Історію в рівненській загальноосвітній школі №20 Світлана Галушко викладає вже два десятиліття. Тут вона й сама навчалася, тут влаштувалася лаборантом, коли закінчила десятий клас, тут проводила свої перші уроки. Ось лишень учнів своїх вчителька не бачить.
...У десятому класі урок всесвітньої історії. Обговорюють облаштування повоєнного світу. Вчителька розповідає, наче книгу читає. А вже за декілька хвилин десятикласники повинні стати учасниками Паризької мирної конференції, що відбувалася далекого 1919 року у дзеркальній залі Версальського палацу. Учні — представники трьох країн — Франції, Англії та Сполучених Штатів Америки. Вони й повинні обстоювати й коментувати інтереси держав. Світлана Альбертівна запитує — десятикласники відповідають. А вчителька безпомилково підходить до тих, хто піднімає руку. Здогадатися про те, що насправді пані Світлана цього не бачить, можна лише тоді, коли пильніше придивитися до завмерлого погляду.
«Не знаю, як це мені вдається, — посміхаючись, знизує плечима пані Світлана. — Взагалі ж, як і кожен вчитель, стараюся знайти з учнями спільну мову, зрозуміти. Для цього попри немалу різницю у віці намагаюся ставити себе на їхнє місце»...
Світлана Галушко втратила зір, коли їй виповнився 21 рік. До цього вона встигла попрацювати вчителькою початкових класів, а також повчити дітлахів малювання. «На той час я була студенткою Рівненського педагогічного інституту. Коли вступала туди, ще бачила, а закінчувала вже незрячою. Щоправда, викладачі мене дуже підтримували. Та й одногрупники теж. На пари я ходила разом із подругою, разом із нею й до іспитів готувалися, — згадує пані Світлана. — Проте я чітко розуміла, що до уроків малювання у такому стані повернутися не зможу. Однак працювати в школі хотіла. Я вже спробувала це, в мене виходило. Власне, тому й вирішила здобувати фах вчителя історії. На заочне відділення в університет у Луцьку вступила відразу». Найбільше складнощів виникало тоді, коли потрібно було діставатися в інше місто. Однак допомагали рідні. Та й вчилася пані Світлана інтенсивніше, ніж її одногрупники. Їй вдалося закінчити університет за три роки.
«У той час мене дуже підтримувала тодішня директор школи Алла Дмитрівна Шишкіна, — розповідає жінка. — Справа в тому, що тоді незрячого вчителя на роботу брати не особливо хотіли. Вона ж у мене повірила, і за це я їй вдячна».
Коли Світлана Альбертівна повернулася у школу вчителем історії, то викладати новий предмет їй випало у дітей, яких вона навчала у початкових класах. Школярики вже були шестикласниками. Ті колишні учні й тепер підходять до вчительки. Іноді вона й по голосах їх не відразу може впізнати — подорослішали. А особливо уважними виявилися ті, котрі були шибениками й двієчниками. Можливо, тому, що ним у школі найбільше уваги приділяли, постійно возилися, припускає пані Світлана.
...Світлана Альбертівна сидить за вчительським столом і складає підручники з історії. Майже усі параграфи вона знає на пам’ять. І матеріал до кожного уроку теж. «Іноді я пишу собі шпаргалки, але користуватися ними майже не доводиться, — пані Світлана дістає картонні картки із символами, «написаними» об’ємними крапками. — Це шрифт Брайля. Коли я втратила зір, то пішла в товариство сліпих, аби навчитися читати й писати. Там мені дали станок і грифель, який нагадував притуплене шило, й розповіли про те, як передавати літери рельєфними символами».
У товаристві діє й бібліотека для незрячих. Є там і книжки з історії. Однак для вчителя цього матеріалу замало. Усю необхідну літературу для пані Світлани начитують на диктофон. Власне, у такий спосіб жінка й в університеті навчалася. Вже тепер у неї вдома немала звукова бібліотека. Тут і необхідний методичний матеріал, і окремі статті з газет, що можуть знадобитися під час уроків. Є там і відео (переважно сюжети новин, які стосуються історії). Це теж навчальний матеріал, який стає у пригоді на уроках Світлани Альбертівни, щоб зацікавити учнів.
У багатьох школярів пані Світлана викладає історію, починаючи з п’ятого класу. Каже, так значно легше запам’ятати дітей, вивчити їх і рости разом із ними. «Я впізнаю їх за голосами, за поведінкою. Іноді за тим, як учень поворухнеться, я й визначаю, хто це, — розповідає жінка. — Дуже хочу, щоб учні знали предмет, який викладаю. Хочу, щоб у них не виникало потреби звертатися до репетиторів напередодні незалежного оцінювання».
На уроках Світлані Альбертівні допомагає асистентка. Вона заповнює журнал, перевіряє письмові завдання, іноді й додому проводить.
«Я ніколи не користувалася тростиною, — розповідає вчителька. — Зрештою, я й по школі можу сама пересуватися, знаю тут кожну сходинку. 21 рік я прожила зрячою. Відтоді минуло півжиття. Однак я пам’ятаю той час. У мене була хороша зорова пам’ять, і це й досі стає у пригоді. Так, коли влітку робили ремонт у кабінеті історії, я добирала кольори. Та й зараз я планую, що й де саме ще можна розмістити при оформленні стінки. Взагалі ж я рада, що працюю тут, у школі. Це непросто, але приносить задоволення». Пані Світлана переконана — вона живе повноцінним життям. Адже не прикута до ліжка і не сидить удома, наче у в’язниці. Вона спілкується з людьми і навчає дітей, а тут, у школі, час летить особливо швидко.
