Напередодні вихідних у столичному Музеї українського народного декоративного мистецтва відбулися перші весняні (масні) вечорниці. Уже третій рік поспіль у рамках етнічного фестивалю «Країна мрій» їх організовує Олег Скрипка. «Чим більше я занурююся в наші звичаї та обряди, тим більше захоплююсь ними, — говорить лідер гурту «ВВ». — Знання традицій дає мені відчуття землі під ногами». Місце проведення цього зібрання — особливе. На один вечір раритети кінця XVII — середини ХХ століть: вироби українських гут — карафки, збанки, кухлі, цукерниці; керамічний розпис Марії Приймаченко; килими та гобелени, народний одяг стали декораціями до театралізованого дійства проводжання зими та закликання весни, а також відтворення обряду «колодки» — символу плодовитості жінок, багатодітності сімей. «Мені імпонує вже сам той факт, що вечорниці пустили в один із найкращих вітчизняних музеїв, — зазначає поет і видавець Іван Малкович. — І представлені тут унікальні експонати немовби знову, як колись, стали учасниками живого українського життя». — «Я обурююся, коли музейні установи називають місцем, де зупинився час, де повсюди віковий пил, — розмірковує директор музею Адріана Вялець. — Насправді, музей — сучасна структура, робота якої повинна бути скерована на те, щоб крокувати в ногу з життям і відчувати потреби суспільства».
Хоча коло відвідувачів вечорниць щоразу збільшується, з деякими з них — постійними — бачишся вже як з родичами. Помічаю художника Петра Гончара й, вітаючись, усміхаюся навзаєм. «Цілуйте хрест і проказуйте «Отче наш»... З’ясовується, що молитва — не єдина «перепустка» на забаву. «Одружені?» — цікавляться далі. І якщо ні, то до ноги прив’язують колодку. Колись кохання не було приватною справою тільки двох. Від благополуччя шлюбів залежали життєві, зокрема демографічні інтереси сільської общини. Аби присоромити тих хлопців та дівчат, які упустили можливість побратися перед Великим постом, на початку весни їм влаштовували «тягання колодки» — куди йдеш, всюди її за собою тягнеш. Як і в більшості випадків, тут також можна було відкупитися грішми, звісно, або читанням віршів, виконанням веснянок чи довільних хореографічних «па». Мені ж, від несподіванки, жодна поезія чи пісня на думку не спала, отож плачу викуп гривнями...
Узагалі, вся театралізована вистава, розіграна фольклорними гуртами «Гуртоправці», «Володар» і «Серпанок», була побудована на ідеї пробудження й оновлення всього живого через боротьбу зими й весни. Це й встановлення обрядового деревця, прикрашеного квітками й обвішаного морквою, цибулею й ковбасками, й обходження хати та скроплення її Йорданською водою, й розвішування витинанок-птахів як знак — нехай повертаються навесні додому. До речі, у спектаклі тісно переплелися язичницькі й християнські обряди. Треба сказати, що певні сцени дійства за участю відомого кобзаря Тараса Компаниченка нагадували кадри із якогось українського фільму, мені особисто — з «Назара Стодолі» за твором Т. Шевченка.
Російський політолог українського походження Андрій Окара, який часто навідується до Києва, констатує, що в Україні повага до своєї етнічної культури очевидніша, ніж у Росії до великоруської. А це тому, що, на його думку, сама українська традиція потужніша, а з іншого боку, Росія більш урбанізована. «Українська традиція — це не просто мода на етно-декор, — продовжує він, — вона стає частиною постіндустріального суспільства та постмодерної культури й при цьому не втрачається її сакральність». А український режисер Сергій Проскурня підсумовує: «Мені здається, що Олег Скрипка володіє мистецтвом знаходити джерела, поєднувати тих особистостей, які є носіями традиції, використовувати свої знання й знайомства, щоб об’єднувати ширше коло людей. Як це виглядає на практиці? По-перше, у проекті «Країна мрій» є, наприклад, театральний напрямок, де відроджуються первісні форми українського театру. А по-друге, фольклорні колективи, які між собою зазвичай конкурують, на його території товаришують. Колись для села саме вечорниці були процесом гармонізації взаємин. Це етика, яка ставала мистецтвом, і навпаки, мистецтво, яке випромінювало зсередини етику. На цьому потім будувалися й українська драматургія, й висока академічна культура».
