«ОСЬ ДО ЧОГО ДОЖИЛА...»
— Ну ходімо, милий, ходімо, — промовила, звертаючись до
змерзлого пуделька жінка, яка рилася в сміттєвому контейнері. Собачка повільно
пішов за нею. Жінка чимось привернула мою увагу... Останнім часом контингент
«санітарів» сміттєвих ящиків різко змінився. Ось і ця жінка... На вигляд
їй років п'ятдесят, одягнута не за сезоном, але виглядала вельми пристойно.
Я спробував з нею заговорити. Вона якось недовірливо подивилася на мене,
а потім тихо промовила: «Ось до чого дожила... Чи думала я, що колись копатимуся
в сміттєвому ящику, шукатиму їжу». Я звернув увагу на її бліде інтелігентне
обличчя, тонкі руки. Все вказувало на те, що раніше жінка не займалася
фізичною працею.
— Душею людині до собаки, ой як далеко, — сказала жінка,
помітивши мою спробу погладити пуделька. — Ну ходімо, милий, ходімо, —
повторила вона. Жінка явно не була схильна до розмови... Собачка, накульгуючи,
пішов за нею.
ОЧІКУВАННЯ ЗУСТРІЧІ
Вдома я весь час згадував цю зустріч. Як вона опинилася
на смітнику?..
Сьогодні в Україні, згідно з офіційною статистикою, за
межею бідності живе понад 70% населення. Це ті, на мій погляд, хто не може
звести кінці з кінцями. А хто підраховував тих, хто опинився на самому
«дні» життя? Про це офіційна статистика мовчить. Очевидно й інше: від «демократичних
реформ» постраждали, насамперед, учителі та інші представники інтелігенції.
Іншими словами, ті, хто сіяв мудре, добре, вічне. Зараз хтось із них торгує
на ринку, розповсюджує в метро газети, продає сигарети. Намагаються якось
вижити. Вони стали непотрібними нашому суспільству. Я шукав зустрічі з
цією жінкою, дуже хотілося з'ясувати, що ж привело її на смітник. Але вона
не з'являлася. Приходили інші, агресивні й мовчазні.
Несподівано з-за рогу будинку з'явилася ця жінка. Поруч
із нею біг пудельок, який повеселішав. Моя знайома відразу ж узялася за
справу. Вийнявши із сміттєвого ящика декілька порожніх пляшок, вона випросталася
й попрямувала до іншого ящика.
— Пробачте, можна вас на хвилиночку?
Жінка зупинилася й перелякано подивилася на мене. Я підійшов
ближче. Вона впізнала мене. Мені вдалося розговорити її.
КОМУ СЬОГОДНІ ЦЕ ЦІКАВО?
— Я три роки домагалася, щоб мені повернули мою квартиру.
Але мені так ніхто й не допоміг. Величезні борги. Все, що мала, продала
за гроші. Тепер побираюся. До пенсії залишилося ще декілька років. А якщо
доживу до пенсії, то що я зможу за неї купити?
А далі Марія Іванівна (так звали жінку) розповіла таку
історію.
ЯК Я ОПИНИЛАСЯ НА ВУЛИЦІ
Я працювала в школі вчителькою молодших класів. Була сім'я,
чоловік-прапорщик, квартира. Потім розлучилася з чоловіком-п'яницею. Сину
на той час було 16 років, а дочці — 7. Матеріально було важко. Тому трикімнатну
квартиру здала в оренду, за долари, на два роки. Сама ж із дітьми на околиці
міста жила в гостинці. Одяглася сама й одягла дітей. Дочку віддала до музичної
школи. Все йшло добре. Але коли я зібралася повертатися до своєї квартири,
там уже жила інша сім'я на правах власника. Як це сталося, я й сьогодні
не можу збагнути. Я намагалася через суди повернути свою квартиру, але
все марно. Я опинилася з дітьми на вулиці. На роботі почалися неприємності.
Довелося звільнитися.
Син нині вже дорослий, відслужив армію й поїхав до батька,
а дочка живе у моєї мами в селі. Я намагалася влаштуватися на роботу, але
кому я потрібна без прописки й житла? Так я опинилася викинутою за борт
життя. Живу в нічліжці. Ви, напевно, й не чули про такий притулок? Я там
така не одна. У нас сувора дисципліна. Живемо ми, як при комунізмі. Все,
що добуваємо, ділимо порівну. Об'єднує нас добра людина, дай Боже їй здоров'я,
в минулому офіцер. Ось так разом ми й намагаємося якось вижити.
У РОЛІ ДОБРОДІЯ
Я попрохав Марію Іванівну познайомити мене з цим офіцером.
