Так що ж породжує зло? Можна довго ламати голову над цим питанням. Однак, по-моєму, найточніша відповідь уже дана Михайлом Лермонтовим. У романі «Герой нашого часу» Печорін ставить такий діагноз: «Зло породжує зло. Перше страждання дає уявлення про задоволення мучити іншого; ідея зла не може постати в голові людини без того, щоб вона не захотіла застосувати її до дійсності».
Тож, як мовиться, «зри в корінь». Ні, ще глибше — в душу. Ніхто точно не знає, де вона знаходиться і чи існує взагалі, але зате кожен може пригадати, як вона болить. І, як правило, перші спогади про це будуть дитячі. Адже саме тоді душу виставлено на загальний огляд — голу, не прикриту ще життєвим досвідом і дорослим цинізмом. Та якби тільки на огляд! Адже норовлять ще й торкнутися, і вколоти боляче. Діти — неусвідомлено, дорослі — несвідомо.
Я хочу зупинитися на стосунках учня і вчителя у початкових класах школи. Мені здається, що саме тоді зароджуються перші зерна злості, що проростають потім жорстокістю у старших класах. Клас у цей час — піддатливий пластилін, а скульптор — вчитель.
Напевно, у початкових класах школи у вас була, якщо не любов, то симпатія до однокласника або однокласниці, і у нього (неї) були «закохані» всі інші дівчатка (хлопчики) вашого класу, і він (вона) був відмінником. Частіше за все, ідеалом всього класу ставав улюблений учень викладача. Маючи найкращі наміри, вчитель прагнув завжди і у всьому поставити його за взірець: «Він кращий!». А оскільки власної думки та критеріїв оцінки у дітей ще немає, то й виходить своєрідний культ особистості. У мене у класі (і це одне з того, що я дуже добре запам’ятала) це доходило до такого:
— Діти, хто любить Оленку, підніміть руку!
І діти тягли руку, а іноді й дві. Та час минає — і сліпа дитяча любов перетворюється на заздрість. Тут уже не до жартів. Частіше за все саме любимчики вчителів у старших класах стають об’єктом вияву жорстокості з боку однокласників. Адже з особливим задоволенням завжди топчуть те, що колись вселяло благоговіння.
А чи задумується вчитель, які думки рояться у голові восьмирічного малюка, який стоїть у кутку або на підвіконні (я знаю, що й зараз практикуються такі методи) для кращого усвідомлення своєї провини, якої він до ладу й не розуміє. «Давайте всі на нього подивимося — і нехай йому стане соромно», — такий суворий вирок учителя. І подивляться, і скажуть своє дитяче «фу», і ще тиждень воно як вілуння витатиме за спиною покараного.
Чи не у ці моменти розглядання шпалери у кутку класу, коли дитина відчуває на собі докірливі погляди однокласників, уперше зароджується злість? Ні, не на вчителя чи однокласників, вона спрямована на весь світ. Відчувши себе ізгоєм, дитина стає замкненою, вона «кипить» — і колись це все прорветься назовні у вигляді жорстокості. Не до тих, хто колись кричав «фу!», а просто у вигляді «задоволення мучити іншого».
Я вже не говорю про покарання лінійками, двійками або фразами на зразок: «Нічого з тебе хорошого не вийде!»
Прощати жорстокість там, де ми нібито вбачаємо її необхідність або неможливість викорінення, — також зло. Тож давайте не будемо байдужими до жорстокості, що чиниться навколо. Дивись — і життя наше стане добрішим.
Ольга ЗАЛАТА,
Дніпропетровськ
