ВОДИ В ЛІКАРНІ НЕ СТАЛО, не можна сказати, що раптово. Старі труби, зариті у землю півстоліття тому, давно випрацювали свій ресурс, і пориви є, так би мовити, сумною місцевою традицією. Проте цього разу викликані робітники, начальник котрих запевняв головного лікаря, що все зроблять швидко, мучилися не першу годину. Це, звичайно, не додавало головному лікарю Валентині Кирилівні Лисюк доброго настрою.
Адже їхній заклад специфічний не тільки за набором пацієнтів. Це колишній замок-палац XVI століття, один із родових маєтків князів Радзивиллів, пам’ятка архітектури державного значення. За красу його і досі називають українським Версалем, а в один час на серйозному рівні розглядалася перспектива облаштування тут резиденції для українських президентів. Місцеві дядьки розкажуть, як ще хлопчаками гралися у зруйнованому під час останньої війни замку «у войнушки». Нині від погляду на колишній палац, в якому вже півстоліття — медичний заклад, мимоволі стає сумно: навіть аристократизм ліній не приховує загальної руйнації. Відтоді, як проблеми медицини загалом спробували вирішити і за рахунок ось таких закладів, одним розчерком пера просто скоротивши ліжко-місця, пацієнтів в Олицькій обласній психіатричній лікарні №2 не поменшало. І нині тут на 360-ти ліжках перебувають щонайменше чотири сотні душевнохворих на різних стадіях втрати своєї людської ідентичності.
— Бідові люди, нещасні люди. Але це — люди, — каже головний лікар, якій треба турбуватися і про те, аби не світило небо у так званому грецькому залі, в якому у часи Радзивиллів відбувалися шикарні бали, (хоча нині лікарня цього крила й не використовує). Валентина Кирилівна признається, що вже втомилася водити туди «екскурсії» для високих чиновників. Проте торік обласна влада, якій проблеми колишнього замку не байдужі, знайшла-таки можливість і перекрити дах, і поміняти де-не-де старі вікна на сучасні пластикові, і оновити котельню та систему опалення. Вперше за півстоліття у цих мурах нагрілися! Але ось не дають дрімати ті ж старі труби...
Роботу у цьому специфічному закладі Валентина Кирилівна Лисюк називає «пекельною працею». Хоча вона таки легша, ніж, вважає, робота завідуючої сільською амбулаторією, котрій віддала 11 років. Ні дня, ні ночі, ні вихідного, бо на її відповідальності було сім сіл. Тут після медінституту вона починала працювати завідуючою відділенням, в котрому лікували душевнохворих, обтяжених ще й діагнозом «туберкульоз». Та якщо в амбулаторії втомлювалася фізично, то на нинішньому місці роботи — ще й душевно.
— Серце кров’ю обливається за деяких хворих. Ось Зоя з п’ятого відділення. Така гарна жіночка, а в психлікарні — чверть століття! У Нововолинську має родину, живуть мама і сестра. Вони НІКОЛИ її не провідали... А так хочеться сказати мамі: дивися, яка у тебе чудова дочка! Вона ж цілком дає собі раду. І в магазин би пішла, і вдома б прибрала, і город впорала б. Або Наташа з того ж відділення. Які прекрасні портрети Шевченка, Лесі Українки вишила вона для лікарні! Тепер вишиває портрет Івана Франка...
Навіть на свято зі свят, торжество із торжеств — Великдень — празник для пацієнтів закладу влаштовують не їхні родичі, а працівники закладу. Вже кілька років, як головний лікар відкрила у лікарні невеличку капличку, в якій і воду освятять, і пасочки. Їх Валентина Кирилівна замовляє в одній з пекарень кожному (!) хворому, ще й по два фарбовані яєчка на перший день видають, готують і святкове меню. А на Новий рік душевнохворих вітають Дід Мороз зі Снігурочкою, і так само кожному вручають особистий подарунок.
— Шкода їх, вони ж як діти. Радіють і терновій хустині, і цукерці, — каже Кирилівна. — Якби ви чули, як вони співали колядки! Ми не маємо особливої біди з одягом для пацієнтів, бо його зносять і працівники, і чужі люди. Жодна лікарня в області, до речі, не проводить захоронення померлих пацієнтів, а ми, як треба, і хоронимо їх самі, без рідних.
