Серед розмаїття мистецьких форумів, які попри відсутність належного фінансування усе ж проводяться в Україні, Міжнародний театральний фестиваль «Золотий Лев», що уже вшосте проходить у Львові, є одним з найдавніших і найпримітніших (його засновано Ярославом Федоришиним у 1989 році, проходить він у жовтні раз на два роки). Окрім, власне, конкурсної програми, афішу фестивалю завжди прикрашали вистави визнаних майстрів, серед яких найчастішими гостями стали колишній львів’янин, а тепер законний мешканець Москви Роман Віктюк та литовець Рімас Тумінас.
Утім, конкурсу на нинішньому фестивалі не було. Міжнародне журі надто обтяжило б його і без того дефіцитний бюджет (Мінкульт «Золотого Лева проігнорував, мінімальні кошти на його проведення надійшли з місцевого бюджету та від спонсорів). Обійшлося на цей раз і без вистави Тумінаса, який зі своїм театром поїхав до Петербурга на «Балтийский Дом», театральний фестиваль, котрий не знає наших злиднів і для нас же характерної неуваги з боку державних мужів. Шанований же у Львові Роман Григорович представив на суд земляків нову редакцію «Нашого Декамерона» Едварда Радзінського. Написана понад десять років тому спеціально для Віктюка п’єса розповідає про торований стражданнями шлях до щастя наших «інтердівчаток». Провінційна повія Маша, пройшовши школу життя в московських інтуристах, врешті-решт вийшла заміж за негра Мішу і стала королевою маленької напівдикої африканської країни. Її зустріч з матір’ю та колишніми коханцями відбувається уже у вільному від сексуальної невдоволеності світі, оскільки Машу, чи то пак королеву Елізабету, як вона сама себе нарекла, розстріляли терористи. Протягом усієї дії вишколені, енергетично зарядженні Віктюком актори тримають залу у напрузі, демонструючи свою психічну і фізичну пластичність. Однак очікуваного катарсису не відбувається, оскільки весь пафос вистави спрямований проти вождів колишнього Союзу і нинішньої Росії, чиї портрети красуються на сцені. Яке нам діло до вождів, якщо разом з ними наші проблеми не вмирають?
Не уникнув спокуси осучаснити п’єсу Миколи Куліша «Маклена Граса» і Федір Стригун. У поставленій ним в Тернопільському театрі ім. Т. Шевченка виставі конфлікт між «працею і капіталом», як і у радянські часи вульгарної соціології, зведений до рівня класової боротьби. Свою незгоду із законами печерного капіталізму, який нині з комсомольським запалом впровадять у наше життя вчорашні вірні марксисти-ленінці, можна галасливо декларувати на сцені чи на майданах, а можна тихо, без зайвих слів відмовитися від сповідуваних агресивним суспільством цінностей і способу життя. Ця тиха непокора, яка виявляється у ігноруванні нав’язуваннях кимсь норм та принципів (нині вони сповна виявлені в рекламних слоганах), підірве силу і авторитет самозваних господарів життя більше, аніж політичні мітинги та схожі на них вистави.
Щоправда, цьогорічна афіша «Золотого Лева» пропонувала не лише політагітки. Київські театри представили на суд львів’ян найбільш виразні вистави минулих сезонів, серед яких франківський «Отелло», «Геда Габлер» та «Лев і Левиця» Молодого театру, «Морфій» недавно відкритого театру «Вільна сцена». Чи не найбільший успіх дістався «Гамлету» Андрія Жолдака, завдяки якому харківські актори театру ім. Т. Шевченка «фестивалять» не лише по Україні, а й за кордоном, та двом співачкам — Вікторії Хані і Мар’яні Садовській, які, виконуючи у виставі «Спочатку була пісня» старовинні єврейські та українські пісні, нагадують глядачеві, що за зовнішньою несхожістю культур і традицій криються спільні для всіх людей бажання, думки та почуття.
Наступний «Золотий лев», при сприятливих, звичайно, соціально-економічних умовах, обіцяє повернутися на затишні вулиці стародавнього галицького міста через два роки.
