Чоловікам (наприклад, мені) цікаво писати про жінок — з причин, які можна вважати очевидними. Але це пастка: флюїди, якими жінки впливають на чоловіче сприйняття, через свою нематеріальність вислизають із словесних формулювань і не лягають на папір. Так, коли Толстой писав, що закохана Анна Кареніна відчувала, як у темряві блищать її очі, то це відчував він, а не Анна. Письменниці-жінки сприймають себе реалістичніше (я навіть сказав би — фізіологічніше), тому важко пригадати непересічний жіночий образ, створений письменницею.
Цю преамбулу я написав, щоб ви, шановні читачі, повірили, що далі йдеться про жінку, яку словами «приваблива», «симпатична» чи «жіночна» окреслити не можна. Не була гарна, а була особлива — що навіть я, маючи на той час десять років, відчував і власним єством, і спостерігаючи за поведінкою чоловіків. Вони, ці чоловіки, були бинтовані- перебинтовані, деякі без рук чи ніг, один без очей, і всі разом лежали у великій палаті військового шпиталю. Хтось умирав, когось комісували через каліцтво, хтось повертався на фронт. Але це не заважало їм гостро цікавитися тим, що німці називають Ewige weibliches — Вічне жіночне. А вона була Зарема, палатна медсестра. У контурі вилиць і розрізі очей ледь-ледь малювалося щось татарське; можливо, саме це додавало їй шарму; волосся мала руде (блідого, ненасиченого кольору), а на щоках і носі рясне ластовиння — зранку маскувала його пудрою, а впродовж дня про це забувала. Було їй за тридцять (практично всі в палаті були молодшими); мала гарно окреслені жіночі форми, які, сказати б, не ховала.
Чоловіки без жінок — гостра проблема психологічного і навіть психіатричного тембру. Коли хтось каже, що «воздержание» не шкодить здоров’ю, то це правильно в тому сенсі, що від цього не вмирають. Але — й не живуть. Борделі, які утримувалися на гроші німецької армії, були не виявом розпусти чи благочинності, а засобом підвищення боєздатності вермахту та зменшення захворюваності на венеричні хвороби. Втім, цієї специфічної теми я торкнувся лише для того, щоб читачі здогадалися, скільки і яких розмов точилося в палатах про Зарему (зрозуміло, за її відсутності). Траплялися спроби її ущипнути відомо за які місця, але далі йшла виховна бесіда приблизно такого звучання:
— Вот пойдёшь на фронт, и тебе оторвёт эту руку. Хочешь? — А якщо йшлося про тих, хто через милиці чи порожній рукав на фронт уже не піде, текст був інший: — Ой, дурачок, захотел в карцер? Замполита позвать?
Замполіт був здоровенного зросту капітан з чорною пов’язкою на одному оці й обличчям, синім від нашпигованого в шкіру пороху. Вочевидь, якось домігся, щоб його, інваліда, не комісували з армії. Говорив басом (але матюкався пошепки, щоб не чули сестри й лікарі). Всі його поважали та боялися, хоча зрештою нічого такого пораненому зробити не міг. Окрім одного: перевести «в карцер» — тобто в ту кімнату, де ночував сам. Цілий день капітан сюди-туди снував по шпиталю, порядкував скрізь, крім операційної й перев’язочної. У його кімнаті стояло ліжко Дядьвасі, глухого й заїкуватого після контузії; його вже не лікували, але й не виписували зі шпиталю, бо не мав куди їхати, натомість у благенькому сарайчику поряд із приміщенням шпиталю два- три рази на тиждень стругав гроби для тих, хто відслужив назавжди. У «карцері» було нудно, й цього боялися. Для експозиції лишається додати, що сам я вперше потрапив на гостини до шпиталю з учнівським концертиком, а тоді вже за власною ініціативою забігав після школи.
— Иди сюда, — сказала мені якось Зарема і завела у свою кімнату. Говорила зі мною, переодягаючись із халата в гімнастерку й спідницю; не соромилася, бо я був малий (хоча — як би це сказати точніше — не такий вже малий, як їй здавалося). — Федя Два-черта — знаешь? — плохое письмо получил. Задумался сильно.
Говорила з ледь помітним акцентом, який — бувають такі жінки — також її прикрашав.
— А для чего же ему прочитали? Этого, конечно, не следовало делать.
