Здобуття вищої освіти в Україні за останнє десятиліття стало надзвичайно популярним та престижним явищем у середовищі нового покоління та їхніх дбайливих батьків. За неофіційними статистичними даними понад 65% молоді від 18 до 25 років є студентами вищих навчальних закладів. Якщо взяти до уваги будь-яку звичайну загальноосвітню школу в обласному центрі, яка кожного року вручає атестат про середню освіту приблизно 60-80 випускникам, то з цієї загальної кількості лише 10-20 осіб не ставлять собі за мету продовжити навчальний процес у ВНЗ.
Одразу виникає цілком закономірне запитання: що є причиною т.зв. «масової атаки» абітурієнтів? Чи відіграють тут роль такі фактори, як занепад легкої та важкої промисловості, складна економічна ситуація в державі, високий показник безробіття, намагання юнаків уникнути строкової військової служби в армії, перспектива для дипломованого спеціаліста швидко влаштуватись на роботу, чи, може, це пов’язано з науково-технічним та цивілізаційним прогресом та бажаннями людини самовдосконалюватись?
Відомо, що в радянську епоху випускники шкіл мали реальну можливість отримати високооплачувану роботу на заводах, фабриках, інших промислових об’єктах, подолавши шлях від практиканта до кваліфікованого майстра. Вища освіта в радянських умовах була можливою для кожної інтелектуально розвинутої людини, це право затверджувалось законодавством і реалізовувалось на безкоштовній основі, за рахунок бюджетних коштів, спрямованих на соціальну сферу. Але навіть тоді держава і суспільство не були такими багатими, щоб забезпечити безкоштовною вищою освітою всіх бажаючих. Невже нині незалежна Україна спроможна інвестувати величезні капітали у майбутнє нації? Звичайно що ні, саме тому так активно пропагується і впроваджується комерційна форма оплати за навчання. Таким чином, за рахунок коштів фізичних чи юридичних осіб у нашої освітньої галузі відкрилось «друге фінансове дихання».
Поява платної форми вищої освіти буквально «поставила на коліна» безплатну форму, яка стала неефективною в плані рентабельності для вузівського керівництва. Отже, тепер кожен з нас, хто має певну суму грошей (яка визначається залежно від престижності обраної професії), не докладаючи значних розумових зусиль та не маючи високого інтелектуального потенціалу, зможе легко і швидко стати студентом-платником. Чого, на превеликий жаль, не скажеш про абітурієнтів, які зацікавлені в державних дотаціях на отримання освіти. Їм, чесно кажучи, не позаздриш, оскільки для втілення такого роду мрії потрібно скласти вступні випробовування з трьох-чотирьох профілюючих дисциплін. Пошук репетитора, відповідної навчальної літератури та наявність ґрунтовних знань із цих профілюючих дисциплін, конкурс 5— 10 чоловік на місце, зумовлений дуже низьким відсотком державного замовлення — головні складові, котрі характеризують бюджетну форму навчання і відображають соціальну дискримінацію в країні. Врешті-решт подивіться правді у вічі: дійсно талановиті й здібні юнаки й дівчата через відсутність товстого гаманця не мають ніяких шансів здобути вищу освіту.
Гадаю, для того, щоб вирішити цю важливу проблему, потрібно насамперед докорінно змінити методику вступу в українські ВНЗ. Інтелектуальний рівень, соціальний статус і платоспроможність вступників — три визначальні критерії, якими мусить керуватись приймальна комісія під час формування студентських списків. Державна і комерційна форми навчання мають функціонувати у рівноправних умовах: не приймати на державну форму навчання матеріально забезпечених абітурієнтів, здатних внести відповідну плату (їхній матеріальний стан можна прослідковувати за допомогою податкових декларацій), зробити все для того, щоб абітурієнти, які не відзначаються великими фінансовими можливостями, мали безперешкодний доступ до бюджетної форми. Звичайно, вступні іспити мають складати всі без винятку: і «платники», і «бюджетники», саме тоді вища школа відіграватиме свою первинну роль — морального і духовного вчителя нації!
Відчинивши двері українських коледжів, інститутів, академій та університетів, можна зіткнутись також із численними недоліками внутрішнього характеру, вирішення яких потребує активного втручання владних структур. Спробую лаконічно викласти суть тих проблем, котрі дуже часто стають темою багатьох дискусій та конфліктів. Комуністичний бюрократичний режим залишив у спадок нашим ВНЗ недосконалість навчальних програм, де й зараз теорії приділяється більше уваги і часу, аніж практиці. Ректор, деканат, кафедра продовжують розпоряджатись смаками та вподобаннями студентів у визначенні предметів та спецкурсів для досягнення професійної кваліфікації. Чому б нам не запозичити досвід західноєвропейських та американських «альма матер», суть якого полягає в тому, що студенти самостійно обирають собі другорядні навчальні дисципліни, вивчення яких дійсно стане в пригоді у майбутньому. Потрібно провести чітку та прозору межу між гуманітарними і технічними науками і під час роботи над навчальними програмами орієнтуватись передусім на студента, а не на пошуки додаткових заробітків для окремих викладачів.
Практичний аспект вузівського навчання не повинен бути екзотикою для українського студента, оскільки, влаштувавшись на роботу, він підтверджує диплом спеціаліста не теоретичними формулами і законами, а вмінням їх застосувати. Куди спрямовані гроші, отримані від студентів-комерційників? Хіба на них не можна придбати сучасну комп’ютерну техніку, обладнати необхідним приладдям науково-дослідні лабораторії, закупити літературу, зробити ремонт в аудиторіях та гуртожитках?
Давно не є таємницею явище хабарництва в українських навчальних закладах, і що найдивовижніше — не здійснюється жодних законодавчо-правових заходів, щоб йому протидіяти. Знову матеріальні цінності посідають в нашому «хворому» суспільстві перше місце. Невже ми ніколи не зрозуміємо, що знання і досвід не купуються за гроші, тільки завдяки чималим зусиллям і ретельній роботі над собою людина зможе досягти поставленої мети. Якщо за допомогою таких засобів в нашій державі закладатимуться основи професійної кваліфікації майбутніх лікарів, юристів, економістів, промисловців, то це призведе не тільки до втрати конкурентоспроможності на світовому ринку праці, але й викличе глибоке обурення у суспільстві.
Як не згадати і про мізерний розмір мінімальної студентської стипендії — 44 гривні. От якби обрати декілька народних депутатів і змусити їх прожити за 44 гривні впродовж тридцяти днів, а тоді дізнатись від них, чи легко в Україні бути студентом? Впевнений на сто відсотків, що після того законодавча активність і дієздатність Верховної Ради дивувала б нас тільки зразковими результатами. Виникає логічне запитання: який розмір стипендії є найоптимальнішим у ринкових умовах вітчизняної економіки? Не думайте, що це астрономічна сума — вона складається з вартості витрат на елементарні потреби і співвідноситься з реальними цінами. Транспорт — 20—30 грн. (тут враховується міський та міжміський для студентів з інших областей), щоденне харчування — 100—150 грн., оплата за винаймання квартири — 80—100 грн., про особисте життя і дозвілля можна забути. Склавши все це, отримаємо як мінімум 200—250 грн. на місяць.
Насамкінець хочу висловити таку коротку і, на мій погляд, сакраментальну думку: держава, яка не дбає про освіту і добробут молодого покоління, приречена на економічний, промисловий, культурний і духовний занепад. Тому проведення низки перетворень та реформ є запорукою швидкої інтеграції України у європейські та світові політичні структури.
