Адже ж цікаво, — два місяці носила в сумці лист Володимира Пойлянського, адресований редакції, двічі приїжджала до Самбора і не заставала його. А зустрітися ми могли зовсім просто, наприклад, на Бойківських фестинах в Карпатах або на презентації чергової книги газети «День» в дзеркальному залі Львівського університету. Адже він щорічно приїжджає на кожну презентацію газети, яка проходить у рамках львівського книжкового форуму. І чекає на це, як на найбільше свято!
Пізніше, взявши в руки фото, я побачила Володимира Васильовича біля себе. Він сидів прямо за мною, скромно сховавшись у кутку урочистого залу. Хоча такі як він на всіх заходах газети мають сидіти на найпочеснішому місці. Тому що рідко можна зустріти більш відданого читача, більш вірного шанувальника газети, ніж Володимир Пойлянський. Скромний пенсіонер з Самбора, який кожний вівторок планує лише одне важливе для себе заняття — йде на залізничну станцію, на сортувальну і випрошує п’ятничний і суботній числа «Дня».
— У Самборі газету не знайти, я якимось дивом дізнався, що вона йде в Старий Самбор, і майже навколішках умовив головну сортувальницю, щоб продавали мені по газеті. Це — єдина можливість для мене придбати два номери. Передплата для моєї пенсії в 500 гривень — витівка дорога, а так, два номери в роздріб, ще подужаю... Потім читаю все практично поспіль, і кожного разу дивуюся — наскільки тямущих авторів підбирає для себе газета! Завдяки їм, а також іншим виданням, я по крихтам збираю свої архіви.
І він гордо показує стоси з написами: «Виговський», «Хмельницький», «Пилип Орлик» і його улюблений — «Мазепа»... І мріє створити Енциклопедію Мазепи. Практично в нього все вже зібрано. Але як це все оформити? Комп’ютера немає, як і грошей на нього. І все-таки він мріє разом із товаришем купити старенький комп’ютер і набрати жаданий текст: «Ось тільки б вистачило здоров’я та сил!»
Проте матеріалів набереться вже не на одну енциклопедію Мазепи, а й на грубезну монографію про Самборщину і на інші книги. Та й не тільки на книги. Ось що можна уже точно зробити, так це буклет і каталог до виставки, яку легко організувати в Самборському будинку офіцерів. Це буде виставка автографів відомих письменників, артистів, співаків, — листівки і плакати, фотографії і прості листки з розчерками, що летять, які Володимир Васильович збирав багато років. Зрозуміло, що йому бракує на все часу, і 24 години на добу пролітають для нього миттю. Адже сам веде господарство, сам порає невеликий сад-город, сам формує свої картотеки з вирізками. І, звичайно, подорожує по змозі, а правильніше буде сказати, — в міру надходження коштів. Але вже у спілкуванні він собі не відмовляє, тому так важко його було застати вдома — чи то в Трускавці, чи то у Львові, то ще де, куди можна дістатися безкоштовно за його пенсійним посвідченням.
Я дивлюся на Володимира Васильовича і дивуюся, — скільки зустрічаю на своєму шляху молодих, що завчасно постаріли, розгубили і відчайдушність юності, і здатність на такі собі непрактичні, але вельми романтичні вчинки. Все у них розраховано, все виправдано, все з отриманням сатисфакції. А він, побачивши величезну бабку, що невідомо як опинилася в його саду, майже кричить: «Фотографуйте швидше, я в житті таких величезних бабок не бачив!» І я поспішаю, сама усвідомлюючи, що і ця бабка, і цей осінній сад, і ця дивна людина — також неповторна радість і для мого життя! А я так боялася, що Пойлянський виявиться нудним старим і примусить перебирати запорошені стоси, і стане скаржитися на життя, хвороби, державу, сусідів, зрештою... Так часто буває, коли береш інтерв’ю у людини, якій під сімдесят. Але мені назустріч з саду вийшов майже юнак, майже безтілесна людина. І не тому, що тонкий. А тому що не прив’язаний до землі, не тягне його вантаж матеріальних турбот. І час, коли треба подумати про душу (щасливі ті, хто робить це практично з юності) реалізує повністю.
Зiзнаюся, що хотіла його сфотографувати в кабінеті, демонструючи незліченну кількість газетних вирізок, де «День» — на першому місці.
— І знаєте чому на першому? — Передусім тому, що в вас є сторінка «Україна Incognita». Колись я прийшов в гостини до старого друга і побачив газету «День», і цю сторінку. І все! Захворiв! І газетою, і цією темою, що не дає спокійно спати ночами. А ще шукаю рубрику «Великі малі міста» і «Подорожі». Адже як це важливо, — знати свою історію, шукати нові імена і факти, пізнавати для себе досі непізнане. (Може, дещо пишномовно говорю, ви вже вибачте.) Адже мене іноді за дивака приймають. Навіть власна дочка не завжди розуміє... Але який вже є.
