Минулого року з життя пішло багато людей, які робили наш світ добрішим і кращим. Сьогодні ми хочемо пригадати деякі з важливих для нас імен...
Василь АКСЬОНОВ
(20.08.1932 — 06.07.2009 рр.)
Легендарні 60-ті так і лишилися б у історії ХХ століття як неймовірно боязкий ковток свободи, невідомої, та й неможливої у великій тоталітарній країні Совєтів, коли б не було в неї вірного флагмана, талановитого менезінгера — Василя Аксьонова. І опустіла земля відтоді, як її покинув відомий стиляга, чудовий письменник і дивовижна людина, котра залишила нам свій талант, свої роздуми та страждання, свою любов. Автор таких творів, як «Колеги», «Зоряний квиток», що став біблією для кількох поколінь, «Апельсини із Марокко» й «Затоварена бочкотара» — їх не втомлювалися цитувати. «Опік» і «Острів Крим», написані ще в Союзі, але приречені на вічне поселення в столі. Пізніші — «Московська сага», «Вольтер’янці та вольтер’янки», «Москва-Ква-Ква» і «Рідкісні землі». Це далеко не повний перелік його чудових опусів. 1980 року був позбавлений радянського громадянства, 1990 року воно було йому повернено. Лауреат престижних літературних премій. Дослідники творчості Аксьонова зауважували: «Незважаючи на досвід репресованих батьків, він не став дисидентом, його опір найбільше позначався на рівні стилістики та свободи поведінки». Про Аксьонова писали, що це він у 60-х роках «перший ввів слово джинси в російську мову і зробив їх своєю уніформою». «Він ішов, такий джинсовий і такий джазовий», — згадувала Белла Ахмадуліна. А письменник Євгеній Попов, поздоровляючи письменника з ювілеєм, зазначив: «Із джинсової куртки Аксьонова, як із «Шинелі» Гоголя, вийшла вся сучасна російська література».
Анастасія БАБУРОВА
(30.11.1983 — 19.01.2009)
Настя із золотою медаллю закінчила Севастопольську школу, навчалася в Чорноморській філії МДУ, в МДІМВ, на факультеті журналістки в МДУ. Вільно володіла англійською та французькою мовами. Друкувалася в багатьох виданнях Севастополя та Москви, працювала в «Новой газете» (Москва), зберегла громадянство України. У журналістиці виходила на найнебезпечніші теми, займалася темою боротьби з відродженням фашизму в Росії. Була вбита разом з адвокатом Станіславом Маркеловим, який вів справи із захисту антифашистів, після прес-конференції про недопустимість звільнення російського офіцера Буданова, засудженого за жорстоке зѓвалтування та вбивство чеченської дівчини. Вбивство Стаса Маркелова та Насті Бабурової сколихнуло світову журналістську громадськість. За ініціативою голови МЗС Франції Бернара Кушнера ім’я Насті Бабурової присвоєно одному зі студентських курсів французького Інституту преси в Сорбонні.
Майкл ДЖЕКСОН
(29.08.1958 — 25.06.2009)
Багато зарубіжних ЗМІ назвали смерть короля поп-музики головною подією року. Майкл Джексон помер за кілька днів до початку свого світового турне. Згідно з висновком медиків, у тілі 50-річного співака було виявлено сильнодіючі ліки — в кількості, несумісній із життям. Поліція кваліфікувала смерть Джексона як убивство. Головним підозрюваним у цій справі є особистий лікар поп-короля Конрад Мюррей. 7 липня на арені Staples Center у Лос-Анджелесі відбулася церемонія прощання зі співаком. У спадок шанувальникам своєї творчості Джексон залишив десять альбомів, що розійшлися накладом 750 мільйонів екземплярів, він був володарем 13 премій Grammy, його називали «найуспішніший артист усіх часів і народів».
