Батько нашої героїні, князь Олександр Костянтинович Острозький, був останнім православним представником славного роду, що дав Україні Костянтина Івановича та Василя-Костянтина Костянтиновича — некоронованих королів Волині, послідовних поборників православної віри, покровителів культури і науки. Вже на очах престарілого київського воєводи В. К.К.Острозького два його сини — старший, краківський каштелян Януш, та молодший, володимирський староста і литовський крайчий Костянтин, — зреклися віри пращурів, піддавшись агітації отців-єзуїтів. Лише середущий син — волинський воєвода Олександр — залишався переконаним поборником православ’я.
На момент ранньої смерті князя Олександра в 1603 р. його доньці Анні-Алоїзі не виповнилося й трьох років. Невдовзі, на початку 1608 р., помер і її дідусь. Спадкоємниця славетного роду так і не відчула на собі духовного впливу останніх стовпів православної аристократії, бо з малолітства потрапила під вплив ордену єзуїтів, оскільки її мати Анна Костчанка, будучи ревною католичкою, охоче допускала до свого дому отців-єзуїтів.
Хто знає, як би склалася доля юної спадкоємниці багатств князів Острозьких, якби не звернення до її матері католицького архіпастиря Климента VIII, в якому він, втішаючи вдову в її горі, поручав усі свої сили присвятити вихованню дітей. А найпіддатливішим «матеріалом» для виявлення виховательських здібностей матері виявилась, безперечно, найменша донька Анна- Алоїза. Дитинство її пройшло за читанням священних книг і житій святих, прослуховуванням духовних бесід, у постійних випробуваннях волі та сумління, сповідях. Мати регулярно переконувала юну княжну в суєтності й гріховності світського життя, викликала в неї відразу до заміжжя і явно готувала своє чадо до прийняття чернечого постригу. Анна-Алоїза з юних літ не виказувала жодних зацікавлень світськими розвагами. Складалося враження, що вона готується стати черницею.
Тим більшим виявилося здивування оточуючих, коли у 18-річному віці Анна-Алоїза несподівано, неначе прокинувшись від багатолітнього сну, почала виявляти цікавість до життя: перестала соромитися своєї досить яскравої зовнішності, з байдужістю почала ставитися до благочестивих занять, нудьгувала під час духовних бесід і зовсім перестала думати про життя в монастирі. Мати та її духовні наставники всерйоз зайнялися пошуком належної подружньої партії для спадкоємниці величезних родових багатств не стільки Косток, як Острозьких. Родовитість і заможність претендента на руку й серце юної красуні брались до уваги; однак чи не найбільше княгиню Анну цікавила його благочестивість і набожність.
Претендентом на руку Анни-Алоїзи став Ян-Карл Ходкевич, один лише перелік титулів якого багато чого вартий: граф на Шклові й Бихові, воєвода віленський, великий гетьман литовський, губернатор земель інфлянтських, староста дерптський, любошанський і вілюнський! Наречений і знатний, і заможний, а його воєнна доблесть були добре відомі далеко за межами Речі Посполитої. Щоправда, граф уже встиг побувати в шлюбі (дружина померла кілька років тому) і до того ж мав не просто більше літ, ніж Анна- Алоїза, а рівно втричі — аж шістдесят. Проте поза всяким сумнівом, гетьман зарекомендував себе мужем набожним і благочестивим: щоденно бував на службі Божій у костелі, перед кожною битвою постував і цілий день проводив у молитвах; пильнував дотримання високих моральних норм і серед своїх підлеглих. Одного разу, виявивши в кварцяному полку жриць кохання, він віддав наказ у присутності всього особового складу полку потопити їх у річці.
24 листопада 1620 р. урочисто відсвяткували одруження гетьмана і княжни. А вже через декілька днів наречений поспішав до Варшави на сейм, аби там із рук короля Сигізмунда III отримати гетьманську булаву і з нею вирушити на війну з турками. По дорозі до Хотина гетьман на кілька днів заїжджав до молодої дружини в Острог, де — якщо вірити запевненням єзуїтів — вони таємно склали одне одному обітницю під благопристойною зовнішньою формою подружнього життя зберегти себе для служіння Богу в чистоті й незайманій цноті.
