— Скільки студентів за всю свою історію випустив університет?
— Такої точної статистики ми не маємо. Цього року відбулися установчі збори Асоціації випускників, відповідно, від цього року й вестимуть лік нашої великої університетської родини. А я би казала, що йдеться не про одну сотню тисяч випускників. Якщо говорити тільки про роки незалежності, то кількість наших випускників — близько ста тисяч.
— Назвіть бодай кілька знакових в Україні особистостей, які є вашими випускниками.
— Чимало колишніх міністрів — випускники нашого університету. Також багато народних депутатів. Але я би воліла не говорити про державну та політичну еліту. (У цій ситуації, напевно, важливо було би говорити, наскільки людина усвідомлює служіння народові, бо нагадаю, що в перекладі з латини «міністр» означає «слуга».) Отож якщо відставити в бік політику, то варто назвати Героїв України письменника Романа Іваничука та поета Дмитра Павличка, історика Ярослава Дашкевича та фізика Ігоря Юхновського, археолога Ларису Крушельницьку та перекладача творів античних авторів Андрія Содомору, літературознавця Миколу Ільницького, політв’язнів Івана Геля і подружжя Ірину та Ігоря Калинців, які символізують трагічну сторінку історії нашого народу, зрештою, трагічну історію нашого університету, коли найвідоміші тепер особи пройшли через концентраційні табори і заслання. Це одне покоління наших випускників. Друге покоління гідно представляють Петро Стецюк, член Конституційного Суду та історик Ярослав Грицак — автор першої англомовної історії України, професор нашого університету, Тарас Кицмей (SoftServe) — керівник однієї з найкращих в Західній Україні, а може, й у Східній Європі, IT-компаній. Таких прізвищ багато: це критична маса людей, які творять інтелектуальний ландшафт України, тобто авторів книжок, винаходів, діячів науки та культури. Серед наших випускників —десятки лауреатів Державної премії в галузі науки і техніки. Просто через очевидну девальвацію цінностей у нашому суспільстві наука належно не поцінована, і прізвищ цих не знають так, як зірок шоу-бізнесу. Зрештою, у нас немає науково-пізнавальних телевізійних програм, де би наука була гідно представлена. Немає свого освітнього каналу, який би інформував про здобутки української освіти й науки. Тому останніх випускників нашого університету часто знає лише академічна спільнота або освітянське середовище.
Але це вже не питання нашого університету — це питання загальної освіченості. Чи можна говорити про освіченість як про чесноту, як про вибір індивіда, громади, суспільства, коли майже щодня чуємо скандальні новини про куплені дипломи? Отже, повторюю, це питання не до нас — це глибинна, серцевинна корозія, яка роз’їдає суспільство, а університет стає заручником цієї ситуації. На жаль, не маємо симетрії і в трикутнику відносин «влада — суспільство — університет». Від університету вимагають особливої суспільної відповідальності, нічого в нього не інвестуючи. То як може здійснювати свою місію і покладені на нього функції університет, якщо немає чіткої та прозорої державної політики і механізмів її втілення?! Навіть якщо університет найстаріший, має багаті академічні традиції і 350 років інтелектуального запліччя? Як університетові адекватно реагувати на виклики і запити українського і світового сьогодення, коли йому немає місця ні на телебаченні, бо бракує освітніх програм, ні в газетному медіапросторі? (В Україні є тільки дві газети — «День» і «Дзеркало тижня», які професіонально, послідовно, аналітично, системно висвітлюють питання освіти.) А це засвідчує, що вища освіта в Україні, зокрема університет, в очах теперішньої владної еліти мала би виконувати роль прислуги. Тому саме зараз так різко постали питання автономії. Зрештою, весь світ іде цим шляхом — коли є фінансова автономія й академічна автономія, але є також цивілізований партнерський діалог із владою. Чи можна уявити собі, що канцлера Кембриджського університету викликають у міністерство або міністр освіти оголошує йому догану? Коли в Кембриджі перебувала делегація представників восьми українських ректорів, то віце-канцлер нам так сказав: «Я можу їхати до міністра і обговорювати з ним питання, які вимагають спільного розв’язання. Але питання ревізії, контролю, недовіри, приниження інституційної гідності університету, який має 800 років??? Це щось нечуване!» Тепер можна зрозуміти, чому Великобританія є лідером принаймні на європейських освітніх ринках, а британські університети є визнаними лідерами світових рейтингів. І це все завдяки повній університетській автономії і належного усвідомлення свого місця й ролі в суспільному житті.
