Ось і завершилися всі заходи, присвячені 75-річчю Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні. З розмахом помітингували, повідкривали меморіали, видали Національну книгу пам’яті, поплакали за жертвами вірних більшовиків-ленінців... Ще раз звинуватили в цьому злочині антилюдську комуністичну ідеологію, вимагаючи її засудження і заборони, а разом із нею і всіх політичних партій та організацій, які її сповідують. Стимулом і критерієм таких рішучих дій сьогодні проте є усього лише емоційне сприймання і моральна оцінка нами чорних сторінок радянської історії. Чи досить їх для того, щоб узяти гору над марксизмом-ленінізмом? Чи сумірні наші бажання і, головне, можливості з оголошуваною метою? Адже, за великим рахунком, має йтися про формування нової, вільної від комуністичних догм, суспільної свідомості. Навряд чи при цьому можна робити ставку лише на правду історії, яка викликає лише співчуття до жертв і праведний гнів на комуністичний режим.
Хоч як би ми хотіли, досягнути бажаного шляхом одного відновлення історичної правди неможливо. Її, цю правду, кожен розуміє й оцінює по-своєму, що дискредитує і різко звужує її можливості в боротьбі з духовними основами комунізму. Сьогодні це добре видно зі ставлення Кремля до Голодомору, яке цілком відповідає загальному тлу зрослої антиукраїнської пропаганди в Росії. Її президент Дмитро Медведєв, який відмовився брати участь у заходах з нагоди 75-ї річниці трагічних подій, звинуватив українських дослідників, які розкрили приголомшуючий цинізм сталінських катів, у науковій неточності, в підтасовуванні, перекручуванні та фальсифікаціях. А «історичну правду», яка спростовує умисне знищення українського етносу в селі, йому, звичайно ж, завжди готові піднести свої «експерти», яким головне — догодити. Знайшлися й наші власні підспівувачі московській владі, яка зайнялася дезінформуванням громадськості про хід і масштаби цього злочину сталінського режиму. Переконати таких у їхній неправоті неможливо, бо не в науковій об’єктивності та пунктуальності тут справа. «За наших часів, коли істина прихована стількома покривалами, а обман так міцно вкоренився, розпізнати істину може лише той, хто гаряче її любить», — сказав французький учений і філософ Блез Паскаль ще в ХVII ст., а як сучасно звучить.
Окрім того, можливості історичної правди обмежені тим, що вона являє собою набір фактів, у більшій чи меншій мірі підтверджених документально. До якихось теоретичних викладок вона не має ніякого стосунку, оскільки за своєю природою об’єктивна і позбавлена якого б то не було ідеологічного наповнення. Марксизм же, як і його більшовицький різновид, виступає як ідеологічне соціальне вчення з теоретичними викладками вождів світового пролетаріату, які не були застраховані від помилок і суб’єктивних уявлень.
У зв’язку з акціями, присвяченими 75-річчю Голодомору-геноциду, великої гостроти набуло питання про те, чи необхідно робити подальші кроки в напрямку декомунізації. Так, Зіновій Партико, аналізуючи практичну можливість здійснення суду над ВКП(б)-КПРС, вважає, що відстрочку «допускати далі не можна» («День» №213 від 22.11.2008). А в ряді ЗМІ, і не лише в них, вже давно з вуст противників комунізму звучить вимога заборонити цю антилюдську ідеологію. Проте, наполягаючи на суді над ВКП(б)—КПРС і на інших заборонних заходах, чи не демонструємо ми пережитки в своїй свідомості тих, рабських за своєю сутністю, тоталітарних схильностей, які засіли в ній після десятиріч переслідування «ворогів народу» та інакомислячих у СРСР? Чи не повторюємо ми тим самим дії таких прокурорів радянського минулого як Вишинський, але тільки з протилежним знаком? Дуже вже ж схоже. Ні, від методу «забороняти й не пущати» необхідно відмовитися раз і назавжди, бо це — шлях убогого духом раба. Всі такі заходи, без ефективного розвінчання марксизму-ленінізму з теоретичних позицій, безперспективні.
