Грім ударив у селі Жабче серед ясного червневого неба, коли, як кажуть, ніхто не чекав біди. Якраз після не по-літньому холодних днів, встановилася погода — пригрівало сонечко, буяли трави, співали пташки. На майданчику біля «замороженої» будівлі лазні двоє хлопчиків грали у футбол. Раптом одного не стало — наче крізь землю провалився...
Дорослі, які прибігли на місце надзвичайної події, збагнули всю глибину трагедії, що сталася. Неподалік від так-сяк збитих футбольних воріт — відкритий каналізаційний колодязь. Туди, у колодязь, закотився м’яч...
Навіть прибулі з райцентру рятувальники не наважилися пірнути у той колодязь. Та й пізно вже було... Викликали спеціальну машину, якою відкачали воду, відтак знайшли тіло хлопчика на ім’я Андрій. 17 липня йому виповнилося б лише десять років...
Жабче загубилося десь за лісом, на краю Старокостянтинівського району. Сільрада — у сусідніх Радківцях. У селі тихо, як на цвинтарі. Люди зайняті на городах. Лише середніх літ жінка сидить біля руїн ферми — сторожує майно орендарів земельних паїв. Невдовзі сюди під’їхав тракторист, залишив свого «сталевого коня» — зупинився біля неї. Говорили «за життя».
— Он там, через дорогу, те лихо сталося, — показала рукою жінка, яка назвалася Аллою.
— Вода у колодязі була дуже холодна, глибина — чотири чи п’ять метрів. Мабуть, намучилася дитина, поки її не стало, — уявив тракторист останні жахливі хвилини життя хлопчика.
— Андрій був спокійною, ввічливою дитиною. Закінчив п’ять класів, перейшов у шостий, — із сумом мовила Алла, співчуваючи убитій горем матері Андрія: «Поїхала вперше на заробітки до Києва, відпрацювала 15 днів і повернулася на це горе. Ще в неї дівчинка на руках».
Відтак не без ностальгії згадала про колгоспний лад. Мовляв, у будівлях, що залишилися без дахів, вікон і дверей, «були хмари худоби — люди мали роботу». А потім, коли почули про ліквідацію колгоспу, «побігли за своєю заборгованою зарплатою, брали корів, ягнят, телят — хто що зміг ухопити, те і його».
Певний період поля навколо Жабчого облогували, аж поки сюди не прийшли люди із Хмельницького. «Взяли в оренду гектарів сімсот. Створили, може, зо 20 робочих місць, переважно — сезонних. А у Жабчому — 329 живих душ, з яких 164 — у працездатному віці... А поля в орендарів доглянуті», — вважає Алла.
На те, щоб зайнятися скотарством чи свинарством, працевлаштувати переважно безробітне населення села, мабуть, ще заробляють гроші.
— У мене синок закінчує строкову службу у війську, то в село не повернеться. Аби не спитися. У Жабчому є такі хлопці у віці до 25 років, що поки донесе гранчака до рота, половину виллє. Бо руки в них тремтять, — пояснює тракторист.
— А що ж іще їм тут робити?! Спиваються від нудьги і біди, — підтримує розмову сторож майна орендарів.
Одна-єдина «точка» у Жабчому, де завжди кипить життя, — шинок. Несуть туди останнє, аби «обслужитися». І не заростає стежка до шинку. Куди ж іде село? «До великої біди,» — переконана Алла.
На жаль, воно саме так. І не тільки у Жабчому. Ферми зруйнували, господарські двори рознесли, поля віддали на поталу бур’янам. Натомість відкрили «точки». Мовляв, нічого не вдієш, треба давати широку дорогу приватній ініціативі, підприємництву... Одначе є питання: чому ж то приватні ініціативи, підприємництво в один бік спрямовані? Якийсь не природний крен відбувся в окремо взятому Жабчому.
«Заморожений» будівельний об’єкт, біля якого не стало хлопчика на ім’я Андрій, аж лякає пусткою і занепадом. Поруч пасуться чиїсь коні. Вже начебто ніщо не загрожує тут ні людям, ні тваринам. Колодязь, у який закотився м’яч, — під залізобетонною брилою. На брилі — сумні-пресумні зів’ялі квіти скорботи за загубленим життям, що ще тільки-но починалося.
Ота залізобетонна брила була за якихось два чи три метри від тоді відкритого каналізаційного колодязя. Он він, слід від посунутої брили до місця, що стало фатальним. Зачепили мотузками і посунули. Господи, яке ж то істотне значення має іноді місце, те чи се встановлено чи не встановлено. Виявилося, що то — питання життя чи смерті. Скорботну відповідь на це питання вже, на жаль, одержано. Роками ходили тверезі й п’яні довкола відкритого колодязя, випасали коні, худобу, свині, кози, гуси, одначе не помічали пастку. Аж поки грім не вдарив.
Коли ж ударив, почали, як кажуть, крайнього шукати. Сталося ж отак, як завжди: того вина, кого вдома нема.
— Оця недобудована лазня — «нічийний» об’єкт, — говорить сільський голова Микола Побережняк.
Микола Побережняк ще тільки-но обрався головою. Сільрада — у Радківцях. Ще під його опікою, крім Жабчого, Демківці і Хутори.
— Мабуть він на наше Жабче образився. Бо лише один голос йому Жабче на виборах дало, — висловлює свою версію Алла.
Одначе Микола Побережняк оцю гіпотезу спростовує. Каже, що з усіх сил старається, аби виправдати довіру громади, яка із сімох кандидатів на посаду сільського голови, віддала перевагу саме йому. Тільки ж но починає роботу...
А будувати оцей соціальний об’єкт, лазню, починав колгосп. Розвалився раніше, ніж будівельники стіну вимурували. На цьому і закінчилося. Після того, як колгоспники розтягнули свою заборговану зарплатню, уречевлену всім, що погано лежало, ремиґало, іржало, кувікало, мугикало, село чомусь збайдужіло до нерухомої спадщини.
Тому питається в задачі: невже «точка», де п’ють і сяк-так закушують, важливіша для Жабчого, ніж лазня? Хай би хтось побудував оцей об’єкт. Відтак мав би свою справу. Собі — для зиску, людям — на здоров’я.
— Були бажаючі взяти отой «довгобуд» під кузню. Он і ферми розвалюються. Вже зверталися: чи, бува, не можна взяти, аби бичків відгодовувати? Я поїхав у район, запитав: що робити? Відповіли, що ліквідаційна комісія ще не склала свої повноваження, — розповідає Микола Побережняк.
Мовляв, треба передати ці нерухомі об’єкти на баланс сільради, а тоді вирішувати, кому і на яких умовах віддати. Одначе раніше треба «знайти» власників, запитати, чи вони мають отаке бажання — передати свою «спадщину» на баланс сільради. То хто ж нагадає окремо взятому Жабчому, що до колгоспу вже вороття не буде, що підприємницьку ініціативу треба по всіх напрямках виявляти?
— Я так думаю, що це має зробити райсільгоспуправління, — говорить секретар сільради Ніла Рачок. Вона розповідає, що село геть занепадає: «Першого класу у школі вже не буде — немає «контингенту», як кажуть».
На жаль, у шостому класі стало на одного учня менше. На всю школу села Жабче залишилося тільки 34 учні...
