Іспанія — одна з провідних футбольних держав світу. Футбол
там відіграє значну роль у суспільному житті. Футбольні клуби є вельми
шанованими та впливовими. Тому футболу багато уваги приділяють державні
та політичні діячі, місцева влада.
Все це й привело на побачення зі мною алькальда міста Ля
Корунья Хоакіма Лопеса Менендеса. Він людина правих переконань, що природно
для такого краю, як Галісія, столицею якою є Ля Корунья. Його бажання зустрітися
зі мною було для мене несподіванкою, але я прийняв його негайно, оскільки
мене вже давно вабив цей куточок Іспанії, що висувається далеко в Атлантичний
океан.
Алькальд із жалем каже про те, що громадянська війна надовго
перервала зв’язки між нашими країнами, і висловлює задоволення, що тепер
нарешті все змінюється. Виявляється, в нього є й конкретна пропозиція,
як ці зв’язки розширювати. Причому не де-небудь, а на футбольному полі.
У Ля Коруньї, пояснює він, є давня традиція: там регулярно проводиться
футбольний турнір за оригінальною формулою. У ньому беруть участь лише
чотири команди. Одна з них — команда самої Ля Коруньї. Інша — яка-небудь
із найсильніших команд Іспанії, а дві інші — провідні команди з-за кордону.
Алькальд прийшов до мене з проханням забезпечити участь у наступному такому
турнірі 1981 року відомої радянської команди.
— Таких турнірів, — каже алькальд, — було вже тридцять
п’ять. Уболівальники Ля Коруньї бачили футболістів майже з усього світу.
Залишився лише Радянський Союз. Можете собі уявити, який інтерес буде до
ваших спортсменів.
Пропозиція мені сподобалася. Турнір у Ля Коруньї був дуже
популярним в Іспанії. Там дійсно збиралися дуже сильні команди. Посольству
вдалося досить переконливо представити справу Москві, й незабаром до нас
надійшла відповідь: «Згодні. Прилетить київське «Динамо». Вибір виявився
відмінним: під керівництвом В. Лобановського ця команда впевнено підіймалася
сходинками успіху. Що ж до алькальда, то він був у захваті.
— Я взагалі мало вірив у те, що буде якась відповідь, —
казав він, — а відповідь виявилася й швидкою, й позитивною. Чекаємо з нетерпінням.
Напередодні турніру — це було в перших числах серпня —
ми з дружиною й моїм помічником В. Коломіним вирушили до Ля Коруньї. Галісія
— смарагдовий край Іспанії. Тут набагато більше вологи, ніж в інших районах.
Вся вона розгорнута до океану. Рибна кухня Галісії має чудову репутацією.
І коли вам подають у ресторані «Чоколате» бесуго, смажену з часником, ви
дійсно переконуєтеся, що кращої риби вам куштувати ніколи не доводилося.
Є й страва, яка цілком заслуговує на назву гастрономічної лотереї. Це смажений
в оливковій олії перець, іспанська назва якого — пімьєнтос де Падрон. На
стіл ставлять тарілку з цілою горою цього перцю. За розміром перчинки невеличкі,
зеленого кольору. Всі вони схожі одна на одну як рідні сестри, але одні
— солодкі, а інші — дуже гострі. Відповідно в роті у вас то пожежа, то
солодощі.
Ля Корунья — порт на крайньому заході. Звідси, як і з Севільї,
йшов потік емігрантів до Латинської Америки. Саме галісійці заселили Кубу.
Серед них були предки Фіделя Кастро. Одна з пристаней зветься «Причал сліз».
Звідси вирушала за океан місцева біднота, як тут казали, «робити Америку».
Дехто повертався до рідного краю. Вони будували де-небудь на видноті будинок,
багатший, ніж інші, й усі знали, що цим за океаном посміхнулося щастя.
На самісінькому краю скелястих берегів стоїть величний
маяк. Його збудували ще римляни, і він є гордістю та символом Ля Коруньї.
До речі, алькальд попереджав мене, що саме модель цього маяка в мініатюрі
вручається як приз команді-переможниці. Причому, загадково усміхаючись,
він давав мені зрозуміти, що трофей, мовляв, вартий того. Я великої уваги
цим словам алькальда не приділяв: хіба в призі, в його якості й вартості
річ, коли йдеться про захід, який обіцяв чималий суспільний резонанс?!
Однак моя дружина розцінила все інакше. Відразу після того, як після нашого
прибуття до Ля Коруньї алькальд показав нам приз, що чекав переможця. Це
дійсно була копія маяка-вежі. Але не така вже й мініатюрна — заввишки метр.
Виготовлена з чистого срібла. Вагою кілограмів двадцять. Вартістю понад
двадцять тисяч доларів. Я вже не кажу про художні принади призу: копія
маяка була виконана з дивовижною майстерністю.
— Цей приз має будь-що відправитися до нашої країни, —
чітко сформулювала свої почуття моя дружина. — Треба все як слід пояснити
команді.