Моріс ДРЮОН
(23.04.1918 — 14.04.2009)
Дрюон — псевдонім письменника (у юності Моріс Кессель узяв прізвище свого вітчима, його батько помер у 20 років, їхній рід з Уралу мав російське, бразильське й еквадорське коріння. Сім’я після Жовтневої революції емігрувала з Оренбурга), саме під ним він увійшов спочатку до французької, а потім і до світової літератури. Популярність прийшла, коли Моріс Дрюон, учасник антифашистського опору, написав у співавторстві «Пісню французьких партизанів». Світову славу письменникові принесли трилогія «Сильні світу цього» (за її першу частину він отримав Гонкурівську премію), а також цикл гостросюжетних історичних романів «Прокляті королі». У колишньому СРСР його книги видавалися мільйонними накладами. У 1973—1974 рр. Моріс Дрюон займав пост міністра культури Франції в уряді Жоржа Помпіду, а з 1978-го по 1981-й працював депутатом у міських зборах Парижа. Кілька разів письменник приїжджав до колишнього СРСР, бував він і в Україні. Востаннє Дрюон був у Києві у листопаді 2005 року як почесний гість Міжнародного кінофестивалю «Молодість» на презентації документального фільму «Російське коріння, або Якось в Оренбурзі», знятому українською студією «Інтерфільм» режисером Оленою Фетисовою.
Павло ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ
(25.08.1924 — 3.02.2009)
Його називали патріархом української літератури. Першою помітною письменницькою роботою Загребельного стала «Дума про безсмертного» — повість про молодого радянського солдата, загиблого в німецькому концтаборі. Першу збірку оповідань «Вчитель» видав у 32 роки, а перший роман «Європа 45» — у 35. Найвідомішими творами Загребельного стали романи «Роксолана», «Євпраксія», «Диво». Павла Архиповича двічі вдостоїли Шевченківської премії — за романи «Первом іст» і «Смерть у Києві». Його останній роман «Думки нарозхрист» вийшов у пресі 1998-го. Твори Павла Загребельного перекладено 23 мовами. Він є автором 40 романів! Павло Архипович писав про українців ХІV—ХХ століть. Друзі називали Загребельного «ходячою енциклопедією». Він знав історію, світову літературу, добре орієнтувався у різних галузях науки. Кілька років Павло Архипович не вставав із ліжка і майже не говорив. Умирав у страшних муках. Останні три роки спілкувався з рідними лише через записки. Бо якщо говорив бодай слово, у нього починався страшенний кашель, який важко було зупинити. Загребельний помер від туберкульозу.
Микола КАСЬЯН
(10.04.1937 — 28.10.2009)
Знаменитий лікар-остеопат, родоначальник мануальної терапії, академік, народний цілитель, лікував багатьох знаменитостей, зокрема радянських космонавтів, за що був нагороджений «Золотою медаллю імені Юрія Гагаріна». У Книзі рекордів Гіннесса 1993 року було наведено таку статистику: «Україна. Найбільшу кількість костоправних операцій провів народний лікар Микола Касьян. Упродовж 1990 року він здійснив вправлення хребетних дисків 41 тис. 251 хворому, серед них — 19 тис. 359 дітей». 2005 року в Кобеляках було відкрито Центр мануальної терапії, до якого приїжджали хворі не лише з України, але й зарубіжжя. Керівником цього центру став син відомого лікаря — Ян Касьян, оскільки останнім часом через хвороби Микола Олексійович перестав приймати пацієнтів. Геніальний мануальник вилікував десятки тисяч осіб, а себе не зміг... Нелегку долю обрав Микола Касьян. Не побоявся займатися справою батька й діда, які були гнані за свої унікальні здібності. Та і його самого неодноразово називали шарлатаном і постійно влаштовували перевірки. Прийом він проводив дуже швидко, хворому приділяв щонайбільше хвилину, ба навіть 15—30 секунд. Усе робив пальцями, щоб зайвий раз не вдарити, не зробити людині погано, й досягав див (до нього приходили скорчені страдники, а виходили — здорові й без болю). Касьян написав книги: «Тернисті шляхи костоправа», «Думи мої, думи мої...», «Що було, те було», а ліричні вірші присвячував своїй дружині Адріані. На Батьківщині Миколи Касьяна — у Кобеляках — збираються встановити пам’ятник своєму знаменитому земляку, урочистості приурочать до дня його народження.