— Як треба робити такі кроки в Україні?
— Ми починали з університетської автономії, консорціуму восьми університетів. На жаль, це дуже повільна дорога завдовжки в сім років. І я не можу стверджувати, що ми в наших намірах далеко просунулися. Чому? Тому що й надалі є мури в менталітеті і в головах очільників, які не до кінця усвідомлюють ролі вищої освіти як рушійного розвитку держави та суспільства, а й надалі хочуть мати університети як інструмент передвиборчої кампанії, для піару чи іншого, не зовсім академічного, використовування для власних цілей. Я не раз наводила такий приклад: у царській Росії на території університету поліції з’являтися було заборонено. Про це згадує в автобіографії Микола Костомаров. Коли не допустили дуже відомого своїм свободолюбством професора на промову у присутності міністра, не дали виступити міністрові, у Санкт-Петербурзі почалися бунти. А в нас зараз все злилося в якусь безлику масу, набрало кафкіанської форми страху. А страх, як каже отець-ректор Українського католицького університету Борис Гудзяк, — це дорога до приниження гідності. Львівський університет упродовж усіх своїх 350 років існування був символічним плацдармом охорони всього українського. Навіть символом українськості. Скажімо, перша кафедра української словесності була створена після «весни народів» саме в нас — 1848 року. Це дуже важливо, бо відтоді українська мова й література стала академічною дисципліною. На початку ХХ століття саме наші студенти створили потужний рух, який увійшов в історію як університетська сецесія. Тоді стіни нашого університету на знак протесту покинуло 400 студентів, бо їх змушували виголошувати присягу польською або німецькою мовами. Тодішній лауреат Нобелівської премії норвезький письменник Бйорстерне Бйорнсон, коли наших студентів заарештували після протестів, написав відкритого листа до політиків і парламентарів, в якому зазначав, що Європа не має майбутнього, якщо не прислухатиметься до голосу молоді, котра хоче навчатися рідною мовою. І під тиском цього листа, опублікованого англійською, французькою і німецькою мовами, наших студентів відпустили. Ми, до речі, розмістили на сайті Львівського університету копію подячної листівки наших студентів Бйорстерне Бйорнсону, а серед них тоді був Лесь Курбас, який переклав вірш норвежця «Березіль» і згодом навіть так назвав свій театр. Потім був таємний університет. Потім наші студенти виходили на «гранітну» революцію, підтримували помаранчевий злет. Але щоби на двадцятому році незалежності ми обстоювали національну гідність, історичну пам’ять українців, право на рідну мову — такого, звичайно, ніхто не прогнозував. Якщо говорити зараз про місії університетів, то замість того щоби належно виконувати власну академічну місію, передавати нові знання, робити нові винаходи і відкриття, ми змушені, як і сто років тому, обстоювати національну гідність, історичну пам’ять українців, право на рідну мову. Ось парадокси! Нібито зараз не ХХІ, а ХІХ століття!
— Як би ви охарактеризували своїх теперішніх студентів?