Під Хотином гетьман Ходкевич помер, як і належало воїнові, — на коні, на очах своїх підлеглих. За наполяганням молодої вдови його тіло перевезли на Волинь і тут з небаченою пишністю поховали в Острозі. Анні-Алоїзі щойно виповнилося 20 літ. Приблизно тоді ж було завершено розподіл майна Острозьких і їй дісталися Острозькі й Звягельські маєтності на Волині, Туровські й Свідинські — в Литві. Крім того, вона розпоряджалася багатими містами й селами своєї матері в Червоній Русі, а після смерті чоловіка успадкувала величезні грошові суми й коштовності Ходкевичів. Багаті, а тим паче молоді вдови на той час вважалися найбажанішими нареченими. А коли взяти до уваги ще й свіжу красу Анни-Алоїзи, то стане зрозумілим, що претендентів на руку й серце княгині Острозької-Ходкевич явно не бракувало. Ходили чутки, що навіть син польського короля, претендент на трон шведський і московський, королевич Владислав також добивався руки багатої русинки. Проте всі їхнi намагання виявилися марними.
У дні скорботи й оплакування смерті чоловіка стежину до її серця знову знаходять єзуїти, які надовго стають найближчими друзями і порадниками княгині. Деякий час молода плоть і природна жага життя чинять відчайдушний спротив втечі від радостей земного життя. Це триває доти, доки під час однієї з молитв iз вуст розп’яття Христа їй вчувається настанова відвернутися від світу. Цього було цілком досить для того, аби екзальтована особа негайно зняла з себе дорогу сукню, позбулася прикрас і склала обітницю присвятити життя Богові.
Проте вступ вдови до святої обителі аж ніяк не входив у плани єзуїтів, оскільки в такому випадку всі її багатства були б назавжди втрачені для ордену. І тому вони почали наполегливо навіювати молодій особі думку про те, що для неї значно більшим духовним подвигом в ім’я Господа порівняно зі вступом до монастиря має стати святе й непорочне життя серед мирян, в оточенні світських принад і гріховних спокус. Вихваляючи подвиг удовиного життя, єзуїти неодноразово цитували святого Бернарда: «Важливіше бути вдовою, ніж королевою».
Врешті-решт їм вдається переконати Анну-Алоїзу у своїй правоті, і молода жінка погоджується на добровільне відсторонення від життя, повністю передаючи себе в руки своїм умілим покровителям. За їхньою порадою Анна-Алоїза облаштовує в замку каплицю, де, по суті, й проводить наступні десятиліття свого життя. Молитви й читання священних книг чергуються з майже щоденними сповідями. Раз у рік за порадою духовних наставників вдова міняє на тілі померлого чоловіка шите золотом дороге вбрання. Княгиня постійно зумисне завдає собі фізичних страждань: кривавить себе гострим нагаєм чи залізним гребенем, безперемінно носить на тілі дротяний пояс.
Проте отці-єзуїти переконують свою вихованку в тому, що для спасіння її грішної душі й цього замало, — потрібно невпинно піклуватися про заблудні душі ближніх. А таких, на їхню думку, у тогочасному Острозі було чимало. Передовсім послідовників Ігнатія Лойоли непокоїли «схизматики» — православні, які згуртовувалися навколо заснованих предками княгині знаменитого в Східній Європі колегіуму, друкарні та величного Богоявленського собору, в якому знаходилася й родова усипальниця Острозьких. Чимало в місті було також іудеїв, які облюбували Острог ще з давніх часів, побудували тут камінну синагогу, відкривши при ній школу та заснувавши єврейський банк. Крім того, в передмісті Острога колишні полонені татари, отримавши волю, так і залишилися на поселенні, збудувавши свої мечеті.
