Щиро дякую за надруковану статтю Валентини Осипової «Твоя навіки Варвара Довженко...» у №76 від 25.04.04 р.
Я мала щастя бути ученицею Варвари Семенівни, учасницею драмгуртка, яким вона керувала, і до кінця її життя спілкуватись з нею. Був час, коли про Варвару Довженко не говорили ані слова, а так хотілось, щоб про неї хтось згадав. Стаття у «Дні» пробудила спогади про школу, молодість, яка пройшла поруч з цією диво- жінкою, що підносила і збагачувала нас; жінкою-мученицею, яка так заслуговувала на щастя мати своє гніздо на землі, а не мала ні кола ні двора. Та вона була багачкою — красива, чесна, правдива, з чистою душею і помислами. Найскромніший її одяг панував над пишнотою, її присутність була бажана скрізь.
Згадався трагічний для Варвари Семенівни день. По радіо сповістили про смерть Олександра Довженка, я і секретар сільради пішли в школу до Варвари Семенівни, застали її заплаканою. Висловили співчуття, запропонували їй гроші для поїздки на похорон, на що вона відповіла: «Що ви, щоб там дізналися, що в нього була ще одна дружина?» — вона і мертвого його оберігала, і все повторювала: «Коли б я була там — я б не дала йому вмерти».
У той день, коли в Москві ховали О. Довженка, Варвара Семенівна пішла одна в ліс, там наламала гілок ялинки, сплела вінок і на самоті оплакувала своє горе. Тільки ліс та колючий вітер були німими свідками її туги, її страждання.
...Варвара Семенівна продовжувала жити (лише вона знала як), працювати, більше була в школі, ніж дома. Та 23 вересня 1959 року зупинилось і її серце. Дотліло... Сумна звістка передавалась з вуст в уста. Люди йшли, несли хто що мав (такий у нас звичай). Одягли її у світлу кофту, чорну спідницю. Вона лежала в домовині, чекаючи сина з Косова. Виглядали його з кожної машини, і аж під вечір на другий день біля хати зупинився автобус, з якого вискочив Вадим...
Траурна колона розтягнулась на всю центральну вулицю, залишаючи на дорозі пелюстки обірваних квітів. Було багато людей. І діти, і старі — всі плакали. І тиша, тиша... Тільки схлипування чулись.
Щоліта Вадим приїжджав у Демидів — це було його рідне село, — зупинявсь у однокласників, друзів матері. Сам зробив пам’ятник на могилi мамі, казав, що це його дипломна робота.
Не зникає з пам’яті епізод: якось невдовзі після похорону, проходячи повз учительську хату, де жила В. Довженко та інші вчителі, я побачила виставлений надвір фікус Варвари Семенівни. Він стояв здивований, безпорадний як сирота. Вітер тріпав його і гортав, гортав під ним викинуті зошити — наче шукав щось у них. Боляче було дивитись... У її помешкання заселялася інша вчителька.