Команда діставалася до Ля Коруньї на перекладних. Прилетіла
лише за кілька годин до матчу. Стомилася. Вийшла на поле млява. Не встиг
суддя дати свистка про початок гри, як м’яч опинився у воротах «Динамо».
Лобановський — він сидів неподалік від мене на трибуні почесних гостей
— незворушний. Але перший тайм закінчується, а результат той самий — 1:0.
Зовсім не на користь того, щоб трофей вирушив у Радянський Союз.
Під час перерви дружина — вона сидить із В. Коломіним окремо
— атакує й мене, й В. Лобановського.
— Так не можна! Приз має бути нашим! Я сама піду до команди.
І дійсно йде до хлопців.
Повертається перед самісіньким другим таймом.
— Що ж ти їм сказала?
— Все! Я передрікла їм перемогу, і не лише сьогодні, а
й на турнірі взагалі.
У другому таймі наші пішли в атаку. З натиском. Злагоджено.
Все частіше б’ють по воротах. І от рахунок зрівняно: 1:1. Напруження й
на полі, й на трибунах зростає. Команди використовують усю свою майстерність,
весь запас енергії. Здається, жодній із них не перемогти. Але незадовго
до кінця сутички стрімкий прорив динамівців приносить їм перемогу. Я сиджу
поруч з алькальдом, навкруги — іспанці. Мені доводиться стримувати себе,
зображати ввічливу усмішку чи то радощів, чи то співчуття, а на трибуні
поруч В. Коломін стрибає так, що дружина тримає його за ноги, хоча й сама
готова злетіти разом із ним.
Динамівці турнір виграли. Розкішний приз відвезли. Втім,
це був лише початок. Регламент змагання в Ля Коруньї передбачав, що команда-переможниця
автоматично отримала запрошення на черговий турнір, і так мало повторюватися
доти, поки не переможе хтось інший. Алькальд пояснив мені, що знову попросили
забезпечити приїзд київського «Динамо». Щоправда, зробив він це без колишнього
ентузіазму Я великого значення зміні настрою не надав. Але насторожився,
коли він сказав, що приз вирішено змінити.
— Як так змінити? — вирвалося в мене. Тепер це питання
було для мене небайдужим.
— Ні, ні, не турбуйтеся, — поквапився заспокоїти мене алькальд.
— Ми просто вирішили копію маяка виготовити із золота, і, відповідно, хоча
його вартість буде колишньою, за розміром він буде менше.
Ну що ж, золото, так золото, подумав я. Посольство все
пояснило Москві й знову отримало позитивну відповідь. Команда київського
«Динамо» знову відвідала Ля Корунью і ...знову перемогла! Мені не вдалося
бути присутнім на цьому турнірі, і нового призу я не бачив.
Через певний час алькальд у черговий раз відвідав мене
в Мадриді. Виглядав він стурбованим. Ми, можна сказати, вже стали друзями,
і тому він відверто розповів мені, що в нього труднощі. Політичні.
— Так, так, політичні, посол. І все через вашу команду.
— Але вона поводилася бездоганно, — здивувався я, — і ні
в які політичні справи не втручалася?
— Це так, посол, — зітхнув Хоакім Лопес, — але в консервативному
футбольному керівництві нашого міста мені, щиро кажучи, нелегко було домогтися
навіть першого запрошення команди з Радянського Союзу, а що ж виходить
тепер? Наші знавці, — продовжував він, — гадали, що все обійдеться разовою
участю екзотичної команди з далекої Півночі. А ця команда вже двічі побила
всіх. І мені вже серйозно ставлять запитання, чи не записався я в компартію?!
Потім, немов прибадьорившись, алькальд заявив:
— Але все це мої проблеми. Ви обов’язково повинні добитися,
щоб «Динамо» приїхало втретє, а я вже постараюся знайти у світі команду,
яка зможе врятувати мою політичну кар’єру.
«Динамо» прилетіло втретє, а алькальд добився участі в
турнірі команди з Мілана, яка того року була найкращою в світі. Міланці
виправдали сподівання й турнір виграли. Недоброзичливці Хоакіма заспокоїлися,
але хоч би там що, а повага до нашої країни в Ля Коруньї піднялося на небувалу
висоту.
Одного разу вже 1997 року мене запросили на матч на київський
стадіон «Динамо». Був там і В. Лобановський. Ми обнялися. Пригадали минулі
зустрічі.
— А де ж призи з Іспанії? — поцікавився я.
Сам В. Лобановський не знав. Почали розпитувати.
— Так ось же, дивіться, — сказала дівчина-секретар. На
полиці в приймальній перед кабінетом головного начальника стадіону стояла
невеличка копія маяка в Ля Коруньї. Золота. Мені треба було стати російським
послом в Україні, щоб нарешті побачити її.
Копія була тонкої ювелірної роботи. Блиском і нарядністю
вона вирізнялася поміж усіх інших трофеїв, що сусідили з нею. Про долю
срібного призу ніхто нічого сказати не зміг. Поки що. Що ж до В. Лобановського,
то він із тими ж незворушністю та спокоєм вів свою команду від успіху до
успіху.
№248 24.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету
обов'язкове. © «День»
