Тут, у Мцівцях, тече річка невеличка – Студенцею називається. Ллє воду на колесо млина. Та й тече собі далі безтурботно аж до Дністра. А над річкою невеличкою, де весною простелені килими з калачиків, споришу, кульбаби, іншого різнотрав’я, під старими вербами — ще древніший млин. Стоїмо з 60-річним мельником на греблі, де синьо-зеленим шумом обвіває, наче теплим вітром, поринаємо в архаїчну ідилію.
До його млина щодня йдуть, наче в неділю на ярмарок. Свої, міцівецькі, і з довколишніх сіл. Возами, мотоциклами, іншими транспортними засобами везуть, аби змолоти. На паски, на паляниці, на дерть. Кому на що треба, на те й меле. Ось воно, мливо з-під каменю — свято душі Олександра Рибака. Він нарешті дочекався своєї черги. І вже меле. Свій, Міцівецький. Його радість щиро поділяє мельник Гордань: «Має чоловік що змолоти поміж двома хлібами, старим і новим». Мелеться на борошно жито, якого Рибак «посіяв торік на своєму городі десять соток. Гарно вродило». Дякує мельникові, що таки запустив у роботу млина після багатолітнього простою.
Багато води спливло річкою Студеницею, аж поки геть заріс травою забуття старий млин. «Я працював бригадиром шляхової бригади в колгоспі, коли раптом чую, що голова правління дав наряд людям, аби розбирали млина на цеглу. Бо, мовляв, вирішили якусь прибудову до школи робити. Розбирайте, сказав, той Довбнів млин. А хто ж він, Довбня, був? Навіть мій батько Яків Гордань, царство йому небесне, нічого про Довбню не знав. Хоча й довге життя прожив. У нашому селі Міцівці немає такого прізвища — Довбня. То невже мали зруйнувати й те, що тільки залишилося після людини? А я ж біля цього млина ріс-виростав. Он через дві хати — моя. Тут, як письменники пишуть, босоноге дитинство, сповнене нерозгаданих таємниць, минало... Йду до голови. Прошу, щоб не розбирали млина. А навіщо, запитує, воно тобі? Кажу, що відновлю, аби люди мали, де змолоти. Погодився, та тільки застеріг, щоб я на його допомогу не розраховував», — згадує Гордань.
Відтак Володимир Гордань розповідає, як узявся відновлювати млина. «Зразу взявся стягувати будівельні матеріали. Через могоричі, аякже. Лісник, з яким в армії разом служили, дав трохи лісу. На дошки порізали. Блоки за свої гроші купив. Сусід Микола Бахтин перекривав свою хату, то старий шифер на млин віддав... Село взялося відбудовувати млина, як церкву, толокою. Моя Маргарита, з якою я, до речі, аж із Іркутська, де строкову армійську службу служив, до наших Міцівець повернувся, втомилася варити й горілку робити — людям на обід і вечерю. За що я їй щиро вдячний. Турбіну за довгі-предовгі роки простою геть замулило. Вручну з намулу піднімали. Але раніше блоки мурували, щоб цю турбіну виставити. Камінь я із сусідніх Малівець привіз. Лежав там без діла, то віддали й навіть могорича не просили. Та виявилося, що цей камінь зношений, легкий, — довелося реставрацією зайнятися. Ага, щомісяця кую камінь. Що ж це означає? Ну, робляться кругом такі насічки, за які зерно, сказати б, зачіпляється. А про той день, коли мали перше мливо, говорити не буду. Це було щось схоже на храмове свято. Таке, що на все життя. І з надією на вічність. Щоб із собою взяти, коли, як кажуть, відлетиш із журавлями, і тут- таки залишити».
Це треба бути поетом у душі, щоб так розповідати. Одначе йому, В. Горданю, таки поетом судилося стати, бо, відтворивши своїм хистом, завзяттям, небайдужістю, пам’яттю цю неповторну ауру, день при дні підтримує її. Спостерігає, як гармонійно та природно поєднуються дві стихії – хліб і вода, названі в народі батьком і матір’ю. Річка ллє воду на колесо млина й нічого за те не «просить». Дає тут дармову енергію, а відтак розтринькує свій невичерпаний ресурс у дорозі до Дністра. Є струм у дротах чи немає струму — байдуже, Довбнів млин меле жито-пшеницю, іншу пашницю. «От, було, на Міцівці місяць жили без світла, бо за несплату спожитої електроенергії її відключили. А я ще пам’ятаю й ті часи, коли в міцівецьких хатах перші «лампочки Ілліча» світлом спалахнули. Електростанція на Студениці стояла... Та тут генератора встанови, то й сьогодні лише за «спасибі, річко» давай Міцівцям електроенергію», – продовжує мельник.
Має Володимир Якович свій «план ГОЕЛРО-2» місцевого масштабу. Стосується лише його рідного села Міцівці взагалі і ще ріднішого млина зокрема. Бо науково-технічний прогрес у борошномельному виробництві привів від т.зв. разового до пительного млина. «Як тут, у наших Міцівцях? Без відвійок меле. Отже, разовий млин. А я хотів би, щоб люди мололи на питель — по сортах, аякже. То зовсім інша технологія. Нічого, що цю нову технологію без електроенергії не запровадиш. Тоді встановити б малооборотний і потужний генератор та й виробляти з води дармову електроенергію. Для млина і для всього села вистачило б», – каже про свою заповітну мрію.
Пильнує млинове колесо. Згадує тривалий історичний період, коли лили воду на траву забуття. Аби буйно росла. Думає, що буде, коли його не буде: «Микола, синок мій, не дасть зупинитися млиновому колесу. І в нього діти, мої онуки, ростуть-виростають». Він, мельник, уже їздив до Дунаєвець, райцентру, звертався до начальства, щоб допомогли з кредитом для здійснення заповітної мрії. Одержав обіцянку...
