Спекотне сонце, вокзал Маріуполя, перон... Юрми пасажирів марно роблять спроби сховатися від спеки, поглинають неймовірну кількість прохолоджувальних напоїв. Нарешті з'являється поїзд Маріуполь - Київ. Перон умить спорожнів, і пасажири, випереджаючи одне одного, кинулися до своїх вагонів, сподіваючися знайти жадану прохолоду в поїзді. "Знаєте свої місця?", - спитала провідниця, забираючи квитки. Тих, хто проводжав, не пускала до вагона, лише небагатьом щасливчикам вдалося допомогти занести речі (№ 13) родичам, які від'їжджали. Поїзд рушив, набираючи швидкість, але прохолоди й тут не було. У коридорі відкривалися лише три вікна, а брудні вікна купе були задраєні не гірше, ніж люки підводного човна. Провідниця принесла "білизну", не спитавши, чи всі її бажають, і "зняла" по 1 грн. 80 коп.
Довго ми намагалися знайти в сіро-брудно-мокрому дранті те, що називають рушником. Поцікавились у провідниці, чи не забула вона їх нам видати. Її відповідь нас збентежила: рушника взагалі не видавали. Для довідки: поїзд формувався в Маріуполі, зрозуміло, бригада теж маріупольска. На пропозицію провідниці випити чаю наше купе дружно відмовилося: "Віники не п'ємо". Цим викликали шляхетний гнів господарки вагона.
Помста провідниці була жахливою: працював лише один туалет, і весь час у дорозі в коридоріі юрмилися пасажири, очікуючи щасливої миті. Весела офіціантка з вагона-ресторану періодично руйнувала струнку чергу. Гримаючи візком із напоями, вона майже співала: "Шампанське, пиво, лимонад, горілочка!" Ще не змирившися з некомплектом білизни, я єхидно сказала: "Краще принесіть нам рушники". Відповідь була несподівана: "А вони вам потрібні?"
Ось так ми й дісталися до рідного стольного Києва, згадуючи незлими словами залізничне керівництво, Міністерство шляхів сполучення... Підвищуючи ціни на квитки, ці державні мужі знущаються з пасажирів, цілком безкарно накидаючи такий "сервіс". Після поїздки протягом двох діб мене переслідував сморід поїзда з гучною назвою "Приазовье".