Аби очистити місто від «схизматського віровідступництва», «магометанської зарази» та «іудейського богохульства», влітку 1624 року Анна-Алоїза жертвує землю і виділяє кошти на побудову в Острозі костела «в ім’я святих Ігнатія Лойоли і Франциска Ксаверія, отців єзуїтського ордену» та відкриття при ньому єзуїтського колегіуму. На утримання колегіуму княгиня передає низку родових сіл і фільварків «з усіма приналежностями, будівлями, угіддями і прибутками, з усіма підданими, з церквами руськими і правом подавання до них духовних». Догоджаючи своїм пастирям, княгиня будує для спудеїв колегіуму камінний гуртожиток, під частину якого перебудовує і місцеву православну церкву. Підпорядкування єзуїтському колегіуму всіх православних шкіл призводить до повного занепаду форпосту православної освіти та культури — Острозького греко- православного колегіуму. Така ж доля спіткала й заснований князями Острозькими шпиталь при православній церкві Святої Трійці. За наказом ревної католички її слуги не впускають до Острога волинського православного єпископа А.Пузину, запечатавши двері всіх місцевих православних святинь і виставивши біля них озброєну варту. Проте, як з’ясувалося згодом, усі ці акції являли собою лише підготовку до повного викорінення «схизми» з Південно-Східної Волині, яке розпочалося навесні 1636 року.
У ніч перед Великоднем надвірна міліція Анни-Алоїзи оточила Богоявленський собор, за допомогою ломів і кирок відкрила саркофаг її батька Олександра Костянтиновича і перенесла священний прах захисника православної віри до католицького костелу. У відповідь на таке блюзнірство, за інформацією тих же отців-єзуїтів, «схизматична Русь, підбурена своїми попами, підняла тривогу, почала звідусіль збігатись і озброюватись... Чернь до того озлобилась, що кидалась на свою пані-дідичку, і та напевне не уникла б жахливої розправи, якби її не захистила двірська кавалерія, піхота і лицарська відвага шляхетних студентів колегіуму. Злість схизматична була жахлива. Предводителі бунту йшли прямо на шаблі, йшли у вогонь, були готові загинути тілом і душею, тільки б дістатися до своєї пані і помститися їй...»
Звичайно, вже сам факт викрадення тіла (а саме так розцінювала місцева православна громада вчинки Анни-Алоїзи) міг спровокувати насильство доведений до відчаю постійними утисками своєї державиці люд Острога. Проте, виявляється, в ніч на Великдень 1636 р. мали місце й інші, досить провокативні дії «святої» Анни-Алоїзи, про які її біографи вирішили ліпше промовчати. Так, з’ясовується, що православні, які напередодні одного з найбільших свят зібралися у великій кількості поблизу Богоявленського собору і мимоволі стали свідками небаченого раніше святотатства, спочатку лише голосно лаяли свою дідичку, не виявляючи при цьому жодних ознак схильності до насильства, та очікували на освячення принесених хлібів. Тим часом з костела в кареті з довгим цугом і в оточенні надвірних гайдуків поверталася до замку сама збурювачка суспільного спокою. Шлях до замку простелявся через міст у безпосередній близькості до паперті Богоявленського храму. І коли православні, які розклали поблизу дороги принесені для освячення паски і крашанки, проігнорували наказ звільнити проїзд, княгиня розпорядилася їхати прямо по пасхальних хлібах. Цей вчинок Анни-Алоїзи і став тією останньою краплею, котра переповнила чашу терпіння підданих і спровокувала масові безпорядки в місті та його окрузі.
Лише стягнувши до Острога підкріплення iз сусідніх староств, стихійний виступ вдалося придушити. В ході каральних акцій одних iз бунтівників убивали на місці, інших заковували в кайдани і кидали в темниці, а коли закінчилися кайдани і ланцюги та переповнилися тюрми, для їх утримання облаштовували приватні будинки. Коронний трибунал Речі Посполитої, розглянувши справу, присудив вигнати усіх православних священників iз Острозького староства. Ватажки та найактивніші учасники повстання були засуджені на смерть через четвертування, відрубування рук, смажіння в смолі, ламання кісток, колесування, здирання заживо шкіри тощо. Будинки бунтівників підлягали знесенню, а місця, де вони стояли, мали бути посипані сіллю.