Богодар КОТОРОВИЧ
(3.07.1941 — 4.07.2009)
Він був одним із засновників сучасної української скрипкової школи, єдиним у світі скрипалем, удостоєним честі дати два концерти на легендарній скрипці Ніколо Паганіні за межами Італії. Очолював журі Міжнародного конкурсу скрипалів ім. М. Лисенка, був артистичним директором Britten Kyiv Festival (Велика Британія — Україна), членом журі численних мистецьких фестивалів і конкурсів. Богодар Антонович завжди підкреслював, що є представником української скрипкової школи. Музичну освіту здобув він у Львові та Москві. Як соліст Київської філармонії гастролював у багатьох країнах. 1971-го завоював Гран-прі Конкурсу ім. Паганіні у Генуї. 1984-го Которович створив інструментальний ансамбль «Київські солісти». Спершу виступав як соліст-скрипаль, а потім як диригент і худрук. Викладав у Національній музичній академії України, консерваторії м. Сідней (Австралія). Це була дуже талановита й енергійна людина. Він помер від інфаркту (всього лиш за день приймав вітання з 68-річчям). Музичну династію Которовичів продовжує дочка Богодара Антоновича — Мирослава — скрипаль ансамблю «Київські солісти». У Харкові проходить Міжнародний конкурс юних скрипалів, який названо ім’ям Б.Которовича.
Сергій КУЗЬМИНСЬКИЙ
(3.10.1962 — 3.08.2009)
Цього року не стало Сергія Кузьминського. Того самого — засновника, вокаліста і незмінного керівника чи не найкращої української рок-групи «Брати Гадюкіни». Власне, творча біографія «Кузьми» — це біографія «Гадюкіних», тож вони й закінчилися одночасно. А втім, саме рокерами, якщо дотримуватися вимог чистоти жанру, їх не назвеш: скоріше, все ними зроблене — це першокласні блюзи у найширшому спектрі сучасних варіацій. Другий парадокс полягає у тому, що спадок «Братів» не такий вже й багатий: пісень, за великим рахунком, назбиралося на два повноцінних альбоми. Але вистачило навіть і цього, аби їх полюбили масово та дуже надовго. Бо майже кожна пісня Кузьминського — це ціла оповідь, розказана-проспівана-зіграна у найбільш виразний спосіб. Це саркастичні портрети сучасників, отих типових українців, які складають суспільство і відчувають на собі всю вагу Історії як всезагального процесу; це — знов-таки типові ситуації, в яких опиняються ці персонажі; зрештою, пісні Сергія — то весь абсурд, щем, сміх і гріх нашого життя. Саме за це «Гадюкіних» слухали і слухатимуть надалі. Можливо, колись український рок і породить не менш цікавий гурт. Але таких, як «Гадюкіни», більше не буде.
Євгенія МIРОШНИЧЕНКО
(12.06.1931 — 27.04.2009)
Видатна оперна співачка і педагог із вокалу НМАУ. Її лірико-колоратурне сопрано обожнювали вожді: Сталін, Хрущов і Щербицький, вона розтопила серце кубинця Фіделя Кастро. Мірошниченко прославили партії Віолети у «Травіаті» Верді й Лючії у «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті. Сорок років вона була примадонною Київської опери. Співачку назвали «українською Каллас» і вважали «надбанням країни», а голос порівнювали з кришталем. А коли прийшов час попрощатися зі сценою, вона пішла, як Королева, — непереможеною, віддаючи сили і здоров’я своїм учням (упродовж багатьох років викладала у Національній музичній академії, виплекавши чудових учнів, які нині виступають на найпрестижніших сценах світу). Євгенія Семенівна мріяла, аби в Києві з’явився камерний театр — Мала опера, проте за її життя вона так і не здійснилася...
