Капеланська служба ДУК ПС існує з часів заснування батальйону. Вона — міжконфесійна і налічує близько 30 священників. Очолює службу представник греко-католицької спільноти капелан Микола Мединський-Залізняк. Священних працює з «Правим сектором» ще з часів Майдану і переконаний, що це одна з найпомітніших сил у сучасній Україні:
— Особисто я у визвольному русі з 1988 року. Ще підлітком був членом УНСО, а пізніше ОУН. Як бачите, виховувався в патріотичному і націоналістичному дусі, тому погляди у мене завжди були праві. Я прихильник ідеології націоналізму, оскільки вона пропагує ідеї любові. Це любов до свого народу, через яку приходить любов до Бога. З початком Майдану я не міг залишатися осторонь. Коли приїхав туди, то побачив, що однією з найбільш дієвих сил був «Правий сектор», який лише почав формуватися. Тоді ми з хлопцями почали спілкуватися, працювати разом. Так повелося й до цього дня. Що тоді, що зараз я не бачу більш вагомої сили, яка може довершити справу наших великих прадідів.
«ДУХОВНИЙ СУПРОВІД І ПСИХОЛОГІЧНА ПІДТРИМКА»
— Чим викликана така необхідність батальйону мати власну капеланську службу?
— Головна заслуга в цьому — Дмитра Яроша. В організаціях, в яких я був, намагався звернути увагу на релігійну складову і саме на капеланську службу. Але здебільшого до мене не дослухалися. Та в «Правому секторі» я навіть не встиг подати пропозицію, коли мене викликали і дали вказівку — створити внутрішню капеланську службу.
Відмінність капеланської служби ДУКу від офіційної служби греко-католицької церкви в тому, що ми не тільки капелани-духівники, а й провідники. Якщо офіційна капеланська служба — це супровід, то наша служба — провід. Крім задоволення лише духовних потреб, які надає парафіяльний священик, у нас наявний також виховний процес. Є дві головні заповіді Христа: «Люби свого Бога всім серцем своїм» та «Люби свого ближнього як самого себе». Якщо на парафіях з першою заповіддю працювали, то друга ігнорувалася й нівелювалася. Наше завдання покласти наголос на повноцінному виконанні обох заповідей. Ми готуємо навіть методичну літературу для нових капеланів. Інший аспект нашої діяльності — це психологічна підтримка. Хлопці, душі котрих травмовані жахіттями війни, не хочуть звертатися до спеціалістів. До капеланів хлопці йдуть значно охочіше. Ми маємо багато прикладів, коли вдається вирішити цю проблему.
«ТЕРПІННЯ ПАРАФІЯН — ЦЕ ТЕЖ ВНЕСОК У ЦЮ БОРОТЬБУ»
— Ви є чинним парафіяльним священиком села Нижній Березів, що на Івано-Франківщині. Як суміщаєте службу і роботу в ДУК?
— Допомагають побратими-священики, які за потреби підміняють. Також я дуже вдячний парафіянам. Вони стикаються з деякими незручностями, коли години служби переносяться, бувають затримки. Якщо у нас залишається один священик на дві-три парафії, то почати богослужіння всюди вчасно не вдається. Але парафіяни розуміють, що справа, яку ми робимо — загальна. Їхнє терпіння — це теж внесок у цю боротьбу. Взагалі у нас одне із найпатріотичніших сіл у районі. Від нас вийшло багато представників середньої ланки ОУН-УПА. За часів визвольної боротьби минулого століття на базі нашого села навіть сформувалася окрема Березівська сотня, очолив яку славнозвісний Мороз. Також від нас родом відомий сотник Кривоніс.
«...ВОНИ НЕ ВБИВАЮТЬ, А ЗАХИЩАЮТЬ СВОЮ ЗЕМЛЮ»
— З якими запитаннями до вас найчастіше звертаються бійці?
— Запитань дуже багато, але всі вони належать до кількох основних. Перше — це війна, на якій доводиться стріляти, вбивати. Момент «духовного нашарування бруду» дається взнаки, тому доводиться хлопців заспокоювати, пояснювати, що вони не вбивають, а захищають свою землю. Хто до нас з мечем прийде — від меча і згине. Воїн-доброволець у любові та жертовності прирівнюється до Христа. Христос настільки любив людство, що віддав за нього життя. Воїн настільки любить свій народ, що заради нього готовий іти на смерть. Є у хлопців і відчуття провини перед сім’ями. Як добровольці, вони не мають жодного забезпечення і нічим не можуть допомогти рідним. Але ж вони виконують не свої забаганки, а рятують свої родини, щоб те звірство не прийшло до їхньої хати.
Дуже болюче питання — це втрата побратима. Турбує бійців і нерозуміння на місцях, вони приходять додому у відпустки і бачать байдужість. Для них це дуже боляче. Замість того, щоб іти на пари, гуляти з дівчиною, хлопці пішли під кулі. Пішли задля того, щоб інші мали можливість бути з родиною. Але цього не цінують.
— З ким складніше працювати — з молодими бійцями чи зі старшими?
— Неможливо дати чітку відповідь, все залежить від особистості, а не від віку. Хоча мушу визнати, що молодь у нас чудова. Свого часу ми її недооцінювали, коли казали, що їй нічого не треба, крім грошей та комп’ютера. Але зараз уже очевидно, що це не так. Молодь завжди була активним учасником боротьби. У цих людей гаряча кров, є мрії, ідеали. Вони не побиті жорстокими буднями нашого життя, тому імпульсивніші. Старші, звісно, більш розважливі, їм легше щось пояснити.
«НАШИМИ ДІЯМИ КЕРУЄ НЕ НЕНАВИСТЬ ДО ВОРОГА, А ЛЮБОВ ДО СВОГО НАРОДУ»
— Які настанови ви даєте хлопцям перед тим, як вони їдуть у гарячу точку?
— Головна настанова — завжди залишатися людьми. Вбивство ворога в бою — не гріх, але знущання з полеглого, полоненого — гріх. Також кажемо, щоб вони завжди пам’ятали про те, що справа, яку вони роблять, свята. Хлопці повинні пам’ятати, що нашими діями керує не ненависть до ворога, а любов до свого народу. Саме вона спонукає до героїзму.