Наша зустріч відбулася напередодні Нового року. Я купив горілки, закуски
й у призначений час підійшов до недобудованої будівлі поліклініки. Марія
Іванівна зустріла мене. Я йшов за нею, від хвіртки до будівлі було видно
добре проторовану доріжку. Ввійшли до нічліжки. Це було напівпідвальне
приміщення, досить довге, темне, захаращене битою цеглою й іншими будматеріалами.
Біля вікна я побачив трьох чоловіків, а в глибині цієї «зали» декілька
жінок порпалися в ганчірках і паперах, сортуючи їх.
Чоловіки звернули на мене увагу. Один уже немолодий в окулярах,
одягнений в зимове драпове, старого зразка, пальто, на голові в нього була
сірого кольору заяча шапка; другий — років тридцяти, з рудою борідкою,
в легкій куртці-плащівці; третій — стрункий чоловік, вище за середній зріст,
40—45 років, в афганці зимового зразка. Він підійшов до мене й запитав:
— Що треба?
Я відповів, що, мовляв, прийшов поздоровити мешканців нічліжки
з Новим роком і побажати кращого життя.
— Ще один добродій знайшовся, — сказав він чоловікам, які
стояли з ним поруч. — Ну гаразд, коли вже зайшов, то проходь. Я щойно прочитав
новорічні вітання міського голови. Аж сльозу вичавлює. Але хотілося б його
запитати, а чи знає він, скільки його вірнопідданих у смітті риється, щоб
якось вижити?
Я виставив принесене на дошку, пристосовану під стіл. На
ній уже стояло декілька порожніх пляшок з-під горілки, недопита пляшка
вина й лежала якась їжа.
Я пояснив мету свого приходу, відрекомендувався. Чоловік
назвався Віктором Івановичем. Пізніше з'ясувалося, що він — старший цієї
нічліжки. Я здогадався, що саме про нього говорила Марія Іванівна. Він
був охайним, підтягнутим, чорні вуса акуратно підстрижені. Обличчя було
суворим, але добрим. Коли я йому сказав, що контингент нічліжки став сьогодні
іншим, ніж я його собі уявляв, прочитавши роман М.Горького «На дні», він
знову роздратовано запитав:
— А ти знаєш, хто я, хто він? Всі ми з вищою освітою. Я
в минулому офіцер, закінчив вище танкове училище, був командиром роти.
Ти хто, Федоре Івановичу? — звернувся він до немолодого. — Головний інженер?
— Колишній головний бухгалтер, — уточнив Федір Іванович.
— Пенсію отримую, але що за цю пенсію можна зараз купити? Годую дорослих
дітей, які сидять без роботи, а самому доводиться жебракувати.
Наймолодший із присутніх назвався вчителем фізкультури
середньої школи.
— Знаєш, що я тобі скажу, — продовжив Федір Іванович, —
раніше всі ми були різні, держава з нами рахувалася. Кожний мав роботу.
Тепер ми всі рівні. Бомжі. Державі ми не потрібні. Тут, в основному, зібралася
колишня інтелігенція. Ми цю владу ще провчимо за знущання над людьми. Я
тут з одним таксистом- комбатом придивляюся до бойових машин, що є в музеї
Великої Вітчизняної війни. Може, якусь запустимо... Гаразд, наливай, коли
вже прийшов.
Я запропонував випити за рік, що минає. Але тут узяв слово
немолодий, Федір Іванович:
— А за що дякувати й кого? Бога? То чому він такий безжалісний
до людей? Владу? — Він помовчав. — Долю — будь вона проклята. Якщо пити,
то тільки за себе.
Я сперечатися не став. Віктор Іванович все ж запропонував
випити за старий рік.
— Доля наша тяжка, — сказав він. — Ми не живемо, а виживаємо.
Уявляєш, ось цей наш колектив, як зграя собак. Дуже нам усім нелегко, але
ми намагаємося якось вижити. Тут нас лише четверта частина. Інші зараз
«промишляють» хто де. Одні просять милостиню, інші збирають ганчірки, папір,
пляшки, треті риються по смітниках біля кафе та їдалень: шукають їжу. За
ганчірки й папір отримуємо в приймальних пунктах господарське мило, пральний
порошок, туалетний папір. Потім все це продаємо. Виручені гроші й милостиня
йдуть на продукти харчування, а також із них ми платимо данину, й чималу,
за те, щоб нас звідси не виперли. У нас, образно кажучи, фірма, фірма жебраків
і знедолених. Я пропоную випити за старий рік, який дозволив нам вижити.
Він швидко підняв склянку й випив. Я хотів розлити решту,
але Віктор Іванович різко зупинив мене.
