Людмила ФIЛIПОВИЧ, завідувачка відділу релігійних процесів в Україні відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України:
— На тлі подій, які зараз відбуваються, духовні, релігійні, церковні справи не є вторинними, маргінальними. Вони завжди були частиною загального історичного плину. Але останніми роками, як бачимо, важливість релігійного фактору зростає. Це показали й події на Майдані, які надзвичайно інтенсифікували трансформації українського суспільства. Сьогодні Церква постає не тільки дзеркалом, у якому відбиваються карколомні зсуви в житті і свідомості людей, а й сама прагне вплинути на політику, соціальну сферу, юриспруденцію, активно корегуючи їх відповідно до релігійних цінностей і настанов. Стало очевидним, що ухвалювати економічні, політичні, соціальні рішення без твердого духовного стрижня, який є ядром людського самовизначення, серцевиною світогляду людини, — неможливо. Але й духовно орієнтовані люди не є якимось монолітом у своєму ставленні до подій, людей, їхньої оцінки. Існує багато точок зору, що свідчить про неодноманітність і множинність нашого світу, його сприйняття. Світоглядний, культурний, поведінковий монізм нині — небезпечне явище. У такій надскладній справі, як створення Помісної церкви, і не може бути однієї позиції, одного підходу, що, власне, демонструють надані матеріали.
Реакція П.Кралюка на інтерв’ю Ю.Чорноморця з митрополитом Антонієм грунтовна і концептуальна, базована на відомих історичних фактах. Автор розгортає в скороченому варіанті картину подій, яка змальовує передісторію нинішньої проблеми, — проблеми оформлення автокефального статусу Церкви від часу набуття державної незалежності Україною. Хоча, звісно, корені цієї проблеми значно глибші, й якщо вдаватися до історичних ретроспекцій, то можна дійти до часу прийняття Руссю християнства, шукаючи в тому часі причини відсутності Помісної церкви. Але зараз, після Майдану, після всенародного повстання проти тоталітаризму і деспотії пострадянської влади, яке загострило необхідність національного самовизначення, перед Церквою постали нові виклики. Тому історичне тло потрібне, але як допоміжне, що угрунтовує й дещо пояснює висловлену митрополитом церковну позицію-відповідь щодо цих викликів. Тобто стаття-реакція П.Кралюка виходить за межі порушених у інтерв’ю питань.
Інтерв’ю з митрополитом Антонієм стосувалося актуального життя Церкви, яке залежить не так від історії 20-річної давнини, скільки від кількамісячних подій на Майдані. Якщо наслідки домайданної історії зрозумілі — маємо декілька православних церков, що претендують на помісність, то результат післямайданного етапу — особливо для УПЦ МП — в стані оформлення.
Про це йдеться в розмірковуваннях і митрополита Антонія, і професора П.Кралюка. Але кожний з них виходить із різних початків: для одного, де-факто, УПЦ є автокефальною, а для другого — вона не тільки не є автокефальною, а надалі залишається екзархатом, філіалом РПЦ. Власне, ця фундаментальна різниця в розумінні фактичного статусу УПЦ і визначає, як потрібно рухатися далі. П.Кралюк більш радикальний у розумінні шляхів і механізмів набуття помісності, ніж митрополит Антоній, який скутий самим підпорядкованим РПЦ статусом УПЦ. У світського професора домінує зовнішній погляд на розв’язання конфлікту, Митрополит, який щільно включений у трансформаційні процеси в Церкві, знає ситуацію зсередини, керується скоріше внутрішніми — і церковними, і особистісними — мотивами. Можна зробити висновок: жодний із підходів не є об’єктивним, оскільки «страждає» або на конфесійність або на ідеологічність.
У нинішніх умовах питання об’єднання Церков, як на мене, потрібно перевести в суто технічне русло: яким чином діяти і які саме канони використати, щоб зробити Православну церкву в Україні автокефальною. Враховуючи, що існують різні вихідні ідеї щодо чинного статусу Церкви, треба розробити декілька варіантів набуття автокефальності. Вони, до речі, колись таки були, але й досі не реалізовані. Основна передумова — звести до мінімуму втручання політичних і владних сил. Ніякого насильства, примушення! Недопустимі речі, про які читаємо в «Урядовому кур’єрі», де опубліковано документи, в яких предстоятель УПЦ митрополит Володимир вимушений звертатися до голів МВС та СБУ із проханням не втручатися у справи Церкви. Тиск влади — це пряме порушення Конституції України та закону про свободу совісті та релігійні організації, де прямо написано про відокремлення Церкви від держави. Скільки можна принижувати й контролювати Церкву? Конкретні державні інтереси можуть бути донесені до Церкви тільки у формі рекомендацій, прохань, а не вимог, шантажу, залякувань, переслідування. Коли вже влада цей принцип відокремлення Церкви від держави сприйме як принцип державно-церковних відносин? Коли почне довіряти Церкві, яку очолюють мудрі та освічені люди?
У держави, безумовно, можуть бути претензії до Церкви, але найбільше претензій у Церкви до самої себе, до форми та швидкості відповідей на запити суспільства, до адекватних механізмів свого функціонування.
Помісність церкви — це перш за все справа самої Церкви, її кліру і віруючих. Церква представлена різними юрисдикціями, ієрархами старшого і молодшого поколінь, які виховувалися у відмінних історичних і світоглядних обставинах, у різних богословських школах. У Церкві зараз перебувають люди різних географічних, ідейних і культурних регіонів. Вони поділяють ідеї та позиції як одного, так і другого автора. Спробуємо почути всіх. У регіонах півдня та сходу України, очевидно, багато людей, які не мислять себе поза межами великої Російської імперії, а УПЦ сприймають як її філіал. Вони орієнтовані на російські православні цінності. Захід і за ним центр України сильні своїми самостійницькими поглядами на автокефальний статус Православної церкви.
Майдан одних православних укріпив у їхньому намаганні добитися автокефальності Православної церкви, а інших стимулював почати переосмислювати свою належність до РПЦ. Деякі з них відкрито засуджують імперські амбіції Росії, її політику щодо України та православних християн. Питання новітньої ідентифікації Церкви постає як ніколи гостро, і, можливо, не на часі поринати в історичні моменти її становлення, хоча вони, звісно, корегують і саме самовизначення, і його інституалізацію. Треба рухатися вперед. В УПЦ назріває усвідомлення необхідності змін свого статусу. Трагічні події нашого реального життя щодня увиразнюють особливості українського та російського світосприйняття: мирне, молитовне, добровільне, усвідомлене несприйняття зла, ненависті, брехні, рабства протистоїть військовій і ментальній агресивності Кремля, псевдобратству Росії, її дивній «любові» до ближнього. Прірва між українським і російським православ’ям зростає.
Українську церкву, особливо в період її самовизначення, треба підтримати, а конструктивна критика (чи готова до цього Церква, чи відкрита до спілкування з усім суспільством, а не тільки своїми вірними на Києво-Печерських пагорбах) має працювати на кінцевий позитивний результат — реальна помісність і визнана всією повнотою православ’я автокефальність.
