Післязавтра минає два роки з дня закриття Чорнобильської АЕС. Після 15 грудня 2000 року Європа зітхнула з полегкістю — останній із діючих чорнобильських реакторів, який європейці вважали чи не найбільшою техногенною загрозою для себе, було зупинено назавжди. Але із закриттям ЧАЕС в Українi проблем не стало менше. І мова не тільки про пошук компенсуючих енергопотужностей. Країна ще довго буде відчувати наслідки чорнобильскої трагедії і намагатиметься їх подолати. Здавалося, що найбільша у світі ядерна катастрофа мусила б спонукати нас зробити відповідні висновки. Наскільки це нам вдалося, а також про ілюзії та зміну ряду наукових уявлень — у листі кандидата біологічних наук Олега ГАВРИША.
Після 26 квітня 1986 року доля України позначена Чорнобилем. І кожного року про це нагадують чорнобильські дати в календарі. От і зараз — друга річниця закриття ЧАЕС. Спливають роки, і головним питанням лишається: які висновки зробили ми з ядерної трагедії, що спіткала нас?
Принципових — здається, не зробили. Досі ми не можемо збагнути: якщо продукти якогось технологічного процесу не утилізуються природними кругообігами, такий процес не може мати місця в рамках цивілізації, яка сподівається вижити. Ядерна енергетика як панацея для наших проблем — це міфологема ХХ сторіччя, що сьогодні вже нікого не переконує. Про економічну неефективність та моральну застарілість атомних станцій аргументовано йшлося в публікаціях на сторінках «Дня»: «Іншої Землі в нас не буде» (від 28.09.2002) та «Дві частини «енергетичного айсберга» (від 18.10.2002). Європа, куди Україна так прагне, рішуче відмовляється від того, аби бути заручницею «мирного атому». Німеччина вже законодавчо назавжди закріпила таке своє рішення. Цим шляхом йдуть скандинавські країни, і навіть Франція — улюблений приклад ядерного лобі — повертає на цю дорогу.
Є ще ціла низка пов’язаних із Чорнобильською станцією і зоною ілюзій, які міцно закріпились у масовій свідомості. Головна з них — що нібито земля, по якій пройшлось ядерне лихо, втрачена для людства назавжди. Але подивіться, як буяє в зоні природа, що позбулася антропогенного пресу. Повернулося багато птахів, які, як вважалося, залишили ці місця назавжди, розплодилися дикі звірі, щедро ростуть ліси. І в цьому немає нічого дивного. Багато з наших наукових уявлень істотно застаріли. По- перше, треба згадати про відкриття, яке стало результатом багаторічних досліджень члена-кореспондента РАН Олександра Кузіна з пущинського Інституту біофізики клітини. З’ясувалося, що живі істоти не тільки погано себе почувають за відсутності природного радіаційного фону, але й те, що перевищення цього фону в кілька разів позитивно впливає на живі організми. Тобто, всупереч нашим старим переконанням, при підвищенні фонової радіації спостерігається певна смуга інтенсивностей випромінювання, які позитивно впливають на живе. І тільки при подальшому підвищенні інтенсивності випромінювання за коротким нейтральним проміжком починається зона негативного, руйнівного впливу. Стало зрозуміло, чому напівголодні бразилійці, які опромінюються в 240 разів інтенсивніше за ситих данців, живуть довше. І чому середня тривалість життя рентгенологів на 5— 7 років довша від тривалості життя залякуваних ними пацієнтів. Що ж із цього випливає?
По-перше, якщо ми хочемо, аби природа нас прогодувала, треба припинити її гнобити і жити з нею в злагоді. І, по-друге, рішуче відмовитись від будь-яких божевільних проектів перетворити чорнобильську зону на ядерний смітник. Бо земля в зоні не мертва, а жива! А цивілізація, яка має відходи, приречена, бо рано чи пізно її ж сміття її і поглине. І знов- таки пригадати, що тільки відносно невелике перевищення радіаційного фону має позитивний ефект.
Звичайно, усередині зони незагоєною раною залишається підірваний реактор. Інтернет рясніє проектами знешкодження четвертого енергоблоку ЧАЕС переважно за рахунок реалізації ідей холодного синтезу (ХС). Я далекій від надто оптимістичних мрій з цього приводу, але й не відкидав би міркування про перспективи ХС як божевільні вигадки. Бо холодний синтез хоча й має на сьогодні два «серйозні» недоліки, але вони, властиво, дуже специфічні. По-перше, ХС не визнає ортодоксальна наука. Але який же ортодоксальний вчений пробачить природному явищу сам факт його існування, якщо він, учений, не може збагнути ані причин, ані механізмів цього явища? Другий недолік ще вагоміший — холодний синтез підозрюють в зазіханні на основи світової економіки. Тобто наче він, ХС, хоче позбавити світові фінансові імперії можливості заробляти гроші, отруюючи довкілля відходами нафтової промисловості та ядерної енергетики. Тому я не поспішав би з висновками щодо цього питання.
У зоні народилась і підростає перша дитина — здорова дівчинка. Це також не вкладається в рамки наших звичних уявлень. Але можна пригадати результати наукових праць доктора біологічних наук В. Глазко, який уже майже п’ятнадцять років досліджує генетичні зміни у ссавців (череда корів) у зоні відчуження Чорнобильської АЕС. І вже напевно вдалось з’ясувати, що ніякі потвори в зоні не народжуються, і навіть мутації не виходять на рівень організму, що народився, — пошкоджений плід гине на клітинному рівні. Виявилось, що у природи є потужні механізми регуляції, про які ми не здогадувалися. Хоча вчені й відзначають певні зміни в генетичному апараті тварин і не схильні оцінювати ці зміни надто оптимістично.
Коли пишеш про проблеми екології, то дуже часто доводиться стикатися з двома крайнощами. Або з оптимізмом аж через край, мовляв, нас тільки лякають, а насправді все буде добре. Або з приреченістю — нічого вже змінити не вдасться, сподіваюсь, найгірше станеться не на моєму віку і... піду я краще займуся своїми справами. І те, й інше — спроба втекти від реальності. Насправді становище дуже серйозне, ситуація критична, але це не привід сидіти і лити сльози, нічого не роблячи. Бо споконвіку відомо, що врятується той, хто зуміє пройти посередині, пройти «шляхом вузьким».