У СЕЛІ ЗАЛІСОЧЕ, котре з Оликою розділяє лише річечка Путилівка, живе родина мого чоловіка. Тож біля колишнього радзивиллівського замку доводилося бувати не раз, бо він у самісінькому центрі містечка. Не раз можна на площі у центрі побачити і вервечку з «тихіших» пацієнтів, яких супроводжує хтось з працівників, і така картина нікого з місцевих давно не дивує. Лікарня наразі є єдиною «годувальницею» містечка, постачальником робочих місць навіть для округи. Тому ще й з цієї причини затримується переселення скорботного закладу з пам’ятки архітектури. За інформацією Валентини Кирилівни Лисюк, визначено місце для нового приміщення у районі колишнього Олицького племзаводу. Проте, доки нема інвестора, бути старому замку, який в іншій державі міг би давати шалені прибутки від туристів, просто «дуркою»... До речі, у приміщенні колишнього міського магістрату, яке і нині вражає досконалою архітектурою, теж розміщуються відділення лікарні, тут же діє єдине на п’ять областей України відділення для злочинців, визнаних психічно хворими.
Всередині приміщення колишнього замку-палацу вражають обтягнуті сіткою сходові прольоти (специфіка!) і... якийсь домашній затишок, який тільки можливо створити за цими печальними мурами. Головне, що лікарнею не пахне... Багато вазонів, на стіні — ікони.
Прошу показати мені Зою, про яку розказувала головний лікар. Палати густонаселені, чоловік щонайменше на десять. Проте жінка, з якою знайомить лікар, вражає не тільки слідами збереженого інтелекту на обличчі, а й вродою. Захворіла у двадцять років. Рідні її не підтримали, як відправили у психушку — так і забули. Мама, каже лікар, якось надіслала лист, що від дочки відмовляється.
— Я боялася його їй показати. Їй би вдома було краще. Вона ж пише вірші, про те, що на душі, зокрема й про любов... Гарно вірші декламує, а як співає! Охайна, після себе усе попере. Я донині дивуюся цій мамі. Буває, ми не рекомендуємо рідним забирати пацієнта додому, а до нього з далекого села приїжджає мама на милицях...
Те, що персонал такого закладу має справу з неординарними, скажемо так, пацієнтами, не є секретом. Галина Харитонівна може пригадати багато прикладів зі своєї практики, коли хвора, бувало, зненацька била її ногою в живіт (але винуватить лише себе, бо була необачна), коли покинуті байдужими родичами пацієнти, «на автоматі» приїхавши у період загострення в Олику, приходили до них додому (її чоловік теж працює у психлікарні) з... сокирою. Та усіх пацієнтів називає нещасними, бо з практики знає, що до відомої приказки «Від тюрми й суми не зарікайся» можна додати й слова «...і від психлікарні — теж».
— Скільки ми листів на сільради пишемо, просимо вплинути на родичів пацієнтів, аби приїхали, провідали! Та навіть не так на побачення, як заради того, аби ми, лікарі, могли дізнатися деталі розвитку хвороби, разом вирішити, що робити. Та іноді не так доля хворого цікавить рідних, як його пенсія, хатина у селі... Багатьох же пацієнтів можна було б не доводити до критичного стану, медицина нині це дозволяє. Так... жаліють на ліки гроші...
— Родичі душевнохворої людини впевнені, що ця біда їх омине?
— Вони ж не знають, чи завтра самі не зійдуть, як кажуть, з розуму... Хоча більшість психічних захворювань є спадковими, але не можна сказати, що і тебе мине чаша ця. Дуже багато до нас потрапляють після автомобільних аварій, є і після пологів. Буває, що впливає на стан психіки навчання. Досі перед очима студентка, красуня, ось така (показує. — Авт.) коса!.. Її душу вже було неможливо, як кажуть, відреставрувати... Та хіба ми про себе дбаємо? Ось болить голова, болить голова... А до лікарів не звертаємося. Останнім часом багато пацієнтів із хворобою Альцгеймера, це коли людина забуває усе своє попереднє життя, навіть своє ім’я. Чомусь немало серед цієї категорії колишніх учителів.
— Депресії — це важка штука... У збудженні людина може і вдарити, але випустить емоції. А в депресії все в собі таїть. І з колодязів наших пацієнток виймали, і з річок, і вішалися, і вени собі різали, і травилися медикаментами... Коли виходять із цього стану, усвідомлюють. Хоча часто не сприймають депресії як хвороби і не звертаються вчасно до лікарів.
Чим більше працює Галина Харитонівна, тим більше переконується: уявлення про те, що з душевнохворого треба виганяти біса, мають право на існування. Пацієнтам, які вірять у Бога, легше в годину просвітлення пояснити, що не можна забирати життя, яке дав Бог. Вони це розуміють, плачуть і каються. І таки легше виходять із приступів хвороби. Тому на столику в її кабінеті стоять ікони і свячена вода, а вранці вона молиться, аби Господь дав сил допомогти хворим людям.
ДО РЕЧI
При душевних хворобах моляться до ікони Богородиці «Страсна». Один із таких образів є у колекції Музею волинської ікони.