І він відвернувся, шукаючи очима велику бабку, любовно зняту з плеча і пересаджену на спинку стільця. Мабуть, вона його дещо підтримала, і він продовжив:
— Я ось все мрію з вашим редактором поговорити, з Ларисою Івшиною, і подякувати їй за все. Гадаєте люди не розуміють, як важко випускати таку газету?! Набагато легше запустити матеріали, де все полегшене для сприйняття. Хто куди поїхав, на кому одружувався, хто найбагатший і хто кого, і як ошукав — розказати. Адже скільки таких газет видається, і всі жарти в них — нижче пояса, і весь сенс того, що розказується — в такому собі «гламурі». Це ж треба, скільки нині нових слів повигадували!? А все, щоб бездуховність прикрити!
...Володимир Васильович говорить натхненно, і я налаштовую фотоапарат, але Пойлянський категорично відмовляється позувати в будинку. «Тут же ремонт і повний розгардіяш! Ні, ми підемо туди, де не соромно буде. Ось! — до будинку офіцерів підемо, він поряд зовсім!»
Ми йдемо по вулиці Самбора, мій супутник при повному параді і продовжує розмову:
— А знаєте, адже ми йдемо до будинку, де я був стільки років невимовно щасливий! Я співав на естраді, і в залі будинку офіцерів частіше за все. А скільки подорожей було! Там, в цих поїздках я і збирав свою колекцію автографів. А як знайомі влаштовували мені зустрічі зі знаменитостями, щоб я зміг автограф взяти! Це ціла історія, окрема. Пообіцяйте, що приїдете і я ще покажу вам саме автографи.
— А у Самборі життя не нудно сьогодні проходить?
— Не нудно лише для того, хто розпочав торгувати. Адже Самбор з такого славного міста, з чудовою історією перетворився на суцільний базар! Єдине місце, де інтелігенція знаходить для своєї душі відпочинок — це музей Бойківщини, яким керує Роксолана Данчин. Вона такий ентузіаст!
Розмовляючи, ми підійшли до будинку офіцерів. Але місце без штовханини для себе знаходимо не відразу. Тому що і тут було влаштовано щось на зразок ярмарку з китайсько-грецьких товарів... На другому поверсі, в кабінеті заступника директора ми розкладаємо підшивки. Шкода, звичайно, що не було тут книг (величезної кількості), які подаровані Володимиру Васильовичу авторами, відомими істориками з дарчими написами. Тому що він багатьох знає і веде листування.
Роблю кілька кадрів, але розумію, що кращого фото Пойлянського, ніж з бабкою мені не зробити сьогодні.
Потім ми йдемо з будинку офіцерів та їдемо на автостанцію. Я питаю: «А чому ви так рано перестали співати з естради?» — «Тому що повністю згодний з Марком Бернесом: людина співає по-справжньому поки молода. А потім треба займатися чимось іншим... Адже я собі долю накликав сам. Піснями, які любив. Особливо «Малюком», яку глядачі особливо тепло приймали. У ній було стільки туги за сином, з яким розлучило життя, туги самотності. Як співав, все так і трапилося — гарні бувають заходи, гарні світанки, але коли їх зустрічаєш один, вони блякнуть... А ще я зрозумів одну річ — дуже важливо для людини вже в молодості визначити, чому ж ти маєш присвятити своє життя? Я ось зрозумів не відразу, став інженером, і посади начебто займав немаленькі, а не те все було...Пізніше я зустрів одного немолодого чоловіка, який все життя працював лікарем, а вже на пенсії зайнявся лекторською діяльністю, вивчав міжнародне життя. Правда, він був американцем, у них людина довше запитана і навіть на пенсії знаходить собі заняття... Але він говорив: ось зараз я по-справжньому щасливий! І він мене надихнув, і я також нескінченно щасливий, коли купую яку-небудь нову книгу з історії або отримую її в подарунок, як від вашої газети. У мене майже всі видання «Дня» є!
— І все-таки, за що ви собі особисто вдячні? Чи коректно таке запитання?
— Звичайно. Тому що в мене є одна газетна вирізка і в ній кілька рядків підкреслено олівцем. Вони про гетьмана Пилипа Орлика. «Гетьман Пилип Орлик, який 30 років поневірявся в еміграції — єдиний гетьман, який не був українцем за походженням. Єдиний, хто не втратив надію навіть тоді, коли всі відвернулись від нього...Єдиний, кого так і не зміг зламати всесильний цар Петро. Єдиний, хто почав і закінчив жити за своєю Конституцією». Ці слова абсолютно справедливі щодо окремої країни, і України зокрема. Але особливо вони важливі для людини. Це ж як здорово — жити за власною Конституцією! Не знаю, чи вдалося мені, але я старався...»