— Ти можеш пити, — звернувся він до мене, — а нам треба
працювати. Чому, — звертаючись до того, хто стояв поруч, — ось ці, — вказуючи
пальцем на сплячих, — і досі валяються? Підняти негайно, закінчуйте швидше
з цим сміттям, — звернувся він до жінок, — а то незабаром закриють приймальні
пункти, а нам треба дещо закупити, щоб зустріти Новий рік як водиться.
Він чітко роздавав розпорядження. Всі заметушилися, розсипалися
хто куди.
ВІКТОР ІВАНОВИЧ
— Запам'ятай, брате, — сказав старший нічліжки, — головне
в житті — родина, дім, робота. Якщо ти втратив родину або роботу, тобі
важко, але ти ще можеш видертися, та якщо ти втратив житло... Ти втратив
усе. Повір, я це випробував на своїй шкурі. Мене з армії звільнили без
житла й пенсії. Розумієш, була причина, трохи запив. Як побачив, що в армії
робиться... Викликає мене якось комбат, а я у той час виконував обов'язки
його заступника, й говорить, підготуйте мені графіки виїздів на полігон,
на нічні стрільби. Час минув, він знову мене викликає — підготуйте мені
графік нічних водінь. Звісно, готуємося в класах теоретично, на тренажерах,
а час іде й ніяких виїздів. Причина відома — немає пального. Потім збирає
наприкінці кварталу комбат командирів взводів, рот і починає підводити
підсумки навчань. Лається: не на рівні теоретична, бойова підготовка, немає
дисципліни тощо. Й починає роздавати — кому догану, кому ще щось. Дивишся
на цю тяганину й тужливо стає на душі. Утримання не дають по декілька місяців,
дружина зла, дитина голодна. В будинку наче виметено. Став випивати. Дружина
пішла. Запив після цього добряче, не виходив по декілька днів на службу.
Кілька разів мене попереджали, а потім звільнили за дискредитацію честі
офіцера. Меблі й одяг, що залишилися, я продав. Була у мене в місті знайома.
Вирішив піти до неї, але ж як без пляшки? Грошей немає. Вирішив продати
свої афганські нагороди. Медаль «За відвагу», думаю, залишу, а дві інші,
якими нагороджували всіх, продам. На базарі на них ніхто й дивитися не
став. Довелося продати за 5 гривень медаль «За відвагу». За ці гроші купив
пляшку горілки, шоколадку й пачку сигарет. Ой, як вона зраділа. Прожив
у неї два тижні, допоміг зробити якийсь ремонт. Намагався влаштуватися
десь на роботу, але куди там... Після чергових пошуків роботи повертаюся
до неї. Стукаю, вона відкрила двері. Дивлюся, якийсь чоловік сидить, палить,
на столі випивка, закуска. Вона подивилася на мене й каже, мовляв, навіщо
ти мені потрібний, мені дітей нічим годувати. Й перед носом як бахне дверима.
Я й сторопів. Мене ніколи так не принижували. Здоровий мужик виявився непотрібним
не тільки державі, армії, родині, але навіть і цій жінці. Уявляєш, яку
армію роззброїли без єдиного пострілу. Як же треба було все це так тонко
продумати!
Я спробував його якось заспокоїти. А він знову заговорив.
— Гаразд, закругляємося, а то ми сьогодні щось розбалакалися.
Заходь, радий буду бачити, — й на прощання сильно потис мені руку. — Слухай,
а можливо, все ж кудись напиши про нас? Може, «верхи» й не знають, що робиться
тут, унизу. Га?
ЗНАЮТЬ ВОНИ ВСЕ ДОБРЕ
Я пішов із нічліжки. На вулиці вже було темно. Я вийшов
на бульвар, біля входу в метро було багато людей. Торгували сигаретами,
ялинками, яблуками й іншим «ходовим» товаром. У переході було багатолюдно,
тісно й накурено. У цьому натовпі я побачив собак, їх було багато, раніше
вони, в основному, крутилися нагорі, на виході, а тепер спустилися вниз.
Такого я раніше не бачив. Напевно, це ті, подумав я, які спали вдень біля
сторожки, а тепер вийшли, як говорив Віктор Іванович, промишляти. Люди
кидали хліб, ковбасу, цукерки. Якщо собакам не дати їжі, вони, мабуть,
стали б кидатися на людей. Не дай Боже, перетворитися їм водночас на голодних
хижаків, скільки біди вони можуть наробити!
Я йшов додому. Ось моя квартира. На серці полегшало. Увечері
дивлюся на казарми, у 20—25% вікон горить світло, в інших темно. Значить,
будівлі порожні. А не краще було б ці казарми переобладнати під житло для
безквартирних офіцерів і прапорщиків? Дай клич, вони самі своїми руками
все зроблять.