Але з чого ж почати? Передусім, необхідно пригадати, а тим, хто далекий від вчення Маркса—Енгельса—Леніна, уяснити, що марксизм-ленінізм — це не тільки (не стільки) ідеологія, але і (скільки) світогляд зі своєю картиною світу, навколишньою дійсністю, зі своїм баченням законів суспільного розвитку, його рушійних сил, із виявленням еволюційних і революційних періодів, зі своєю, пролетарською в її основі, системою цінностей. Розроблена вождями світового пролетаріату світоглядна система підносила авторитет їхнього вчення і служила ленінській партії як могутній ідеологічний засіб при впливі на свідомість мас.
Радянське суспільство з цієї причини комуністичні постулати звичайно заплутувало. Люди ставали мимовільними співучасниками антигуманних акцій, а жертви режиму — безпорадними, такими, що не розуміють причин того, що відбувається, і, в кращому разі, вони по-своєму пояснювали те свавілля, що твориться комуністичною владою. Адже проти обіцяного більшовиками-ленінцями «світлого майбутнього» — комунізму — заперечень, звичайно, не було, що було результатом якісної пропаганди. «Найбільш вірне в історії» робітничо-селянське вчення ніхто не міг запідозрити в утопічності та помилковості його початкових положень, які випливають із нового святого письма — «Маніфесту комуністичної партії».
Це вчення цілком, зокрема, виправдовувало дії продзагонів «хлібозаготівників» і політику партії в страшний час Голодомору-геноциду 1932—1933 років необхідністю обов’язкового дотримування марксистсько-ленінської теорії про диктатуру пролетаріату. Жахливий злочин, наслідком якого стала загибель мільйонів українських селян, був «освячений» так званим ленінським планом побудови соціалізму і помилковою марксистською догмою про те, що основою розвитку суспільства на сучасному етапі є класова боротьба. Без неї нікуди, ніякого поступу, а якщо так, то... Партія вимагала в усьому виявляти «класовий підхід», а звідси, як наслідок, — увесь «букет» злочинів тоталітарного комуністичного режиму проти свого народу, який того часу називався радянським.
За часів «хрущовської відлиги» і пізніше, репресії (про Голодомори вважали за краще не згадувати), що відбувалися за Сталіна в СРСР, пояснювали помилковим уявленням «великого вождя» про посилення, у міру будівництва соціалізму, класової боротьби. Влада намагалася таким чином виправдатися в очах населення. Але це була всього лише ще одна комуністична вигадка. Основи марксизму-ленінізму як джерело комуністичного тероризму так і залишилися непорушними.
Не все відбувається так швидко, як хотілося б. «Ми вийшли з комуністичної антицивілізації, а тому травмовані душею... зараз ми маємо справу з накопиченою за радянські часи аморальністю», — вважає проректор Українського католицького університету Мирослав Маринович («День» №225 від 10.12.2008). Ця патологічна суміш бездуховності з аморальністю ще не пішла в минуле, нею ще значною мірою уражений український політичний і владний Олімп. Щодо цього в ЗМІ, в тому числі і в «Дні», є достатня кількість підтверджень. Але поставимо питання руба, принципово. Наскільки сьогодні вона шкідлива для українського суспільства і для України як держави? Очевидно, настільки, наскільки вона позбавляє переважну більшість співвітчизників відчуття стабільності і впевненості в завтрашньому дні, у своєму майбутньому, а ситуацію в країні доводить до системної кризи і послаблює її перед загрозою імперських амбіцій правлячих кіл Росії.
Але чи можемо ми сьогодні ефективно боротися з цим рудиментом комуністичної антицивілізації, викоренити його? Признаємося собі чесно: ні, не можемо. Передусім, тому що «нині в нашому суспільстві, — на думку заступника директора Інституту соціології НАНУ, професора, доктора філософських наук Євгена Головахи, — мають велике поширення забобони, уявлення, які йдуть із Середньовіччя, свідомість великої частини людей не відповідає стану суспільства, в якому вони мають жити, працювати і створювати сучасне середовище, тим більше, що ми декларуємо європейський вибір» («День» №207 від 14.11.2008). Хочемо ми того чи ні, але вийшло так, що з ліквідацією на зламі 80—90-х років ХХ ст. комуністичної однодумності, заснованої на світоглядно-ідеологічних постулатах марксизму-ленінізму, нами не було зроблено нічого для заміщення його тим, що філософ Сергій Кримський назвав національно-ідейною доктриною. Непереборною поки перешкодою для широкого розповсюдження нового морально-духовного орієнтира в Україні є і відсутня понині стратегія його впровадження.
