Володимир Анатолійович Лукашев — відомий режисер, який здійснив велику кількість різноманітних постановок на провідних сценах України та за кордоном, талановитий педагог, котрий дав путівку в життя понад сотні оперних співаків і режисерів. Саме з його ім’ям пов’язують нинішнє відродження Національної філармонії України. Свій 65-річний ювілей митець відсвяткував у повному розквіті творчих сил.
До Києва Володимир Лукашев приїхав п’ять років тому вже відомим майстром, досвідченим режисером, народним артистом України, професором. За плечима були 20 років роботи в Харківському театрі опери і балету ім. М. В. Лисенка, з них 15 — головним режисером і художнім керівником. Творчий доробок Володимира Лукашева складали понад 30 оперних постановок, багато з яких були відзначені преміями і лауреатськими званнями.
Пов’язаний з Харковом родовим корінням і освітянськими університетами (там він закінчив консерваторію і Театральний інститут), маючи улюблену роботу і шанобливе ставлення колег, Володимир Анатолійович несподівано для самого себе приймає запрошення Міністерства культурі і мистецтв очолити Національну філармонію України. Саме в той час йшла реконструкція її будівлі — одного з найкращих акустичних залів Європи. Володимиру Лукашеву багато що доводилося робити вперше в житті. Останні 11 днів до здачі об’єкта він буквально ночував у філармонії, ні на хвилину не залишаючи приміщення, де цілодобово працювало до 500 чоловік.
Після того як філармонію було відновлено, перед генеральним директором — художнім керівником — постало надзвичайно складне завдання: як підняти рівень її творчої діяльності? Як зробити, щоб публіка, дивлячись на чудові інтер’єри, не обмежувалася відвідуванням Національної філармонії як музею, а хотіла повернутися сюди задля головного — музики? Зробити це було нелегко, бо за ті десять років, протягом яких філармонія не функціонувала, до Києва перестали приїздити Мстислав Ростропович, Святослав Ріхтер та інші видатні музиканти, котрі не хотіли виступати в залах зі штучною «підзвучкою» і відсутністю емоційного контакту з публікою. Був втрачений репертуар самої філармонії, бо від виступів у Колонному залі ім. М. В. Лисенка відійшло багато митців, а ціле покоління дітей виховувалося на шоу- програмах на майдані і мало що знало про існування класичного музичного мистецтва.
Володимиру Лукашеву як художньому керівникові Національної філармонії в творчому тандемі з нинішнім генеральним директором Дмитром Остапенком вдалося перетворити її на справжній центр культури європейського рівня. Завдяки тісним творчим контактам В. Лукашева з Володимиром Крайнєвим, Ліаною Ісакадзе, Дмитром Башкіровим, Юрієм Башметом, Гідоном Кремером та іншими видатними митцями світу афіші Національної філармонії України прикрасили програми за участю цих музикантів. Лише за п’ять років роботи В. Лукашев як режисер здійснив сценічне втілення понад 20 оперних вистав і тематичних концертних програм: «Наталка-Полтавка», «Запорожець за Дунаєм», «Євгеній Онєгін», «Травіата», «Моцарт і Сальєрі», першу постановку опери Д. Бортнянського «Сокіл», виставу- концерт «Гайдамаки» до 185-річчя Т. Г. Шевченка та багато інших. А після презентації Вечора російського романсу «Я вас люблю» і концерту-вистави «Бузок» за творами С. Рахманінова заговорили про музичний салон Володимира Лукашева. Йому ж належить і ідея доповнити творчий склад філармонії танцювальним ансамблем «Терен», і тепер тут представлені практично всі види музичного мистецтва — від оперного і симфонічного до хореографічного.
— Чи є у вас якийсь професійний секрет, який ви передаєте своїм учням?
— Виховання режисерів — неймовірно складна, кропітка й не дуже гарантована робота, бо можна набрати на режисерський факультет п’ять чи вісім чоловік, а з них тільки один стане справжнім режисером. Але я переконаний, що навіть якщо ми випустимо одного-двох повноцінних режисерів, музичний театр вже зможе на щось сподіватися. В житті мені пощастило доторкнутися до еталона. Свого часу я був членом творчої лабораторії Бориса Олександровича Покровського у Великому театрі Росії, стажувався у Вальтера Фельзенштейна в театрі «Коміше опер» у Берліні. Через усе життя намагався пронести взяте мною від цих велетів режисури, і саме це я прагну передати моїм нинішнім учням. Особливо чутливими виявилися Ірина Нестеренко і Тетяна Зозуля — дуже цілеспрямовані музиканти, чий інтелектуальний і творчий потенціал дозволяє «вирости». Головне, чого я їх вчу, — це щоб художнє творіння нікого не залишало байдужим.
