Англійці кажуть, що у кожного є свій «скелет у шафі». Ми ж це називаємо родинними таємницями. Їх немало почуто за журналістські роки. Це завжди буває однаково: у якийсь момент людину наче «прориває», і вона, навіть якщо до останньої миті ставилася до заїжджого кореспондента з осторогою, починає йти на таку відвертість, аж лячно... Нам властиво висповідатися чужій людині, яку майже гарантовано більше ніколи не зустрінеш. Ото ж повертаюся з відрядження і мучуся: ех, використати почуті деталі — який би матеріал вийшов! Люди б читали і плакали... Але стримує обіцянка хоча б якийсь час не торкатися певних моментів.
У кожного є свій «скелет у шафі». А в журналістів — ненаписані (чи написані й неопубліковані) житейські історії, бувальщини, які гріх поховати у старих записничках. Бо цікавими і повчальними будуть хоча б з тих міркувань, на яких наголошував ще Шопенгауер: «Є одна для всіх ворожа помилка — переконання, наче ми народжені тільки для щастя...»
Незнайома жінка з батьковими очима
«Наснився мені чудернацький базар: під небом у чистому полі для різних людей... продавалися різні долі.» Я згадую ці слова щоразу, коли думаю і про власну долю. Завдяки геройській батьковій біографії (мав три дружини, ми з молодшим братом — від останньої) у нашій родині теж був свій «скелет у шафі», і не один.
Перший «скелет» — це історія мого старшого брата, котра вмістилася на половинці аркуша з учнівського зошита. Це була розписка, даючи яку його рідна мати фактично... продавала сина. Хай і рідному батькові, проте продавала! Ця розписка — один з найранішіх спогадів мого дитинства, і сьогодні я вдвічі старша за головних героїв цієї життєвої драми. То чому ж біль і стрес, який відчула, прочитавши її вперше, нікуди не дівається з моєї душі?! «Я, Поліна... віддаю мого сина Володимира колишньому чоловікові Петрові... і обіцяю не мати до нього претензій до сповнення сином 18-ти років. За те, що не матиму претензій, у присутності свідків... отримала... рублів.» То була шалена сума на післявоєнний час. А баба Даша (батькова мачуха. Його рідна мати померла через півроку після пологів у голодному 21-му) не раз розказувала, як мусила зняти з себе і віддати колишній невістці ще й піджак і туфлі. Сама поверталася на Волинь з Кубані у тапочках, але з онуком на руках. На місцевому ринку рідна тітка продала Даші сметанку дитині на дорогу та ще й здерла з неї втридорога. До самої смерті баба згадувала ще й те, як малий Володя, якого мати тримала впроголодь, не знав, як їсти яйця...
Крім розписки, у шкатулці в нашій шафі лежав і лист, що їй передував. Складений трикутником (конвертів тоді не було), батько отримав його на фронті. Доки гнав фашиста з рідної землі, молода дружина знайшла заміну. Її новий чоловік писав: «У меня с Полей будут и свои дети, а ты, Петя, можешь своего сына забрать...»
Другий наш родинний «скелет» — історія моєї старшої сестри.
— Мамо, а що то за дівчинка на фото? — пам’ятаю як допитувалася у мами в ранньому дитинстві, знайшовши знімок три- чи чотирирічної дитини.
Мати завжди починала сердитися і ховала знімок назад у шкатулку. Інколи жартувала, що то ж я сама! Тільки я себе не впізнала... Як розкрилася таємниця фото, не пам’ятаю. З якогось моменту вже знала, що у батька перед мамою була інша дружина й інша дочка. Їх наявність не стала для мене трагедією, бо усе дитинство, а потім юність були переповнені любов’ю до братів. Старшого, Володю, після закінчення школи зі словами: «Чого має Любі (моїй мамі. — Авт. ) корову пасти!» забрала у райцентр, в Іваничі, баба Даша. Певно, вона підтримувала контакти з найпершою невісткою, Поліною. Бо звідки б та знала, де служить проданий син?! У частину пішов лист, що Володя... забув про матір, не пише. В замполіта мова коротка: брата викликали і відправили у коротку відпустку до матері... Після армії він теж поїхав до неї, спокушений, думаю тепер, можливостями великого кубанського міста. Розбитого глека склеїти не вдалося, то ж недарма кажуть, що не та мати, котра народила, а та, котра виховала...
