У статті «Гра світла й тіні» («День» від 30.12.2003) шанований Дмитро Десятерик, розмірковуючи про здобутки й втрати українських митців минулого року, не згадав про явища, залишати які поза увагою, як на мене, аж ніяк не можна.
На Міжнародному конкурсі театрів одного актора, який щорічно відбувається у польському місті Кракові, наша актриса зі Львова (прізвища, на превеликий жаль, не пам’ятаю) за спектакль, побудований за творами українських поетів, отримала нагороди у семи (!) номінаціях. І я не можу збагнути, чому Міністерство культури і мистецтв не спромоглося організувати гастролі актриси, яка вславила Україну на весь світ, бодай по країні. Адже це не симфонічний оркестр, тим більше — не оперний театр. Це — мінімум декорацій та технічних засобів, і усього одна людина на сцені.
Польські слухачі також не жалкували долонь, а критики — високих епітетів, оцінюючи постановку опери Мирослава Скорика «Мойсей» у Львівському театрі опери та балету, колектив якого було запрошено у місто Бидгош на Міжнародний фестиваль, присвячений 400-річчю від часу народження опери як жанру музичного мистецтва. Після фестивалю спектакль було показано у Варшавській опері.
Подією з великої літери назвала американська преса спектакль нью-йоркського експериментального театру «ЛяМаМа» «Лебідь» за однойменною поезією Олега Лишеги. Наголошую — це не театр української діаспори, це — саме американський театр, про що незаперечно свідчить як те, що поезія нашого земляка лунала у перекладі англійською, так і акторський склад спектаклю: у головній ролі — Соомі Кім, виконавці інших ролей — Поль Брентлі, Мередит Райт, Ендрю Кольто. Лише окремі фрагменти тексту, що повторювались мовою оригіналу, читала українка за походженням, громадянка США, актриса театру Ольга Шуган. Так, це не наш театр. Але спектаклем ми можемо пишатися так само, як росіяни — кінофільмом «Війна і мир», знятим американцями за романом Л. Толстого.
Мистецький рік у Франції традиційно завершується надзвичайно престижним Паризьким Осіннім художнім салоном. Головний приз на ньому минулого року виборола за картину «Покрова» киянка Катерина Касьяненко.
Варто, мабуть, звернути увагу й на справи красного письменства. В усякому разі, бодай одна подія на увагу таки заслуговує. Міжнародна організація Internet-поезія поширює через мережу Інтернету по всьому світові поезію авторів тих країн, в яких цей жанр літератури сягнув світового рівня. Україна була шістнадцятою країною, запрошеною до цього клубу обраних (розставлянням країн по щаблях організація не займається). Першими, хто репрезентував Україну на міжнародній арені в такий спосіб, були Сергій Жадан, Наталка Білоцерківець та Юрій Андрухович.
Усе це — речі, які, користуючись висловом того ж таки Дмитра Десятерика, можна назвати «експортом року». До них можна додати й те, чого Д. Десятерик не міг знати: 31 грудня в інтерв’ю каналу «1+1» Оксана Забужко повідомила, що у 2004 році її роман «Польові дослідження з українського сексу» буде перекладений італійською й виданий в Італії. Та були й речі, які збагнути не можна: в Україні не було належним чином відзначено 100-річчя від дня народження Бориса Гмирі — великого нашого співака, який увійшов до десятки найкращих басів світу за всю історію вокального мистецтва. Не відзначено 75-річчя Євгена Сверстюка — письменника, літературознавця, культуролога, філософа, правозахисника, президента РЕN-клубу України, лауреата премії ЮНЕСКО.
Перечитав ці рядки й вкотре подумав про те, що вже неодноразово висловлював зі шпальт «Дня»: нам конче, нагально, потрібно мати телеканал «Культура». Повноцінний, а не такий «урізаний», як зараз. Талановиті програми про мистецькі явища на кшталт тих, про які йшлося вище, переконували б пересічного українця в тому, що і в нас є чудова література, яку варто читати, і високе мистецтво. Допомагали б йому «вичавлювати із себе раба», долати комплекс меншовартості, не скиглити на кожному кроці, а пишатися своєю державою.
І насамкінець. В інтерв’ю «Дню» (26.12.2003 р.) Олекса Руденко-Десняк сказав, що Всеволод Задерацький — учень Миколи Колесси, професор Московської державної консерваторії, віце- президент Спілки композиторів Росії, один із найкваліфікованіших музикознавців цієї країни, «вважає українську музику ХХ століття абсолютним феноменом світової музичної культури. Це він хоче довести широкій аудиторії». Тож, спираючись на думку такого авторитетного фахівця, наважуюсь оприлюднити таку пропозицію.
Відомо, що один з трьох оперних театрів Праги — Вердієвський. Тобто в ньому ставлять лише опери великого італійця. Я ж пропоную відкрити в Києві Національний музичний театр України, в якому спектаклі ставилися б за музичними творами виключно українських композиторів. Не маю сумніву, що такий театр гастролював би всім світом і довів, що ми є нацією з однією із найрозвиненіших культур.
