Житомирщина — одна з п’яти областей України, якій 23 роки тому найбільше перепало від «мирного» атома. Особливо постраждали сім районів: Ємільчинський, Коростенський, Лугинський, Овруцький, Народицький, Олевський та Малинський. Нині в Житомирській області проживає майже 1 мільйон 300 тисяч осіб, з яких майже 354 тисячі мають статус постраждалих від аварії на ЧАЕС (70 тисяч — діти). Народжуваність тут одна з найнижчих по країні, а смертність, особливо в постраждалих регіонах, — одна з найвищих. Так, торік народжуваність склала 11,2 дитини на тисячу осіб, а смертність — аж 18,2 на тисячу. Загалом на Житомирщині, як і по всій Україні, за ці роки щодо відродження земель — сіл, селищ, містечок — змін відбулося мало: державних грошей, як завжди, на всіх не вистачає. Але є винятки, про які потрібно говорити і ставити як приклад іншим — коли люди об’єднуються в громади, визначають, які проблеми їм потрібно вирішувати в першу чергу (газифікація, водопостачання, зайнятість молоді, медичне обслуговування тощо) складають бізнес-плани і... пробивають стіни. А стіни в значній мірі складаються із невіри у власні сили, безініціативності, песимізму та ліні.
АКТИВНА РОБОТА ЗМІНЮЄ МИСЛЕННЯ
Вже давно експерти, які досліджують наслідки Чорнобильської катастрофи, зокрема завідуючий відділом соціальних експертиз Інституту соціології НАН України, доктор економічних наук Юрій Саєнко наголошує, що постраждалим людям найперше потрібні не соціальні виплати, а зайнятість, активність, відчуття перспективи. «Окрім фізичного, в житті велике значення має соціальне здоров’я. А це здатність енергійно діяти (енергія, яка дає можливість людині бути активною). Ще одна вирішальна характеристика соціального здоров’я — що у повсякденні мають переважати вирішення майбутніх проблем. Чому я часто кажу, що Україна перебуває в жахливому стані? Тому що, з огляду на цей показник, ми не творимо майбутнє: лише говоримо про НАТО, Євросоюз, а натомість займаємося лише тим, що «гасимо» історичні, економічні, соціокультурні, мовні та інші проблеми минулого, в тому числі й колишнього Союзу. Тобто загалом наше суспільство має занижене соціальне здоров’я. Особливо — у чорнобильців. Вони втратили перспективу життя, і соціальне здоров’я там впало майже до нуля. Вони перебувають на рівні примітивного фізіологічного виживання», — вважає пан Саєнко.
Психіатри стали вживати термін «синдром Чорнобиля», суть якого в тому, що люди, які постраждали від Чорнобиля, постійно почуваються погано — найбільше морально та психологічно. Єдиний вихід із апатії — дія, конкретна робота, й бажано, аби ініціатива йшла від самої людини: відремонтувати школу, вивезти сміття, провести воду. Відчуття перспективи приводить до того, що люди хочуть змінювати своє життя, займатися корисними справами. Але державі не до цього, та й ініціатива повинна йти від людей. Тому, на щастя, в Житомирській області, як і в багатьох інших, проекти розвитку громад підтримали ПРООН, ЮНІСЕФ, ВООЗ, посольства Нідерландів, Німеччини, Японії, Австрії й інших країн. За допомогою донорів багато громад Житомирщини, в тому числі й районів, які найбільше постраждали він вибуху на четверному реакторі в Чорнобилі, кардинально змінили своє життя, і що найголовніше — своє мислення.
— Ми розпочинали свої проекти ще кілька років тому, бо вже не могли так жити далі, — розповіла колишня вчителька із 40-річним стажем, голова однієї з селищних громад Овруцького району Валентина Радкевич. — Спочатку ми з людьми захотіли побудувати баню, після цього написали проект про необхідність облаштувати амбулаторію фізіотерапевтичним кабінетом й отримали на це кошти... Після покращання медичних послуг ми почали працювати над створенням молодіжного центру, потім — над тим, щоб у нас запрацювали інформаційні технології, а ще пізніше члени нашої організації проходили навчання щодо економічного розвитку території. Зараз ми робимо енергозберігаючі засоби для амбулаторії...
Усі ці ідеї змогли люди втілили в життя завдяки програмам ООН відродження та розвитку, в яких бере участь і Дитячий фонд ООН ЮНІСЕФ. За словами керівника програм ООН Павла Замостяна, Організація Об’єднаних Націй виділила такі пріоритетні шляхи допомоги Україні: в частині інформування людей та стимуляції до розбудови життя, спонукання їх до власної активності, в частині соціально-економічного розвитку територій та в тих завданнях, які стосуються впровадження стратегій стабільного розвитку.
