Нещодавно світ відзначив День охорони довкілля. Ця дата не залишається поза вітчизняної уваги. Всеукраїнська екологічна ліга провела в Києві ряд акцій, зокрема: конференцію для учнів 8 — 11 класів загальноосвітніх шкіл «Екологія мого району», фінальні конкурси-виставки «Мій голос на захист природи», акцію «Захистимо права дітей на чисте довкілля». Не ставлячи під сумнів неабияку важливість перелiчених заходів, маємо сподівання, що надалі організатори зуміють вийти за межі рівня загальноосвітньої школи і звернуться до проблем, від яких справді потерпає наша ще донедавна найзеленіша столиця Європи. Позаяк, культурно-екологічні злочини не обмежуються вандальським знищенням «унікальних київських каштанів», а переростають в організовану боротьбу із зеленими насадженнями міста.
За доброю традицією Київ має славу одного з найзеленіших міст світу. Ще у 80-х роках нещодавно минулого століття на кожного киянина припадало 19 квадратних метрів від міських парків, скверів і бульварів. При врахуванні ще й приміської зони — лісів, гаїв, луків — ця цифра зростала до 900 квадратних метрів зеленого покрову на душу. «Зеленість» Києва обумовлена не лише природними властивостями Дніпрових круч, а й цілеспрямованою діяльністю наших предків.
Ще в XI ст. у Києві почали насаджувати фруктові сади, переважно при монастирях, котрі володіли більшістю сучасних київських земель. Спеціально для цього там були садівники, визнанням майстерності яких стали нерідкі запрошення до Москва у XVII — XVII ст. Саме в цей період на схилах Андріївської гори та Щекавиці, на Печерську і Хрещатику рясніли сади Кучовського і Дикого, Аптекарський і Виноградний, а також романтично названі Шовковичний сад на Клові та Липовий гай на Печерську. Кожен з них мав власну історію та легенду. Про сад Кучовського на Подолі у XVI — XVII ст. говорили, ніби він заселений відьмами та іншою нечистю.
Згодом паркове будівництво поступово просувалося до Дніпра. Більшість сучасних наддніпрянських парків, що простягаються сьогодні від Андріївського узвозу до мосту Патона і далі до — войовничої леді на Лисій горі, є прямими чи опосередкованими спадкоємцями колишнього Царського саду, що існував ще з часів відвідин Києва Петром I, проте впорядкований був у середині XVIII століття завдяки старанням архітектора В. Растреллі і майстрів садово-паркового мистецтва Д. Фока і Л. Гофмейстера. Вигляд саду до певної міри наслідував французькі сади часів Людовика XV.
На початку XIX ст. Царський сад був вдалим поєднанням галерей, алей і оранжерей, а також музики, феєрверків і гарматної стрілянини з приводу різноманітних губернаторських утіх. Мабуть, через надмірне захоплення піротехнікою 1817 року сад постраждав від пожежі. Проте ще в 50-х роках сюди виходив на шпацер весь київський beau monde. Серед вишуканих дам полюбляв прогулюватися у синьому халаті iз золотими зірками вбивця самого Лермонтова. У 1866 — 1871 рр. на околицях саду було збудовано «залізну каплицю» на честь врятованого життя Олександра II. А в 1868 р. на місці колишнього ставка з’явилася відома кав’ярня- шантан «Chateau des fleurs».
У 1882 році поблизу Царського саду, там, де саме починається Володимирський узвiз, архітектор В. Ніколаєв звів будинок Купецького зібрання (сьогодні Національна філармонія України). Відповідно, навколишній парк разом з частиною Царського саду (пізніше — Міського) отримав назву Купецького саду. 1911 року тут було поставлено черговий шаблонний постамент царю Олександру II, котрий звільнив селян від кріпацтва. Піднявшись від пам’ятника вгору, тодішні закохані могли усамітнитися в тихих алеях саду або знайти глечик із давніми монетами поблизу колишнього джерела, що XVIII ст. текло до пам’ятника Хрещення (сучасного пам’ятника Магдебурзького права).
Майже столітнє розмірене життя Купецького саду було обірване монументальним будівництвом на честь возз’єднання України з Росією (листопад 1982 р.). Проект розробили скульптор О. Скобликов, архітектори І. Іванов, С. Миргородський, К. Сидоров. Символіка скульптурної композиції була проста і непретензійна: бронзові постаті робітників — росіянина й українця — здіймають над собою орден Дружби народів — братерського єднання. Поруч — червоногранітний монумент на честь Переяславської ради, яка навічно скріпила волю українського та російського народів до співіснування. А вінцем ідейно (чи, швидше, ідеологічно) довершеного творіння стала арка, символ братерства і таке інше. Ще й досі кияни жартують, що саме на її спорудження збирали металобрухт завзяті піонери. Сьогодні виглядом цієї архітектурної домінанти міста кияни та гості столиці можуть «насолоджуватися» з найвіддаленіших куточків Києва.
