В усіх народів існують фундаментальні ціннісні структури свідомості, які, як земна вісь — планету, пронизують весь масив їхніх історій. Такі наскрізні структури називають архетипами; до них, наприклад, належать образи Дому, Поля, Храму. У кожного народу ці архетипи мають своє наповнення, осмислення й конфігурацію.
В українському менталітеті центральне місце займав образ Поля як землі. Відносно нього вже визначалися образи Дому та Святинь в їхньому історичному становленні — від язичницьких до християнських культів і далі до сучасних геополітичних ідеологем. Землю розуміли як материнську силу, а в загальному випадку — як життєдайну силу, що породжує жіноче начало. Звідси й обряд, що зберігся у слов’ян до XIX століття, — шлюбу землею, коли подружжя проводить на полі ніч під зоряним небом.
Але будучи джерелом життя, мати сира земля пов’язана й зі смертю. Хоча й не обов’язково в її безжалісній нищівній формі. Українці сприймали землю крізь призму християнської притчі про зерно, яке, потрапивши в землю, може вижити (але тоді, свідчить Євангеліє, «залишиться одне»), а може й померти і «стати багатьма», тобто новим урожаєм.
За язичницьких часів землю ототожнювали з богом Велесом, символами якого, зокрема, були змія та кінський череп. У цьому плані показовою є оповідь про смерть князя Олега — він помер від укусу змії, яка виповзла з черепа коня. Інакше кажучи, Олег, як загарбник Києва, гине від Велесової сили. Символічно це означає, що українська земля є джерелом життя для своїх хазяїв і смертельна для своїх ворогів. Вона не тільки грунт, але й соціальне явище.
Земля України зберігає й передає своєму народу силу предків. Придніпров’я всипане курганами, в яких, за народними переказами, спить слава й міць України. Вона, як співає кобзарська ліра, рано чи пізно прокинеться і заявить про себе повною мірою.
В українському менталітеті людина і природа міфологічно зводяться до єдиної символічної першооснови буття. Аналогією тут можуть слугувати хіба що Упанішади, освячені тисячолітньою традицією індоєвропейців, історичне формування яких належало й до ареалу України.
Український архетип Землі відображає досвід світової історії. І це невипадково. Дослідження показали, що найдавнішим словом у Біблії є «еres» — земля, з якою пов’язані основи цивілізації. Справді, чотири тисячі років тому за низького рівня продуктивних сил цивілізаційний процес міг статися лише в зонах найродючішої землі. А таких зон було кілька; до них належить і українське Трипілля. Таким чином, генезис українського образу землі виявляється причетним до цивілізаційної матриці всесвітньої історії.
Більше того, цей образ асоціює єднання нації через спільну материнську землю. Знавець українського менталітету В. Глипінський вважав, що земля як етнічна алегорія має особливу енергетику, що впливає на долю та вигляд етносу. Тут доречно пригадати, що українська історія свідчила про ту рідкісну обставину, коли осіла культура витримала натиск агресивних сил кочового степу. Україна відповідає на цю агресію перетворенням степового прикордоння на українське поле. Виник особливий феномен козацького хутора, що породив людину — хлібороба-воїна.
У цьому сенсі слід розуміти місію хутора, яку вбачав в українській історії П. Куліш. З нею пов’язане не хуторянство, а національний варіант затвердження цінностей особисто відвойованої у степу та особисто обробленої землі, освяченої подвигом та потом.
В українському національному менталітеті в архетипі землі проглядається (користуючись сучасною термінологією) ноосферна печать. Адже, згідно зі слов’янськими віруваннями, земля зрощує «світове дерево», тобто космічний порядок сущого. Не випадково в мистецтві українського бароко земля стає ознаменуванням світу як квітучого саду. Ось чому українському менталітету цілком відповідає розуміння Вольтером сенсу життя як завдання обробляти свій сад.
