Мандрівка мені пахне. Виманює на слід і примушує затамовувати подих, ловити відчуття, наповнюватися враженнями.
Ці назви мали присмак на моїх вустах: Бухара, Хіва, Самарканд, Коканд, Фергана. Звуки розсипалися крихкою халвою на губах. Ці міста поставали в моїй уяві під білим сліпучим сонцем, в обіймах гарячих вітрів із пустелі. Ці краї зваблювали, як образи танцівниць східних танців. Я мріяла і якось мало вірила в те, що все відбудеться в моєму житті.
Втім, трапилося. Вітер мандрів подув у східному напрямку, скерувавши курс до омріяних загадкових світів з розкішними базарами, галасливими торгівцями, розмаїтими кольорами й витонченими ароматами прянощів.
Уже в аеропорту Ташкента картинка почала перезавантажуватися. Перед очима поставала (пост)радянська дійсність 1980-х. Характерного крою мундири міліціонерів, побілені дерева й бордюри, майже безлюдні вулиці. Зрештою, Ташкент так і залишився для мене незрозумілим, нерозколотим горішком. Пам’ятник на місці потужного землетрусу 1966 року, старий центр з мечеттю і медресе, адміністративний «квартал» із кількох кварталів, закритий для відвідувачів, під охороною і забороною фотографування.
Саме закритість під маскою вдаваної відкритості — так можна охарактеризувати державу Узбекистан і життя узбеків. «Восток — дело темное». Суцільні муровані двори-вулиці з прорубаними низькими хвіртками чи кітчевими кованими воротами створюють атмосферу психологічного дискомфорту, бажання швидше опинитися на відкритому просторі. Традиційна забудова міст та сіл (кишлаків) ще із саманних чи вже із цегляних хат-фортець тут актуальна донині. Хоча, звісно, кожен президент має амбіції й намагається закарбувати пам’ять про себе в архітектурі в тому числі. У центрі Ташкента починається зведення сорокаповерхових споруд (нагадаю, територія сейсмічно активна), в нових кварталах Бухари, Ургенча будують невисокі багатоквартирні будівлі, по багатьох кишлаках уздовж доріг впадають в око типові нові будинки-«фортеці» (проєкт, що з’явився з ініціативи Карімова для забезпечення сільських мешканців сучасним житлом), у яких є всі вигоди, крім... туалету. Причина банальна: вода залишається найбільш дефіцитним продуктом у більшості районів Узбекистану.
Велика вода сюди приходить активно, проте на короткий час, коли починають танути сніги в горах. Пам’ятаючи про це, узбеки упродовж століть саджають поля, городи, сади виключно на зиму. Незважаючи на відсутність чорноземів та чималої площі гори й пустелі, сільське господарство залишається для них головним видом занять. Зізнаюся, подібного різноманіття на полях я ще не зустрічала. Сади яблуневі, персикові, мигдалеві, абрикосові чергуються з полями рисовими, бавовняними, капустяними. Це вам не кукурудзяно-соняшниково-ріпаковий одноманітний український пейзаж. Усі щедроти землі ви знайдете на місцевих базарах. «Якщо ви хочете переконатися, що ви в мусульманській країні, — каже наш ферганський гід, — ви маєте побачити перехрестя з мечеттю і базаром». Базар — це не просто місце торгу, це культурна складова узбеків, мистецтво торгівлі та майстерність продажу. Спочатку вас почастують, далі — поспілкуються, поторгуються (направду ж, ціни настільки смішні навіть відносно гривні, що ніби непристойно й торгуватися), як заведено на східному базарі, виберуть найкраще з того, що мають. Узбецькі базари розпалюють апетит покупця. Звідси складно піти з порожніми руками. Гори горіхів, сухофруктів, приправ, піраміди рису й бобових, випнуті боки кавунів, динь, гарбузів. І — хліб. Хліб, який нагадує просто декоративний виріб.
Узбекистан — країна, яка тече «молоком і медом» (нагадаю, щодо Ізраїлю цей вислів метафоричний). Багата країна з убогим народом. Так і згадується Тарас Григорович: «Золотого Тамерлана онучата голі».