Перенісшись із відносного центру міста до відносної окраїни, потрапимо до парку відпочинку імені Рильського, у народі за традицією прозваного Голосіївським. Ще 1631 року на митрополичому дворі в Голосієві Петро Могила заклав перший сад. Через чотири століття унікальна пам’ятка природи, що об’єднала парк відпочинку, Феофанію і власне Голосіївський ліс, отримала статус Національного парку. Проте за сучасного розвитку подій схоже, що статус — єдине, що може лишитися від неї. Завдаючи шкоди флорі і фауні, тут вже розмістилася Аграрна академія, а віднедавна з боку Феофанії ведеться добудова вулиці Метрологічної. Свого часу територія, на якій зараз ведуться будівельні роботи, не увійшла до заповідника, бо тодішній землекористувач — радгосп «Хотівський» — запротестував. Крізь ці землі, що смугою близько 700 м на 2100 м перетинає заповідні прерії, мігрують тварини з урочища Лісники до заплавів ріки Віта. Ці міграційні шляхи, які виникли задовго до появи наших далеких пращурів, сьогодні нищаться з хворобливим вандалізмом. Проте, якщо є губителі природи, то, закономірно, існують і її захисники. На жаль, сучасний антагонізм: будівельники — природолюби є безрезультатним. Його ключові моменти досить показово ілюструє колаж подій 1999 — 2000 років.
4 червня 1999 року активісти громадської природоохоронної організації «Порятунок Голосієва», обурені незаконною вирубкою лісу, пікетували Київраду. Результат: завідувач відділу координації роботи будівельних і проектних організацій А.Кунах пообіцяв відвідати місце подій 8 червня. 30 серпня 1999 року члени «Порятунку Голосієва» знову пікетували, але цього разу вже Адміністрацію Президента України. Результат: малоплідні «переговори» природоохоронців з представниками київської міліції. 9 вересня 1999 року Київська держадміністрація, все ж таки взявши до уваги акції протестів, проведені екологами, ухвалила рішення щодо скасування попереднього розпорядження надати товариству «Метролог» право на користування землею в районі вул. Метрологічної. 30 листопада 1999 року після розгляду позову товариства «Метролог» Вищим арбітражним судом рішення від 9 вересня було скасовано.
17 січня 2000 року Президентові України Леоніду Кучмі було передано звернення з приводу надання Голосіївському лісу статусу Національного природного парку. Звернення підписали: Ю. Cамійленко («Зелений світ»), І. Гринчак (Українське товариство охорони природи), В. Кононов (ПЗУ) та М. Михалко («Порятунок Голосієва»).
17 лютого 2000 року «Порятунок Голосієва» пікетував уже приміщення Вищого арбітражного суду України з гаслами «не перетинати шляхи міграції диких тварин в Голосієві своєю тінню».
6 березня 2000 року в оточенні пікету проходило чергове засідання Вищого арбітражного суду України. В результаті засідання суду було перенесено після бійки між представниками «Метролога» і «Порятунку Голосієва» .
6 квітня 2000 року відбулася нарада представників управління екобезпеки в місті Києві щодо будівництва на північній ділянці заповідної зони. Валерій Осика пообіцяв, що забудову буде припинено, але при цьому перенесено на іншу ділянку. Результат: відсутність результату.
Не менш безвідповідальним є поводження з іншими екологічно цінними околицями столиці. Повною мірою це твердження стосується Пущі-Водиці, подвійна назва якої походить від назви незайманого лісу Пуща та джерельно чистої річки Водиця, що протікала через нього. Вже з XX ст. київські князі використовували цю територію для своїх полювань. Подібне споживацьке ставлення закріпилось у модерні часи, коли у Пущі-Водиці поряд із протитуберкульозними і загальносоматичними санаторіями було збудовано житлові будинки.
Своїми цілющими властивостями так само здавна славиться Святошин, назва якого вперше згадується у письмових джерелах близько 1619 року. У грамоті Польського короля Сигізмунда III йдеться про право київських міщан користуватися землею, межа якої проходить «через дубраву до боку святошинського». Сама назва, як вважається, походить від імені чернігівського князя Святослава (у чернецтві — Микола Святоша), який володів землями Борщагівки. Для тодішнього Києва ця місцевість була далекою околицею. Наприкінці XIX ст. цю територію починають освоювати як кліматичний курорт, про який говорив відомий терапевт Ф. Яновський, радячи хворим на легені селитися ліворуч від Святошинського шосе, а хворим на серце — праворуч. Поступово засоби сполучення периферії з центром еволюціонували від конки, парового та електричного трамваю до сучасного метрополітену. На місці приватних санаторіїв і дач місцевих багатіїв з’явилися численні науково- дослідні інститути, житлові квартали і навіть промислові підприємства, розміщення яких на Святошині почалося ще до революції. За радянських часів тут активно працювали завод «Червоний екскаватор», заснований іноземними інвесторами на початку XX ст., та авіаційне виробниче об’єднання. Зрозуміло, яким чином подібний НТП міг позначитися на цілющих властивостях клімату святошинських лісів.
Як бачимо, спектр екологічних проблем широкий. Непогано було б порушити хоча б деякі з них на загальноучнівських конференціях під егідою Всеукраїнської екологічної ліги, і звісно, для цього не варто чекати приводу на кшталт чергового Всесвітнього дня захисту довкілля. Бо, як відомо, природа зволікань не терпить.