З набуттям Україною незалежності процес формування суспільної свідомості в ній був пущений на самоплив. Вищим благом, виявом супердемократії ми чомусь вважали «розруху в головах» (М. Булгаков) і в своїй Конституції одним махом зрівняли всі світогляди та ідеології (див. деякі положення її статей 15, 34 і 35). З гнітючими розум «правильними» і «єдино вірними» переконаннями, що насаджувалися в СРСР, було покінчено. Але ми не врахували дуже важливу властивість людської свідомості. Того, що свобода переконань — це зовсім не те саме, що свобода слова, зборів, демонстрацій тощо. Переконання такого рівня як світогляд виникають у людини при її вихованні в родині, школі (гімназії, ліцеї, коледжі і т. д.), при її контактах з оточуючими і є завжди монотипними і консервативними за своєю природою. Звичайно, вони залишаються у неї незмінними на все життя. Тому кожний індивідуум у своїх переконаннях не може бути таким же вільним, як і у власних вчинках. Але як в такому разі цю природну несвободу, зумовлену людською психікою, можна пов’язати зі становленням в Україні більш цивілізованого і демократичного суспільства, яке відповідає хоча б так званим європейським цінностям? По-перше, потрібне загальне визнання того, що свободу переконань потрібно розглядати як усвідомлену необхідність і, по-друге, чітко уявляти, що ми маємо розуміти під цією необхідністю.
Якщо розглядати її з етичних позицій, все виявляється досить просто і банально. Для людей безпринципних, цинічних, жадібних, упевнених в тому, що все вирішують гроші, така необхідність — особисте благополуччя, збагачення будь-якими, в основному протизаконними шляхами, прагнення зайняти «тепле» чиновницьке або депутатське місце для розширення своїх корупційних можливостей. Для тих же, у кого сумління чисте, для кого інтереси Батьківщини над усе, хто небайдужий до соціальних проблем, це — національно-ідейна доктрина, яка консолідувала б усе українське суспільство і стала б для всіх високим морально-духовним ідеалом. «Нам потрібен власний, унікальний ідеал, до якого прагнуло б суспільство. І цей ідеал має бути настільки цінним, що заради нього ми будемо готові жертвувати своїм комфортом, своїм матеріальним становищем, навіть своєю свободою і життям... ми будемо готові віддати, пожертвувати особистим для блага України», — вважає прес-секретар Київської патріархії, кандидат богослов’я архімандрит Євстратій (Зоря) («День» №39 від 27.03.2008), і з ним не можна не погодитися.
Сьогодні у нас вельми поширені дискусії з приводу подолання системної кризи, що охопила політику, економіку, соціальну й інші сфери. У пресі, з екрана телевізора пропонуються різні рецепти: змінити правлячу еліту з її одночасним омолодженням, знайти нових лідерів-месій на посади президента, прем’єра, обласних, міських та інших керівників, змінити форму державного управління з наданням великих прав або президентові, або парламенту, реформувати виборчу систему, органи місцевого самоврядування й інші. Однак усі ці реформаторські пропозиції виглядають лише як спроби навести зовнішній лиск на давно зношений механізм державної влади, який ми майже в незмінному вигляді отримали в спадщину від Радянського Союзу. А тим часом, замінити цей давно зношений механізм на новий, що відповідає сучасним вимогам і викликам глобалізованого світу, також неможливо без єдиної національно-ідейної доктрини. Без неї й тут не обійтися. А першим кроком до її появи, на думку автора, має бути всеукраїнське усвідомлення того, що, незважаючи на солодкоголосне твердження діючої Конституції, що український народ є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади (див. статтю 5), ми насправді опинилися в полоні, в рабстві у добродіїв Сумбуру й Хаосу, які панують сьогодні в нашій суспільній свідомості. При цьому, якщо врахувати природну несвободу переконань, що згадувалася вище, то очевидно, що ситуація стає мало не катастрофічною. Зокрема, неминучі, наприклад, перекручені уявлення про минуле в молоді, яка не знала «чарівності» комуністичного режиму. Тому автор плекає слабку надію на те, що розпочати звільнення своєї свідомості та наближення до згаданої доктрини доцільно з осмислення того, що з нами сталося в іще недавній історичний час.