Він помер дуже рано, від раку, у 38 років, через два роки після так само ранньої смерті батька, і я не встигла їх багато про що розпитати.
Чому брат, щиро люблячи мою маму, називаючи її мамою до останнього подиху, не противився, коли баба Даша, знаючи, що онук приречений, викликала колишню невістку Поліну з ним попрощатися? Їм не було про що говорити, і Поліна, від’їжджаючи, наказала: «Як помре, не викликайте».
Чому батько, якого зі старшою дочкою розділяли якихось 60 кілометрів, ніколи до неї не поїхав, не написав листа, не послав найменшого подарунка на іменини, а тільки справно платив аліменти?.. Адже свого найпершого сина він нікому не залишив, і коли його, вчителя, переводили зі школи у школу, з села у селище, він, самотній чоловік, брав з собою і сина.
Ми не судді своїм рідним. Проте Бог, мабуть, стежить, аби у нашому житті була рівновага. Батькова дочка навчалася в... одному класі з моїм майбутнім чоловіком. Якось ми навіть гуляли на одному весіллі: молодий був родичем її чоловіка, а молода — мого. Тоді Люду, певно, ще пекла образа на мого (і її!) батька. І вона до мене не підійшла, і я «гонор» витримала.
Так минуло ціле життя. Два роки тому чоловік почав підступати з розмовами: бачив Люду, просить зустрітися... Ах, як хотілося мені мати сестру у дитинстві! За стільки літ вже все перегоріло... А далі було, як у бразильському серіалі чи передачі «Без табу». Стою біля ринку у Ківерцях, містечку за кілька кілометрів від Луцька, — ми з сестрою життя прожили майже по-сусідству. Підходить жінка — з чоловіком, сином-підлітком. Вітається, називає по імені... Каже, що сестра... Незнайома жінка дивиться на мене очима давно померлого батька...
Інколи мені хочеться її запитати: і навіщо ти, сестро, мене знайшла? Знайшла тоді, коли тобі було вже 50, а мені на п’ять літ менше?.. Давно померли наш тато і твоя мати. Виросли мої дочки, навіть не підозрюючи, що мають ще двох двоюрідних братів. Напевне, місточком між нами міг стати старший брат, який мав одного з нами батька — і трьох матерів. Та й він вже двадцять літ на тому світі... Я ж далеко заховала фотознімки, бо на них я з татом, а у тебе таких нема.
Але усі ці сумніви — тільки до нашої зустрічі. Я впізнаю себе у ній, вона себе — у мені. Ззовні ми різні, та, виявляється, близькі не тільки по крові, а й по духу.
Перша дружина — остання любов
У цьому селі всі вважають їх зразковою парою. І, як переконували мене, їхня любов і добрі стосунки — не для показухи. Дехто з них ще й насміхається, бо ж скрізь стараються бути разом. На людях називають одне одного на ім’я, а вдома — ласкаво «мамо» і «тату». Усі свята намагаються проводити або у Віриного батька у місті, або у Миколиної мами в поліському селі.
Микола — молодший син у сім’ї. І так вийшло, що народився він від своїх мами й тата, коли вони вже не були у шлюбі. Під час війни мама стала інвалідом: рятуючи сестру, яку затягувало у молотарку, відштовхнула її, і незчулася як потрапила під механізми сама. У лікарні праву руку відрізали вище ліктя. А невдовзі з фронту надійшов лист: «Каліка мені не потрібна, — писав чоловік, — і з війни додому не чекай».
Він повернувся у це ж село, щоб піти до вдовиці з двома дітьми, але молодої і здорової... Ставний, показний і розумний чоловік був у селі не на останніх ролях, займав солідні посади. Колишня дружина навчилася обходитися однією рукою. Виховувала сина (Миколиного старшого брата), тримала хазяйство, обробляла город, а вишивала лівою так, що не кожному дано і правою. А згодом така порядна і поважна у селі жінка народила... дитину. В селі не було великого секрету, від кого, бо Микола — викапаний батько!
Через багато літ друга батькова дружина виїхала у рідні краї, і всі її діти — за нею. Не захотівши холостякувати у порожній хаті, батько і прийшов до першої жінки.
— І що ви думаєте? — розказувала Віра. — Свекруха не просто його прийняла, а й ще доглядала згодом лежачого, паралізованого, кілька років!