В’ячеслав ТИХОНОВ
(08.02.1928 — 04.12.2009)
Його називали «головним кінорозвідником СРСР». В’ячеслав Васильович зіграв майже в 70 кінофільмах! Найвідоміші: «Молода гвардія», «Справа була в Пенькові», «Війна і мир», «Сімнадцять миттєвостей весни», «Доживемо до понеділка», «Білий Бім чорне вухо», «Вони билися за батьківщину», «ТАРС уповноважений заявити» й ін. У стрічці Одеської кіностудії «Спрага» Тихонов уперше зіграв роль розвідника Олега Безбородька (й, можна сказати, в Південній Пальмірі народився прообраз його легендарного Штірліца-Ісаєва). В’ячеслава Васильовича називали артистом, який переміг фактуру: син машиніста із зовнішністю аристократа став найпереконливішим трактористом радянського кіно, але все-таки головна перемога Тихонова — це образ Штірліца, який полюбили глядачі декількох поколінь. 1973 року, коли «Сімнадцять миттєвостей весни» транслювалися по ТБ, порожніли вулиці міст і сіл. Цей нестаріючий фільм став сенсацією, увійшовши до анналів радянського кіно та народного фольклору, став джерелом літературних і музичних творів, карикатур, комп’ютерних програм і так далі. Безконечна кількість анекдотів про Штірліца взагалі поставила його в один ряд з відомими особами минулого... Однією з останніх робіт В’ячеслава Тихонова став фільм «Андерсен. Життя без кохання», в якому актор зіграв роль... Бога.
Олег ЯНКОВСЬКИЙ
(23.02.1941 — 20.05.2009)
Увірвавшись на радянські екрани в ролі сліпучо привабливого Генріха Шварцкопфа, нікому не відомий артист із Саратова Олег Янковський за одну мить завоював серця шибениць і зосереджених на навчанні дівчат, чарівних молодих жінок і навчених життєвим досвідом пані. До Саратовського театру почали ходити на нього, хоча доти він не був там першим героєм-коханцем. Кінодебют допоміг стати прем’єром. А потім була Москва, беззмінний керівник ЛЄНКОМА, Марк Захаров, не лише подарував йому низку знаменитих, різноманітних театральних ролей, не лише «звів» його з Григорієм Горіним, але вони разом подарували йому ще й незабутні екранні образи. Чого вартий лишень нерозважливий Мюнхаузен із незабутньою реплікою: «Посміхайтеся, панове, посміхайтеся!».
— Москва — дуже жорстоке місто, і слід бути обережним, можна голову втратити — це відбувалося й відбувається і вчора, і сьогодні, — згадував Олег Іванович у одному зі своїх інтерв’ю. — Я не втратив. Можливо, виховання, хороша генетика сім’ї допомогли, — даруйте за хамство, сприйняв усе як належне. Повернулося те, що несправедливо було відняте. Наші прізвища і по матері, і по батьку — дворянські. Випростався і намагаюся (хоч у житті й сутулюся) з прямим хребтом існувати. Ролі Олега Янковського в кіно можна перелічувати доволі довго, а стати «героєм нашого часу» допоміг йому Сергій Макаров із фільму Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву». Там він почав свій політ в історію світового кіно, намагаючись вирватися з повсякденності соцбуднів, відірватися від своєї нереалізованості. І в балаянівських «Райських птахах», перед своїм вічним вознесінням навчив літати тих, кого вважав гідним цього дару. Остання роль актора в кіно — митрополит Філіп у фільмі Павла Лунгіна «Цар».
— Я робив кіно, — говорить режисер, — не про політику. Адже вона — всього лише розстановка сил. Фільм мій про природу влади й людей, їхні глибокі людські почуття. Митрополит Філіп чинив опір владі та зробив приголомшливо великодушний вчинок — приніс себе у жертву, аби зупинити кров. Я шукав на цю роль людину з ОБЛИЧЧЯМ. А Янковський був і зовні шляхетним, і внутрішньо. Працювати з ним було насолодою, а він себе не жалкував...