Уже згадуваний вище архімандрит Євстратій (Зоря) пише: «Переконаний, що не зовнішні чинники, а саме внутрішня деградація світогляду прирекла на знищення радянську модель суспільства... Радянські люди відчаялися в комуністичному світогляді і його ідеалах — і Союз помер». Чи так це насправді і як можна кваліфікувати сам факт поразки Радянського Союзу в холодній війні? Чому серпнева 1991 року спроба так званого Державного комітету надзвичайного стану шляхом путчу врятувати від загибелі «імперію зла» (Рональд Рейган) лише прискорила неминучу долю СРСР, і він розвалився сам собою?
Про те, що відбулося, побутують різні думки. Дехто називає те, що сталося, антиросійським (?) державним переворотом, дехто — перемогою контрреволюції, хтось схильний вважати буржуазно-ліберальною революцією. Мабуть, більш за всіх близький до істини професор Станіслав Кульчицький, який визначає ті події як антикомуністичну революцію, що, на його думку, розпочалася з конституційної реформи 1988 року, ініційованої М. Горбачовим і схваленої ХIX Всесоюзною конференцією КПРС («День», №168 від 19.09.2008). Але й це визначення недостатньо правомірне, оскільки не відображає мету цієї революції, яку С. Кульчицький прирівнює за значенням до більшовицької 1917 року. Не називалася ж остання антибуржуазною, а відповідно до комуністичних ідеалів — соціалістичною. Але не будемо надто прискіпливими до термінології, а пригадаймо, що Україна, як і інші країни СНД, розпочавши 1991 року перехід від планово-розподільної економіки до ринкової, не мала не лише якогось прикладу, який вона могла б наслідувати, а й елементарного обгрунтування того, чого ми прагнули. Не було зрозумілої й прийнятної для всього суспільства й, головне, науково обгрунтованої мети змін і плану дій. У результаті:
1. Не з’явилося ніякої прийнятої на вищому державному рівні офіційної версії соціально-економічних, політичних та інших причин розвалу СРСР з переконливим поясненням того, чому соціалізм радянського варіанта виявився нежиттєздатним.
2. Не були обгрунтовані необхідність та історична неминучість здобуття Україною незалежності з переходом від одного соціально-політичного устрою до іншого, що виразилося в корінній, революційній зміні відносин власності й устрою життя громадян країни.
3. Не була розроблена й доведена до української громадськості революційна теорія, що базувалася б на основоположних принципах, що кардинально відрізняються від постулатів марксизму-ленінізму й відкидають їх.
Усі колишні громадяни СРСР пам’ятають порожні полиці радянських магазинів, економічні труднощі загальнодержавного рівня. Падіння світових цін на нафту, Чорнобиль, безперспективна війна в Афганістані, руйнівний землетрус у Вірменії (грудень 1988 року) й інше лягало важким тягарем на радянський бюджет. Але все це блякло перед головним лихом: наплювацьким ставленням трудящих до результатів своєї праці. Народ, який демонстрував у минулому свою здатність переносити будь-які труднощі й іти на величезні жертви, більше не надихали комуністичні ідеали. Але що конкретно в цих ідеалах виявилося таким згубним для СРСР? Звернімося до фактів.
Як відомо, М. Горбачов вирішив вийти з проблем, в які занурилася країна, почавши перебудову. Повернення до сталінського терору виключалося, а інших шляхів просто не було. Змістом її проголошувалося коректування мислення, під чим малася на увазі поява зацікавленості працівника в поліпшенні якісних показників своєї діяльності. Це неможливо було зробити без «олюднення» режиму, в тому числі й правлячої, єдиної у країні партії.
Навряд чи останній Генеральний секретар ЦК КПРС усвідомлював наслідки його спроб демократизувати державну партію і «на деле утвердить человека труда в положении хозяина и на производстве, и в государстве, поставить его в центр всего политического процесса» (Горбачов М.С. «К полновластию Советов и созданию социалистического правового государства». — М., 1988. — с. 5). Проведення такої політики означало, що взятий курс на гуманізацію як правлячої та «надихаючої на трудові подвиги» партії, так і всього радянського суспільства. Однак партійна верхівка не врахувала того, що міцність усього радянського тоталітарного режиму від цього неминуче похитнеться, оскільки з його основи забиралася при цьому така важлива «цеглинка» як антигуманізм.