Споглядаючи розкіш історичної архітектури — мечеті й медресе, вишукано оздоблені орнаментами з лазурових кахлів, і зіставляючи минуле-сучасне, розумієш, що країна зупинилася в розвитку. Зависла у міжчассі, у невизначених століттях. Узбекистан може пишатися минувшиною, розкішшю часів «чінгізітів» і «теймурітів», які перетворювали свої двори на осередки високої культури й науки, збереженими традиційними народними ремеслами, проте державі майже нічого сказати світові про себе нинішніх.
КОШТОВНОСТІ ЗАМІСЬКОГО ПАЛАЦУ БУХАРСЬКОГО ЕМІРА «СІТОРАІ МОХІ-ХОСА» («ПАЛАЦ МІСЯЦЯ Й ЗІРОК») / ФОТО З АРХІВУ АНЖЕЛИ САВЧЕНКО
Країна пливе у фарватері тоталітаризму й активного пожвавлення ісламських впливів: так, у центрі Ташкента зводиться найбільший в Азії ісламський центр, що доволі тривожно.
Останні представники радянської інтелігенції — покоління, закинутого сюди репресіями та евакуацією, що, власне, й творило тут певний культурний простір, відійшло. Своєї ж, національної інтелектуальної еліти, яка мала б формувати світогляд нації (з національною ідентичністю тут, на щастя, проблем немає), не сформувалося...
Даруйте, проте не перекладатиму класика: «...Великое видится на расстоянье». Дивлячись на сучасний Узбекистан, хапаєшся за голову чи осіняєш себе хрестом, як вчасно українці позбавилися від Януковича. Подібне життя «світило б» і нам: верхи, що купаються в розкоші, і народ, відсталий, затурканий і забитий, з незмінним прагненням до розкошів. Минає друге десятиліття ХХІ століття, проте на полях Узбекистану ви майже не побачите техніки — вся робота виконується переважно руками. Відомий узбецький шовк так само традиційно виготовляється вручну, в саманних бараках, без вентиляції, за копійчану оплату. Ціни, які видаються смішними для іноземців, для місцевого люду, особливо містян, котрі не мають свого городу-худоби, не такі вже й низькі. Але узбеків упродовж багатьох століть привчили жити «тихо», «не висовуватися», не забувати, що волею «хана» тебе можуть вознести, а можуть — позбавити голови... Тому, навіть попри вимоги реформ присутнього тут МВФ, не варто сподіватися на зміни соціального устрою чи захист прав людини.
Узбекистан ставить безліч питань і провокує до непростих пошуків відповідей.
Занурюючись в історію колишнього Туркестану, намагаюся сформатувати ментальну картину пострадянських азійських країн, про які нині ми майже нічого не знаємо. Сучасні узбеки так само нічого не знають про сучасних українців.
І тут вкотре замислюєшся: чим займаються наш дипломатичний корпус, торговельна палата. Ніхто не примушує наші країни до шлюбу з любові, але дивуєшся, чому ми відмовляємося від взаємин із розрахунків? Ні торгівля, ні туризм, ні культурні зв’язки між нашими країнами не розвиваються, пряме авіасполучення відсутнє.
Проїхавши через гірські перевали, степи й пустелі майже увесь Узбекистан — від Ферганської долини до Хіви, відкриваєш невідому історію окремих ханств, які порухом сталінської руки об’єдналися в єдину республіку. З давніх-давен на всьому просторі збереглося чимало історико-культурних пам’яток, хоч як це дивно, відреставрованих за радянських часів. Історичні центри Бухари, Хіви, Самарканда переносять в інший часовий вимір. Атмосфера майже кіношна. У колишніх медресе розмістилися народні майстри та сувенірні крамниці. До слова, народні майстри мають підтримку на державному рівні. Все це варто бачити на власні очі.
Є ще одна вагома причина відвідати Узбекистан, особливо українцям. Цікава деталь: попри величезну відстань, між нашим людом існує схожість — любов до розкошів, кітч, муровані паркани, небажання навчатися і вмикати мізки, пофігізм більшості щодо громадських справ, упованіє на владу та очікування манни небесної. Разом з тим, саме тут, в Узбекистані, настає прозріння: ти реально усвідомлюєш, яким могло б бути наше життя і яким воно є. Відвідати Узбекистан, щоб переконатися: не все так погано в нашому домі. І гідність варта боротьби.