— Нині завдання інформування людей — це пріоритет роботи ООН в Україні на найближчі три роки в плані подолання наслідків катастрофи. Партнерами є ВООЗ та МАГАТЕ й інші структури, — розповів Павло Замостян. — Ми дослідили ситуацію щодо задоволенням інформаційних потреб постраждалих від ЧАЕС в Україні, Білорусі та Росії. В усіх країнах вони були приблизно однаковими: людям потрібна достовірна, науково обгрунтована інформація про радіологічну безпеку, про те, як правильно опікуватися своїм здоров’ям та здоров’ям своїх дітей, оскільки більшість вказує на недостатність інформації. За останні 23 роки у нас накопичилася величезна кількість досліджень на цю тему та величезний досвід, тож нам буде з чим йти до людей. На це ПРООН виділяє 2,5 мільйона доларів.
За словами фахівців, найперше проект розрахований на місцевих вчителів та медичних працівників, також — на місцеву пресу, якій, згідно з дослідженням, люди вірять найбільше. Тобто, якщо якась громада захоче в себе реалізувати проект, який стосуватиметься інформування людей про необхідність пити чисту воду, правильно харчуватися чи вживати йод — можна готувати проекти й звертатися до ПРООН.
НАРОДЖУВАТИ — ТІЛЬКИ В ЖИТОМИРІ
Потрапив під програму розвитку ООН й Житомирський обласний центр охорони здоров’я матері й дитини, в якому з 2004 року реалізується проект «Здоров’я матері і дитини» за підтримки Агенції з міжнародного розвитку США, який нині називають «Лікарня, доброзичлива до дитини».
Причини немалих фінансових вливань в цей «роддом», як тут називають лікарню, зрозумілі: низька народжуваність, висока захворюваність новонароджених та висока неонатальна смертність. За п’ять років упровадження новітніх підходів до народження дитини й до її виношування всі ці показники зменшилися в рази: нормальні пологи збільшилося у 4,5 разу (з 12,8% 2004 року до 60,7% 2008-го), неонатальна смертність знизилася у 2,5 разу (з 5,8% 2004 року до 2,3% торік).
Лікарня є дружньою не тільки до дитини — вони є дружньою до матері, батька, матері породіллі та всіх рідних. Найперше тому, що тут практикують партнерські пологи — з чоловіком, матір’ю, сестрою — будь-ким, хто допоможе породіллі легше перенести непрості хвилини життя. До того ж, тут жінки не народжують лежачи: за словами головного лікаря цієї лікарні Юрія Вайсберга, який має звання заслуженого лікаря України, така позиція дуже шкодить і матері, і немовляті. Тому жінка сама вибирає, як народжувати, а лікар та акушер їй тільки допомагають.
— Ми залишаємося флагманами в Україні зі зміни роддопомоги. Нині беремо на себе всі важкі випадки в області, до нас приїжджають із усієї України (приблизно 10%). У нас є апаратура, якої немає в СНД, оскільки маємо великий транш від Віктора Пінчука. Тож нині ми — база для МОЗу в плані впровадження цих технологій в Україні. Хто хоче, приїжджає до нас, ми навчаємо працювати по-новому. Були в нас німці, французи, молдовани, узбеки, грузини, туркмени, — розповів Юрій Вайсберг. — Програма, за якою ми працюємо, змінює уявлення про допомогу жінці від початку зачаття до родів. Ми тісно співпрацюємо з сім’єю жінки, яка має народити. Також доведено, що присутність партнера під час родів зменшує тривалість народження та відчуття болю. А перший дотик до дитини мають зробити найрідніші люди — мати й батько. Дотик батька ми називаємо першою біовакцинацією: мікроорганізми переходять від нього до дитини і таким чином потім захищають її...
За словами головного лікаря, чоловіки під час родів «спочатку плачуть, а потім танцюють». Емоції, які не передати словами, можна було прочитати на обличчі щасливого батька Олега в одномісній палаті (є ще дво- та чотиримісні), на грудях в якого лежало два маленьких згорточки в чепчиках (дружину після родів оглядали лікарі). «Досить вже, ходімо, це зовсім свіжі діти», — просила пришвидшитися журналістів лікар. А цим двійняткам ще не було й години... Інша сімейна пара з Києва, яка народила три дні тому, розмістилася в «люксі»: невелика прихожа із м’яким куточком, праворуч — кімната з ліжком для породіллі, стільчик, на якому вона народжувала, шведська стінка, за яку при бажанні можна триматися, а в кутку — велика ванна (вони є у всіх палатах) для втихомирення болів під час перейм. Тут, за словами Віктора та Аліни, вони й живуть, тут і народжували. До речі, лікарі, аби зайти в будь-яку палату, мають спершу постукати і запитати дозволу. Як кажуть медики, вони виключили з роботи всю рутину, яка є стресогенною і принижує жінку, а родильні зали, наприклад, називають родильними кімнатами, ніхто при породіллях не вживає незнайомих медичних термінів, не бере в руки зайвий раз медичні інструменти, з кожною працює психолог. Годі й дивуватися, що кількість пологів за останні чотири роки тут зросла з 2,7 тисячі до 4,2 тисячі. З таким людяним підходом — та б до всіх граней нашого життя...
Звісно, нині на Житомирщині більше невирішених проблем, ніж вирішених. Але ці яскраві приклади — це добрі маячки для людей, які мають бажання змінювати своє життя власноруч. А буде бажання — знайдеться підтримка.
