ЧОГО ВИ БОЯЛИСЯ В ДИТИНСТВІ І ЧОГО ВИ БОЇТЕСЯ ЗАРАЗ?
Ольга КЛІНГЕНБЕРГ, кінознавець:
— Не думайте, що я іронізую, але більше за все я боялася в дитинстві не стати піонером-героєм. Валя Котик і Марат Казей нарівні з фашистами переслідували мене у снах-кошмарах і докоряли — ми, мовляв, ось які були, а ти куди дивишся? Готова життя віддати? І я завжди була готова! Тому дуже часто в дитинстві гинула у снах і просто фантазіях. Іноді навіть без причини і абсолютно безкоштовно.
Тепер «я боюся» не так ідеологічно вибудувано. В основному по дрібницях — наприклад, проспати на ранкову нараду на роботі в понеділок або пропустити концерт улюбленої групи «Ніж для фрау Мюллер». Ще кiлька років тому я боялася не встигнути подивитися якийсь кінематографічний шедевр... Та це в минулому. Кіно навколо нас, тому якщо раптом страшно, то відповідь треба шукати поряд — наприклад, людину з відповідним прізвищем. У мене є один такий кошмар на прізвище Пугач.
Володимир ВОЙТЕНКО, доктор медицини, професор:
— Ні в дитинстві нічого не боявся, ні зараз нічого не боюся. Тут обгрунтувань не потрібно — страх або є, або його немає. Якщо говорити чисто умоглядно, то я багатьох речей боюся — скажімо, нездоров’я, особливо хвороб для своїх хворих і близьких (чи мало що можна вигадати теоретично). Це все у мене, звичайно, є — як і у кожної людини. Та якщо йдеться про те, що називається таємними страхами, дитячими страхами, які потім переростають у дорослі, то Бог милував — не було.
Дмитро ЧЕКАЛКІН, президент «Дорослого радіо «Шансон»:
— Найстрашніший спогад дитинства пов’язаний у мене з величезними баржами, завантаженими вугіллям, які йшли по Десні (я виріс на Десні). Мій старший брат лякав мене і говорив, що це — «бабай».
А сьогодні боюся саме самого страху, боюся, точніше, побоююся почуватися зв’язаним, нерозкутим, побоююся стану незадоволення і неспокою. І тому прагну до гармонії.
Володимир ДАНИЛЕЦЬ, народний артист України:
— Боюся, щоб нікуди не пішла популярність, а взагалі (в тому числі і в дитинстві) — смерті. Більше нічого.
Олексій ПЛОТНИКОВ, доктор економічних наук, професор, Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України:
— Я не хочу сказати, щоб я був дуже хоробрим у дитинстві, та я не пам’ятаю, щоб чогось боявся. Можливо, у віці рік або два, або три щось і лякало, але якихось усвідомлених страхів у мене не було. Ну а нинi у мене більш усвідомлені побоювання (не страхи) — того, що у нас буде безграмотна влада, що політичні лідери будуть здійснювати необдумані дії, що наша країна буде в ізоляції, що економічна ситуація буде поганою, рівень життя — низьким. Але це — не фізіологічні та не психологічні страхи, це саме побоювання.
Вікторія ПОСМІТНА, заслужений майстер спорту, чемпіонка Європи та світу з пауерліфтингу:
— Завдяки цьому запитанню довелося пригадати своє дитинство і зрозуміти, що в дитинстві, виявляється, я абсолютно нічого не боялася, і воно у мене було досить-таки щасливе. А зараз чого боюся? Якщо серйозно, то невизначеності. А ще дуже не люблю і боюся грубості.
Іван МАЛКОВИЧ, поет, видавець («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»):
— У дитинстві найбільше я боявся приходу Маланки, на 13 січня, коли чорт пробігав з вилами. Зима, гори, білий сніг, він біжить, дзвінки дзвонять — це страшно. В той же час дуже хочеш побачити це, але все одно — ховаєшся під стіл. Мама мені казала: «Не бійся». Я вiдповiв: «Я не боюся, я просто не хочу дивитися на нього».
Теперішній мій страх — дуже примітивний, важко повірити, що доросла людина може такого боятися. Але якщо я розкажу про цей страх — цим можуть користуватися.
