократичнішим майданчиком для нас був би Будинок офіцерів. Одна справа майданчик, інша — має бути спільний партнер
Г.Г.: — Звичайно, коли в залі сидять люди, які розуміють, як ми це робили, — це настільки окриляє! На наших концертах ще з часів КВК залишився обов’язковий атрибут — розминка із залом.
Ігор САМОКИШ: — А зараз суспільство потребує політичної сатири?
Є.Г.: — Якщо у нас складеться концерт у Києві, тоді ми і скажемо. Насправді, є тренд, відчуття того, що це потрібно людям. «95 квартал» працює в цьому полі. Але у них є проблема — те, що вони роблять, це бізнес. А будь-який бізнес залежний, вони не можуть робити те, що ставить їхній бізнес під загрозу. Те, що робимо ми, не приносить вигоди, і відібрати це складно, тому ми відчуваємо себе вільніше в тому, що ми робимо.
