Задумливо стоїть над сивим Дніпром Княжа гора, заховавши в собі пам’ять про літописний Родень. Свята земля! Десь тут стояли князівські палаци. З Княжої гори рукою подати до Великого й Малого скіфського городищ, звідки відкривається обшир Дніпра. Яка енергія Духу в тій землі. Вона закодована в історичній пам’яті про людей, скіфів-орачів, які жили тут у І тис. до н. е. Тут вони обробляли землю, відзначали язичницькі свята, ростили дітей... Ляжте і обніміть цю землю, прислухайтесь до неї і ви почуєте мову своїх предків, людський галас та іржання коней. Енергія Духу землі надасть сили, окрилить, коли пам’ятаєш своїх пращурів, і згасає, коли їх забувають.
Будучи фаховим географом, а в душі істориком, за 35 років роботи намагався зрозуміти й зреалізувати в своєму житті поєднання двох космічних феноменів: простору й часу — як основних філософських категорій, двох форм існування матерії (третьої, просто, не існує). І прийшов до думки, що вони завжди перехрещуються, існують в одній точці: 1. У людині — як особистості. 2. У ландшафті — як об’єкті фахового дослідження. 3. У події — як «історичному зрізі» життя.
Перше. Виходячи з положень перцепційної (perception — cприйняття) географії, можу сказати, що визначальним для мене як людини було будь-де і завжди залишатися «самим собою» — з індивідуальним характером бачення світу (світоглядом) і власними цінностями (моральним капіталом).
Якось, ще в «драгоманівські» аспірантські роки, часто їздив до батьків (і дітей), на Тернопільщину. Від залізничної станції (з київського поїзда добирався «мотрисою») до села, де мешкали батьки, треба було йти пішки хвилин 45 через переліски. Мені ж на дорогу виходило цілий день — від самого ранку до пізнього вечора. Хоча знав, що батьки чекають і маленький син, але сидів десь у лісовій гущавині, з біноклем та книжками, і, як середньовічний спудей, спостерігав, читав — пізнавав етологію (поведінку) зорянок, синичок, снігурів..., загалом натурфілософію.
Відповідаючи на одне з основних питань філософії: «Чи доступним для пізнання є довколишній світ і наскільки його суб’єктивний образ відповідає реальному?», скажу, що просторово-часове світосприйняття (природи) стало для мене географічною аксіомою, формою співжиття в суспільстві. Ба, навіть (чи то як дань навчальним практикам зі студентами природничо-географічного факультету Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова) якесь «місцеве відрядження» не обходилось без географічної карти.
Друге. У рамках традиційного (класичного) ландшафтознавства, будучи представником корінного етносу на теренах України, розумію ландшафт як свій дім (місце проживання), доля якого є невід’ємною частиною мого життя (йому погано — мені погано). Тобто сучасні (національні) ландшафти можна трактувати як системи асоціативні, інтегральні, в основі — природні, водночас — історичні (відповідно за просторовими і часовими характеристиками).
Третє. Стверджуючись як історико-географ (на межі двох найдавніших наук), розуміючи життя за просторово-часовими вимірами і, будучи сформованим на засадах еволюційного вчення дарвінізму, дотримуюся думки про походження життя на контакті трьох геосфер (прибережна смуга), яке нині розвивається в «спресованому часі» й далі. Сенс життя (свого) бачу в пізнанні природи та історії рідної землі.