— Коли входите в наш університет, бачите напис латиною на фронтоні: patriae decori civibus educandis — «освічені люди є окрасою Батьківщини». Це нібито прелюдія: якщо ти сюди входиш, маєш прагнути того остаточного, що має назву освіченість. Поняття «освіченість» — не диплом, не папірець. Це, напевно, те, що є концепцією освіти впродовж усього життя. Говорити, що наші студенти цілком інші, ніж студенти Барселони, Парижа, Києва, Варшави чи Кракова, неправильно. Без сумніву, на їхньому способі світосприйняття та мислення позначився дух часу — це аудіовізуальна, комунікативна культура. Без сумніву, вони добре володіють комп’ютерними навичками, вони дуже прагматичні, і це теж добре. Та повна дезорієнтація у цінностях у нашому суспільстві змушує їх бути досить прагматичними. Вони не мають авторитетів, яких треба наслідувати з екрану, — це стосується, зокрема, трансляцій парламентських дебатів і бійок. І це ще більше посилює їхні окремішні прагматичні настанови. Але безсумнівно одне — ці молоді люди справді прагнуть знань. Тобто я не можу сказати, що критична маса студентів Львівського університету ім. Івана Франка — най-най. Але ми прагнемо цього, створюємо їм всі умови для навчання. Принаймні є культурна, історична аура й освітньо-наукова аура, демократичний клімат, який мав би сприяти їхньому формуванню. Інша справа, із чим вони до нас приходять. Є послідовний ланцюжок — родина, школа, суспільство, університет. І повертаються вони в суспільство, у школу. Тобто це замкнений ланцюжок. І як десь одна ланка обірвалася, то цю лакуну не виповнити нічим. У нас, можливо, краща база, ніж в інших закладах вищої освіти, — унікальна бібліотека, доступ до інтернет-ресурсів, комп’ютерні класи... 900 студентів і викладачів щороку їздять за різними програмами міжнародного обміну, 800 іноземців завжди є в стінах нашого університету. Усі ці фактори впливають на міжнародну мобільність і новий профіль університету. Тобто місія адміністрації й університету полягає в тому, щоби створити умови, а вже самі студенти мусять мати мотивацію до знань. Отож, якщо є свідомість корупційна, бо навколо про корупцію тільки й говорять, а студенти бачать, що Україна цих проблем не розв’язує й надалі у рейтингах є такою, то треба мати, напевно, велику силу волі й мотивацію, щоби бути іншим. Наш університет намагається бути іншим. Та ми не можемо силоміць централізовано спонукати засвоювати знання. Ми створюємо умови. Так вимагає академічна свобода, академічні цінності як основа демократичного управління. Ми намагалися дали студентам змогу обирати вільну траєкторію навчання, щоби вони самі обирали собі дисципліни. Наш ректор, Іван Вакарчук, на посаді міністра намагався зробити це нормою академічного життя. Ми усвідомлювали, що це дуже важлива складова університетської автономії. Знову ж таки, через брак повноцінної університетської автономії нам не вдалося це повністю зреалізувати. Друга наша спроба: разом із Варшавським університетом, Києво-Могилянською академією та Українським католицьким університетом ми створити програму МІГуС — Міжінституційні індивідуальні гуманістичні студії, яка б руйнувала кордони і між факультетами, і між університетами. Тобто це повага до індивідуальної траєкторії кожного студента. І це тоді, коли у нас законодавчо не закріплено міждисциплінарність. Світ мінливий, знання приходять дуже швидко, і молодій людині постійно треба до того адаптуватися. Тому виникає велика тривога — чому майже тридцять відсотків випускників вищих навчальних закладів здобувають другу вищу освіту? Це є ознака того, що щось не так з освітньою політикою та якістю надання освітніх послуг. Важливо, щоби школа закладала у світогляді учнів почуття відповідальності, мотивованості до знань і віри в те, що знання справді змінять світ, віри в те, що суспільство знань є за дефініцією демократичним. Але коли діти бачать своїх учителів, котрим не виплачують зарплату... Або коли вигляд учителів у дисгармонії з виглядом учнів... Або можливості вчителя зовсім не такі, які вже мають учні... То яка буде мотивація до здобуття знань?! Питання — дуже складне, і в цьому контексті я хочу наголосити: наш університет створює умови для тих, хто прагне знань. За нами — славне запліччя академічних традицій, адже впродовж 350 років Львівський університет з академічною гідністю та відповідальністю виконував свою місію.
