Про бійця «Айдару» Ігоря Жидкова мені розповіли волонтери, які допомагали йому, знаючи про складнощі добровольця — після року в АТО він жив у найманому будиночку з трьома маленькими дітьми, до того ж одна дитина перенесла важку операцію й отримала інвалідність. При цьому говорили, що ця людина не падає духом і працює у поті чола.
БУДИНОК ВІД ВОЛОНТЕРІВ
Суботнім вересневим днем я приїхала до Змієва Харківської області в гості до родини 48-річного старшого сержанта Ігоря Жидкова, познайомитися з його дружиною Людмилою та трьома дітьми — 8-річним Русланом, трирічною Маргаритою та однорічною Вікторією. Приїхала не з порожніми руками — волонтери добродійного АКЦентру передали подарунки — іграшки та шкільні канцелярські набори. 8-річний Руслан тут же накачав м’яча, а 3-річна Маргарита захоплено почала малювати гуашшю в книжках-розмальовках. Ігор копав яму під водопровід, показав, як багато у нього роботи — до зими треба встигнути укріпити фундамент і поміняти вікна. Розповів, що після приходу з війни в липні 2015 року родина з трьома дітьми тулилася в найманому будиночку в Харкові. Ігор не скаржився, проте друзі почали шукати допомогу. І тоді двоє харківських волонтерів вирішили скластися і купити родині бійця будинок. Після тривалих пошуків улітку 2016 року знайшли невеликий дерев’яний будиночок у Змієві, куди Жидков із родиною переїхав цього липня.
Волонтери не залишають бійця — подарували йому меблі, пральну машину, холодильник, привозять продукти, одяг, будматеріали. Майже все, що я бачу в будинку Ігоря та Людмили, — це волонтерська допомога. Але Ігор і сам працює, не покладаючи рук — з 6-ї ранку до пізньої ночі. За два місяці, які він із дружиною Людмилою і трьома дітьми прожили в новому будинку, він устиг побудувати туалет і душ, провести воду, купив ворота і поставив паркан. Він мріє до зими обкласти хоч би частину будинку цеглою, але коштів не вистачає, а роботи Ігор поки не знайшов. Говорить, що знайомий пообіцяв роботу, і родина живе надією на це.
Ольга Дунь, волонтер і рієлтер, яка допомагала шукати будинок для Ігоря, сама дізналася про бійця від волонтерів групи Help Army, запевняє, що волонтерство, засноване на довірі, — основна прикмета часу після Майдану. «Дуже багато людей так допомагають, для мене це не дивно. Вже рік щомісячно 27-річна дівчина, кандидат наук, приходить до нас і віддає десяту частину заробітку своєї родини для армії — живе вона з мамою і сестрою. Є пенсіонер, який віддає гроші солдатам із кожної своєї пенсії. Дуже багато таких людей у Харкові, які буквально відривають від себе, щоб допомогти армії. Можливо, тому, що тут, як ніде в іншому місці, ми відчуваємо близькість фронту».
Допомогу волонтерів Ігор називає порятунком. Також хвалить міського голову Змієва Віталія Кошеленка, який допомагає з будівництвом. Проте мирна Україна зустріла бійця не лише вдячністю. На вулицях Харкова багато хто агресивно сприймав його форму айдарівця, це викликало у нього напади агресії.
ХОТІВ НАЗАД НА ФРОНТ
Деякий «час після повернення мене тягнуло назад, у батальйон», — зізнається Ігор. «Не міг прижитися в мирному житті, люди дивилися дико, коли я ходив містом у формі. Постійно відчував себе не в своїй тарілці у Харкові. Одного дня побився з хлопцем, який сказав: «Чого ти поїхав на Донбас воювати?!»
А в листопаді 2015 року за одну ніч спалили відразу чотири машини айдарівців, у тому числі і машину Ігоря, де під заднім склом лежав прапор «Айдару». «Усі наші адреси й телефони виклали в Інтернет ще 2014 року», — говорить Ігор. «Буває, мені телефонують і погрожують. Я не боюся їх, але і спокійно жити не виходить». Після підпалу машину Ігоря відремонтували знову ж таки волонтери. Хоча держава також не забула про бійця — йому безкоштовно дали два гектари землі біля його малої батьківщини в Зміївському районі.
Проте боєць бореться не лише з матеріальними проблемами. Рік на війні нагадує про себе частими головними болями та нападами роздратування і депресії. «Він часто плаче», — говорить Люда, Ігор пояснює, що не може забути, як сепаратисти на його очах розстріляли «Урал» з білими прапорами, в якому їхали діти. Також йому стає погано, коли телефонують матері загиблих товаришів і просять розповісти подробиці загибелі сина. Бійцеві доводиться приймати заспокійливі. Більш за все дружина переживає, щоб він не почав пити — Ігор 15 років не торкався алкоголю, і в батальйоні всі знали про це. Проте мирне життя виявилося складнішим за фронт психологічно.