Невідворотними були репресії щодо священнослужителів: близько 50 парафіяльних священиків було вигнано з маєтностей княгині — й відтепер їй уже ніщо не могло завадити остаточному впровадженню в краї католицизму та унії. Саме в цих «трудах праведних» провела Анна-Алоїза наступних дванадцять років свого життя, аж поки козацький смерч літа 1648 року дощенту не зруйнував з такими зусиллями вибудувану нею «ідилію».
Першими з Волині втекли єзуїти, слідом за ними на Захід потяглися можновладці. Мешканці Малої Польщі із здивуванням зустрічали надзвичайно пишний ескорт княгині Острозької-Ходкевич, що складався з великої кількості карет, каруц, ридванів і возів, запряжених по четверо і по шестеро коней. У числі найдорожчих скарбів Анна-Алоїза везла за собою домовину з прахом свого чоловіка. Щоправда, наприкінці 1649 р., після підписання між королем і Військом Запорозьким Зборівського миру, княгиня з усім своїм добром повернулася на батьківщину, оплакуючи руйнування, завдані війною та помстою доведених до відчаю людей, але її перебування в Острозі було недовгим. Влітку 1651 р. війна знову прийшла на Волинь, і Анна-Алоїза назавжди покинула землю пращурів.
Наступні три роки її життя пройшли в постійному очікуванні смерті. Незважаючи на свої далеко ще не похилі літа (на той час їй виповнилося лише 50 років), Анна- Алоїза, а вона мала вигляд старої баби, бо часто хворіла. Напередодні смерті, в січні 1654 р., вельми бурхливо (наскільки їй дозволяли сили) висловлювала своє нетерпіння якнайшвидше пізнати смерть і перенестися на небо, аби там здобути такий бажаний вічний спокій.
Ще на початку 1650-х років княгиня Острозька склала заповіт, в якому висловила побажання, аби її, згідно з традиціями ордену єзуїтів, скромно поховали в костелі св. Мацея в Кракові, з тим щоб «після заспокоєння вітчизни і припинення цього покарання Божого» — як вона називала Визвольну війну українського народу — її прах було перепоховано разом iз останками гетьмана Ходкевича в Острозі. Проте волею покійної було знехтувано, її родичи вирішили влаштувати по-справжньому князівський похорон у родовому гнізді її матері в Ярославі. Майже дев’ять місяців тривала підготовка до небачених раніше ритуальних урочистостей. Така неспішність організаторів цього своєрідного середньовічного шоу дозволила єзуїтам через суд добитися передачі їм цього «дорогого депозиту». І саме послідовники Ігнатія Лойоли 17 лютого 1655 р. без зайвих урочистостей, на власних плечах внесли труну княгині до костела св. Яна в Ярославі.
Однак недовго довелося почивати в мирі останкам Анни-Алоїзи. Менш ніж за півроку під стінами Ярослава з’явилися українські козаки й єзуїти поспішно перенесли домовину княгині до Кракова. В давній польській столиці труна перебувала аж до 1723 року, коли після повернення Острога до складу Речі Посполитої й відбудови там єзуїтського костелу, врешті-решт, було виконано останню волю Анни-Алоїзи. Разом iз нею було перепоховано й останки її чоловіка. Проте «посмертна одіссея» княгині не закінчилася. Після приєднання Правобережжя до складу Російської імперії наприкінці XVIII ст. єзуїтський костел перетворили на православний монастир, і під час його перебудови в 1815 року труну княгині було перенесено до підземного склепу. Невдовзі тут вибухнула пожежа — і приміщення прийшло в повний занепад, ставши місцем притулку для бродяг і злодіїв. Саме вони пограбували домовину, а останки Анни-Алоїзи викинули на смітник.
Після цього пам’ять про княгиню Острозьку на батьківщині зберігалася лише в одному, вельми повчальному переказі. В ньому йшлося про те, що одна вельможна пані (прикметно, що навіть її ім’я стерлося з народної пам’яті), яка за життя під час Великоднього богослужіння проїхала каретою по священних хлібах, була засуджена Богом на вічні мандри і позбавлена спокою не лише на схилі свого життя, а й після смерті. Хто знає, може, й справді саме прижиттєві гріхи княгині Острозької не дали їй вічного спокою, якого вона так прагнула...