Микола виростав без тата, а Віра — без мами. Якби потрібно було однією картинкою показати своє дитинство, вона б описала чорну ніч і себе з братом, малих, переляканих, бо втікають через вікно від п’яної мами... Втомившись боротися з пияцтвом дружини, батько забрав дітей і переїхав до іншого міста. І тільки недавно, виростивши майже дорослих власних дітей, Віра зловила себе на думці, що навіть не знає, де мамина могила. Вона прала у ванній, думала про мамину долю, про те, що давно її простила і взагалі не має права судити, що мусить поїхати у місто свого дитинства і віднайти її могилу. І раптом — наче прорвало: думки про маму почали складатися у поетичні рядки...
Вона тепер часто пише вірші про маму. Усі, кому їх читає, не можуть стримати сліз.
Вулиця... вішальників
Нам потрібна була вулиця Молодіжна, і працівниця сільради люб’язно погодилася її показати. — То ви до Марії (ім’я змінено. — Авт. )? — запитала. — Певно, якась з жіночок скаргу написала? Ну, багатьом вона у селі впеченилася зі своїми гульками... Чоловік не витримав, повісився, а її, певно, якась з обманутих жінок теж повісить!
Ми приїхали не до Марії, але історія про неї заінтригувала. Адже ця сама Марія виявилася причетною до того, що славну вулицю Молодіжну у селі почали прозивати вулицею... вішальників. Історія стара, як світ. Вона любила чужих чоловіків, а її чоловік любив її. І одного разу, коли селом знову поповзли чутки про чергового Марійчиного полюбовника, тихий і спокійний чоловік пішов у хлів, щоб накинути зашморг на шию... Після його похорон не змінилося майже нічого. «Якби ви бачили, які тепер люди у неї бувають! — з легким відтінком чисто жіночих заздрощів розказувала працівниця сільради. — Ось недавно йду, а батюшка з сусіднього села серед білого дня гуляє з Марійчиними дітьми біля нашого ставка...»
Наступним на цій вулиці не витримав лихої чоловічої долі Марійчин сусід через дві хати. Непомітний чоловічок, класичний підкаблучник, якого міцно тримала в руках дружина ( росіяни про таких кажуть «бой-баба»). Просто пішов на роботу на ферму — і повісився.... Без видимої на те конкретної причини. А ще один житель Молодіжної — аби тільки випив! — або сам вішається (і робив це разів п’ять чи шість, та щоразу рятували), або починає вішати жінку з тещею.
Кохання матушки
Василь Стус колись казав, що людина у цьому житті обирає або цікаву муку, або нецікаве щастя. Не знаю, чи чули ці слова учасники класичного любовного «трикутника», про який мені розказали в одному з поліських сіл. Але вони обрали якраз цікаву муку...
Героїнею історії, що сколихнула село, була — тримайтеся, цікаві! — матушка. У цьому селі вони з батюшкою чужаки, обоє десь з Гуцульщини. На парафії прийняли добре, викупили для них гарну хату (у батюшки і матушки четверо маленьких діточок). Якось раптово помер у селі молодий чоловік. У його родині дуже тужили за покійним, і ще довго після похорон батьки, вдова, сестра шукали розради у батюшки. А також і в матушки, яку, незважаючи на молодий вік, у селі вважали за серйозну, розважливу жінку. Хтозна, в який момент матушка і зять згорьованої родини стали не просто друзями... Хтось підслухав їхню розмову по телефону (у селі, відомо, який зв’язок). Хтось побачив як зустрічалися, коли батюшки і зятевої дружини не було... І одного ранку село пробудила сенсація: матушка забрала усіх чотирьох дітей й виїхала разом з коханим (у нього з дружиною дітей не було).
Через деякий час я потрапила у відрядженні в одне із сіл сусіднього району. І там між іншим показали нічим не примітний дім у садочку. Такий же, як і інші на цій вулиці, проте у ньому, сказали нам, живе Любов... Я завжди казала, що наш світ занадто тісний! Саме цю хату і придбали вже знайомі мені коханці. Як їм у ній жилося, про це історія замовчує. Але через рік у селі, де покинутий батюшка мужньо переживав власну Голгофу, знову була сенсація: до нього повернулася матушка! Повернулася, покинувши недавнього коханого, котрий, у свою чергу, повернувся до своєї сім’ї.