Наталія Колотій, кандидат психологічних наук, волонтер, заступник голови ГО «Вихід Є. Психологічна допомога», підтверджує, що мирне життя таїть багато проблем і небезпек для бійців. «Психіка під час війни зібрана й мобілізована, вона перебуває у стані стресу, тому що в будь-який момент обстріл. А коли боєць повертається додому, то розслабляється, і всі жахи побаченого, і страх бути убитим, втратити ноги-руки повертається, як у зворотному перемотуванні, і ти нічого не можеш із собою вдіяти, з’являється бажання запити або накласти на себе руки, неадекватна реакція. Це відстрочена травма, через яку страх і тривога стають тваринними, нав’язливими, починають снитися кошмари, з’являється синдром нав’язливих станів або думок», — міркує Наталія.
Психолог додає, що на війні також гранично зрозумілі категорії добра і зла — є ворог, а є «свої». Коли ж солдати повертаються до мирного життя, то бачать, що тут категорії добра і зла розмиті. Вони бачать, що люди відпочивають у кафе і на морях, їздять на дорогих машинах, і у бійців починається когнітивний дисонанс, руйнується система цінностей, яка була сформована на фронті.
Щоб максимально подолати наслідки військової травми, Наталія пропонує працювати з близькими бійців — з їхніми дружинами, батьками. А також розробити державну систему, щоб у хлопців, які повертаються з фронту, були забезпечені базові потреби — був пріоритет у наданні високооплачуваної роботи за фахом, були фінансові компенсації, щоб підтримати їх спочатку, вирішена житлова проблема і надано лікування. Але і бійців теж треба готувати — що їм увесь час не дякуватимуть і не носитимуть на руках, тому що війна вдарила по всіх, не лише по них, і вони повинні вливатися в соціум і працювати далі.
ПОЗИВНИЙ «ТАНКІСТ»
«Чому я пішов на фронт?» — Ігор Жидков, схоже, здивований питанням. «А що повинен робити чоловік, коли йде війна? А те, що це саме війна, я зрозумів, коли Росія забрала Крим. І влітку 2014 року, ми тоді жили в будинку на Журавлівці, ночами стали літати вертольоти до госпіталю, возити загиблих і поранених. Тоді я зібрав речі і поїхав добровольцем в АТО».
Ми сидимо біля будинку, ненадовго виходить сонце, але Ігор заглиблений у спогади.
Дружина Ігоря, Людмила, розповідає: плакала і не пускала в АТО, відбирала ранець з речами, просила подумати про дітей, яких тоді було двоє, причому син у ранньому дитинстві переніс онкологію, і щоб його вилікувати, довелося продати будинок. Проте Ігор вважав, що зараз його навики танкіста — а танкової справи він навчився під час служби в Угорщині — просто необхідні на фронті. Спочатку спробував записатися в батальйон «Донбас», але після двох місяців безуспішних перемов зв’язався з «Айдаром», і вже на другий день за ним приїхали. А 5 серпня 2014 року він уже був під Щастям з позивним «Танкіст». Хоча — який танкіст? Важкого озброєння і техніки тоді у бійців не було, говорить Ігор, вистачало лише стрілецької зброї.
З 11 серпня Ігор у складі «Айдару» потрапив у тяжкі бої, пройшов Георгіївку, Луганський аеропорт, Новосвітлівку, Хрящувате — ці селища були просто стерті з лиця землі російськими «Градами», десятки побратимів Ігоря та його воєначальник полягли тоді. «63 людини втратили за 11 днів. На очах розірвало мого воєначальника Філіпа, це був справжній герой», — згадує «Танкіст».
Бійцеві сумно згадувати про те, що в середині серпня 2014 року вони майже звільнили Луганськ, і якби прийшло підкріплення, місто було б українським. Але наступ переважаючих за чисельністю, підготовкою та оснащенням російських частин змінив хід боїв — українські війська втратили Георгіївку, Луганський аеропорт, Новосвітлівку, Хрящувате і залишилися під Щастям. Ігор згадує і російських полонених. «Ми захопили близько 30 осіб із Єкатеринбурга, Смоленська, із Татарстану, Сахаліну, зважаючи на їхні посвідчення. Я запитував їх: «Навіщо ти сюди прийшов?» Вони мовчали, очі ховали».
Восени 2014 року Ігор приїхав у відпустку додому після невеликого поранення і повернувся на фронт, ще не знаючи, що скоро у нього буде третя дитина. Дочку, яка народилася у травні 2015-го, назвали Вікторією, на честь майбутньої перемоги України. Влітку 2015-го, після року війни, Ігоря комісували, за бойові заслуги він одержав орден «За мужність».
Прощаюся з Ігорем і Людмилою, бажаю їхній родині стійкості. Ігор обіймає однорічну Вікторію, яка щойно прокинулася і посміхається широко і світло. Я бажаю їм благополуччя і миру.
Проект здійснюється за фінансової підтримки уряду Канади через міністерство міжнародних справ Канади.