Російську я опанував не з голосів, а за книжками, і якийсь час говорив дуже «літературно». Фєдя не мав очей і мав наполовину всохлу ногу, яку йому могли ампутувати, але ще сподівалися врятувати.
— А кто знал, что там написано? Жена его, сука, оставила свекрови ребенка и удрала. Не хочет слепого. Ты ему почитай, ладно?
— Что читать ему?
— Что хочешь, будет правильно. Читай ему на мозги.
Зарема припудрила ластовиння, зазираючи в квадратик дзеркальця. Пудру — це я знав — робила із суміші зубного порошку і розтертих таблеток американського червоного стрептоциду. І це був гріх, бо стрептоцид прекрасно нищив незвичних до нього на той час мікробів; його треба було украсти зі шпитальних запасів. Утім, американці не скупилися, так що невдовзі розчиненим стрептоцидом почали ще й підмальовувати фото та поштові листівки.
— Могу «Библиотеку красноармейца».
Зарема сіла на одне з двох ліжок (її сусідка, вочевидь, була на чергуванні), посадила мене поруч і запитала:
— В палате что говорят? Про меня — что?
— Ничего не говорят… Не знаю.
Вона ствердно хитнула головою:
— Правильно. Маленький, а врешь.
Не думаю, що її цікавили оті щоденні розмови «про баб», анекдоти й сороміцькі віршики. Була, щоправда, ще одна річ, якої я не розумів, але про це розмова попереду. З-під подушки Зарема вийняла плитку трофейного шоколаду.
— На, отнеси Феде. Пускай думает — от тебя. Завтра приходи с книжками.
Фєдя сидів біля розчиненого вікна і слухав (чи не слухав) пташиний гомін. Було видно, як Дядьвася виніс із сарайчика і «на попа» поставив біля стіни новенький гроб. Але в нашій палаті всі були живі.
— У меня шоколад есть… Хотите?
Загалом Фєдя був говіркий; раз-по-раз чіпляв до слів оті «Два черта», за які й одержав своє прізвисько, але цього разу мовчки простягнув руку, пожував, проковтнув і не відразу відгукнувся:
— Немецкий, с помадкой.
— Берите еще… пожалуйста.
— Не… Зарема прислала?
— Этот шоколад принадлежит мне.
— У нее тоже немецкий есть. Какой сегодня день?
Ковальчук, великий і гарний парубок із напрочуд правильною українською мовою, підійшов і поклав у руку Фєді трофейну запальничку.
— Тримай, брате. Візьмеш, прикуриш, мене згадаєш. Єсть?
Фєдя усміхнувся, крутнув коліщатко і, щоб пересвідчитися, чи горить, потримав над вогнем руку.
— Слышь, Ковальчук, тебя в отпуск… или сразу?
— Сразу, Фєдя, на лігво фашистського звіра. Кілька днів і — гайда.
— Гайда — это что?
— Вперед, на запад!
— Айда, значит… А Зарема?
— Що — Зарема?
— Ничего, — сказав Фєдя. — Спасибо за подарок.
Кілька днів я читав йому анекдоти й вірші з книжечок «Библиотеки красноармейца». Здається, що слухав, чи, може, спав, але жодного разу не відгукнувся на почуте, не усміхнувся на жарти про Гітлера та боягуза Шмольтке. А тоді заплакав, вислухавши «Дари волхвів», де йшлося про бідне подружжя: він продав годинника, щоб купити їй розкішний гребінець, а вона продала косу, щоб купити ланцюжок для його годинника. Ввечері того дня Фєдя повісився в туалеті. Тепер знаю, що в тому є і моя провина: не про тих, що люблять, треба було читати йому, понівеченому й кинутому. Тепер це знаю, тоді — не знав. У палаті мовчали. Дядьвася стругав дошки, Зарема й палатна нянька ходили заплакані: замполіт кричав на них за те, що не вберегли. Ковальчук і ще хтось ходили до головного лікаря і просили, щоб про Фєдю записали «умер от ран», бо інакше його рідня не матиме ніякої допомоги. Лікар обіцяв подумати; зговорившись із замполітом, могли це зробити, але чим скінчилося — не знаю. Я поніс Заремі той шоколад, що Фєдя не доїв (трохи собі я таки відламав, але майже півплитки лишилося). Зарема мене поцілувала й виштовхала за двері разом із шоколадом.