«К. Маркс заперечує самоцінність людської індивідуальності та особистості... він проповідує жорстокість до людини й до ближнього в ім’я створення царства колективізму. Явище Маркса є спосіб переродження гуманізму в антигуманізм, форма самознищення людини», — зазначив доктор філософських наук Василь Барановський («День», №48 від 15.03.2008). Тому очевидно, що, проголошуючи гуманістичні принципи як основу нового державного курсу, М. Горбачов та його однодумці суперечили ідеологічному корінню КПРС. І якби в них вистачило сміливості й послідовності, вони за логікою справ повинні були переглянути й антигуманну спрямованість «пролетарського» вчення, а це неминуче провокувало перегляд усіх світоглядних догм марксизму-ленінізму, включаючи і теорію про виняткове значення та історичну роль класової боротьби. Проголошення останньою головною рушійною силою розвитку суспільства — суть і плоть всієї марксистської теорії — все більше й більше входило в суперечність з реальною дійсністю, що, зрештою, і стало головною причиною самодеградації, а потім і загибелі СРСР.
Та чи не настав час нам до кінця осмислити те, що з нами відбулося наприкінці ХХ століття? І якщо це дійсно була революція, що підтверджується багатьма обставинами, створити, гуманітарну у своїй основі, теоретичну альтернативу марксизму-ленінізму як революційне вчення. Ця альтернатива у свою чергу стала б важливою складовою частиною національно-ідейної доктрини України. При цьому обов’язково розібратися з тим, які протиріччя в суспільно-політичному ладі «першої у світі держави робітників та селян» виявилися в радянських умовах нерозв’язними, які ця революція мала завдання й задачі і чи досягла їх, а якщо ні, то чому. Чи продовжується вона зараз і чи не була помаранчева революція кінця 2004 року виявом її продовження? Чи не є повномасштабні політична, економічна, фінансова та інші кризи, що осягли країну, прямим наслідком незавершеності даної революції і сьогодні?
Підсумовуючи сказане, зазначимо, що проти комуністичної ідеології — основної винуватиці загибелі мільйонів під час Голодомору-геноциду 1932—1933 років в Україні й джерела незліченних страждань та жертв — недостатньо використати лише одні факти історії. Багатоголова комуністична гідра завжди знайде спосіб вижити, якщо не будуть докладно виявлені пороки і розвінчані міфи її світоглядної основи. Нарівні з цим системна криза, що вразила сьогодні Україну, хронічно низька якість життя абсолютної більшості громадян, проблеми соціальної та інших сфер, неефективність зношеного механізму державної влади подолати неможливо, якщо не ліквідувати живильне середовище дезорієнтації громадянської свідомості. Це середовище підтримується, по-перше, тим, що чинник природної несвободи переконань у нас сьогодні завуальований і до уваги не береться, а по-друге, тим, що об’єктивній оцінці революційних перетворень у країні, що почалися на рубежі 1980—1990 років, виявленню їхніх рушійних сил, цілей та завдань певні деструктивні кола, що перебувають як усередині країни, так і за її межами, постійно підготовлюють прокрустове ложе. Вони продовжують оцінювати навколишній світ віджилими мірками тоталітарного минулого, і кровно зацікавлені в тому, щоб громадянська свідомість в Україні якнайдовше, а то й назавжди залишилася в пригнобленому стані розброду й блукала в сутінках, як неприкаяна. Покласти кінець будь-яким спробам формування у свідомості пересічних громадян критичного осмислення навколишньої дійсності, подалі й якнайглибше сховати від українського суспільства істину, спотворити її у вигідному для себе світлі, збити всіх із глузду демагогією та популістськими обіцянками — ось цілі цих, по суті, антидержавних сил. У консолідованому єдиним переконанням — спільним ідеалом у формі національно-ідейної доктрини — громадянській свідомості громадян України вони вбачають свою головну небезпеку. Але й у брехні є свої межі.