Кілька днів я не ходив до шпиталю, а коли прийшов (була неділя), усе вже сяк-так устоялося. На ліжку, яке займав Фєдя, лежав новенький. Йому після операції боліло, і коли закінчувалася дія морфію, скреготав зубами або співав щось дивне, чого я ніколи не чув: «Ваша подруга Рита очень на вас сердита. Шлет вам подарок, привет примите. Деньжонок, наверно, хватит. Джон Ли за все заплатит, Джон Ли всегда такой».
— Заткнись, Джон Ли! — радив йому хтось із палатних; усі через це пройшли й не мали схильності до надмірних сантиментів. Приходила Зарема зі шприцем, і бідолаха швиденько затихав. Скільки таких лишилося наркоманами, знає один Бог.
— Йди за мною, хлопче, — якось сказав Ковальчук і вивів мене в коридор; був уже вдягнений по формі, бо його виписували, чекав, поки оформлять папери. — Тут базар далеко?
— Не далеко, — сказав я, роздивляючись його медалі.
— А що там є?
— Гриби, — сказав я; нещодавно назбирав відро маслюків і продав за 30 карбованців — була така купюра з Леніним.
— Грибів не треба.
— Ковальчук, скоро обід! — гукнули йому. — Тобі сьогодні три каші, сам понімаєш…
У палаті засміялися, а Ковальчук порожевів.
— А пудра є? — запитав він. — Або щось таке… га?
— Яке — таке?
— Та я й сам не знаю.
— Казьонна махорка є. По шістдесят рублів за шклянку. А самосад по сорок.
— Малий ти ще, — зітхнув Ковальчук. — Веди на той базар. Самоволка, та хай! Почекай-но…
Він зайшов до палати, щось взяв із рюкзака, й ми рушили.
На базарі за мірками того часу було людно. Ковальчук швидко (я ледь устигав за ним) пройшов городину, не зазирнув до кіз і поросят, пропустив молоко і зробив стійку біля товстої, як копиця, циганки, що продавала рум’яна в аптечних баночках.
— Пудра є?
— Ет! — сказала циганка. — Нащо тобі таке барахло? Бери рум’яна, дівка буде, як калина. Дешево віддам! Кажу, то слухай. Я стара сваха.
Але Ковальчук рум’яна забракував. Зрештою в якоїсь сором’язливої жінки, яка, схоже, вперше вийшла на базар, ми виміняли на новенькі трикотажні кальсони пляшечку одеколону «Кармен» із брюнеткою на етикетці.
— Для Зареми пляшечка? — запитав я. — Кальсон, наверно, хватит, Джон Ли за все заплатит…
— Тебе мама давно била? — поцікавився Ковальчук; було видно, що своїм запитанням я його заскочив.
Ми попрощалися за руку там, де йому треба було повертати до шпиталю, а мені прямо — по шосе, вздовж аеродрому, на хутір Смоківка, теперішнє передмістя Житомира. Я згадав натяки в палатних розмовах і знав, що «Вперед, на запад» Ковальчук рушить не раніше завтрашнього ранку, бо спатиме із Заремою в її кімнатці. На таку честь у сестрички заслуговували лише ті, хто не повертався додому через інвалідність і не одержував відпустки, а зі шпиталю повертався на фронт. Занадто цнотливих прошу далі не читати. На жаргоні тих років це називалося (і, зрозуміло, стосувалося певного явища, а не однієї медсестри) «чесна давалка». Часом я думаю, що в такий спосіб Зарема могла б урятувати сліпого Фєдю.
До шпиталю я більше не ходив; приревнував Зарему до Червоної Армії. Через багато років ось що прочитав у Костянтина Симонова: «На час запомнив имена // (Здесь память долгой не бывает), // Мужчины говорят «Война…«// И наспех женщин обнимают. // Спасибо той, что так легко // Не требуя, чтоб звали милой, // Другую, ту, что далеко, // Им торопливо заменила. // А им, которым в бой пора, // И до любви дожить едва ли, // Все легче помнить, что вчера// Хоть чьи-то руки обнимали». Цей вірш був оприлюднений 1942-го року. Не багато на той час було поетів, які наважилися б так писати про війну (і яким дозволяли публікувати такі вірші).
