У якийсь момент ми попросили Миколу і його тещу Галину Яківну Романюк сісти біля Люсі, щоб усіх разом зафотографувати. Ось такими, як вони є: не міняючи буденний одяг на надто святковий (бо тоді й вираз облич стає офіційно-чужим), не виробляючи спеціальних зачісок жінкам. Теща все ж подискутувала, чи знімати фартух, у якому поралася на кухні, хоч без нього втрачався весь «образ». Тим часом Микола причесав дружину, поправив одіяла, якими прикриті її ноги, і сів поруч. Раз по раз клацав фотоапарат, і наче мали вийти непогані знімки. І все ж чогось не вистачало, щось було не так. Ми це зрозуміли, коли Галина Яківна подалася у льох за яблучками й грушами, щоб пригостити нежданих гостей. Микола сів біля Люсі, поклав руку на спинку інвалідної коляски — і якби не ця сто разів проклята коляска, здавалося б, просто присіла щаслива і дружна сім’я.
ЛЮБОВ
Поворські жіночки в один голос кажуть, що з «Люсіного Миколи можна ліпити пам’ятник!». 21 рік доглядає він (хай і разом з тещею) свою дружину. За цей час село, котре, без сумніву, надто прискіпливо приглядається до кожного вчинку і кожного прожитого ними дня, не мало підстав сказати, що Микола пішов наліво чи там направо, випив зайву чарчину і забув про сімейні клопоти.
Їхню любов у селі називають «дитячою». Адже навчалися в одному класі (Люся була у третьому, коли її батька перевели з Ковеля у Поворськ керуючим сільгосптехніки), вона чекала його з армії (після служби відразу й справили весілля). Та у життя родини вже зайшла чорна смуга, яка не покине її донині. Раптово помирає батько.
— Була пізня осінь, а на колгоспних полях замерзали буряки. Чоловік давно страждав від високого тиску. Перед тим, як поїхав з дому назавжди, мав тиск на грані кризи. Я просила не їхати, але він сказав, що не може не їхати: у райкомі скажуть, що Романюк спеціально в лікарню ліг, не захотів буряки рятувати в Голобах. Він таким самовідданим, безкорисливим був усе життя, — розказує Галина Яківна, котра лишилася вдовою у віці ледь за сорок. — Скільки вулиць у Поворську користуються газом, опаленням, які він провів. Усе життя село обслуговував, а закон такий, що і права на земельний пай тепер не маємо. Ось і в хаті живемо його службовій, тільки недавно приватизували. Колись просила, давай власний дім будувати, усі ж начальники вже хороми звели, а ми бодай на малу, та свою спроможемося. Не захотів: мене ж тоді, казав, заїдять перевірками, нам, жінко, і цього вистачить. Це вже зять усе набудував: і сарай, і гараж. Того дня, коли помер, чоловік ще й водія відпустив, сам за кермо сів. Ще у Ковель з Голоб доїхав, і просто в кабіні помер. І мав він тоді всього 45.
Будучи вагітною, Люся на ногах перенесла грип, бо не хотіла переривати роботу: у місцевій школі тільки перший рік викладала хімію й біологію. Та не він, стверджують лікарі, запустив механізм хвороби, котру не лікують ніде у світі. Вже після пологів почала відчувати, як все важче ходити. Візок став, як гірко жартує мама, її «місцем життя» вже 15 років. Розсіяний склероз вражає найбільше жінок саме такого працездатного і дітородного віку. Коли вона захворіла, брат Володя ще закінчував школу. А згодом і брат став жертвою катастрофи... Їхав на мотоциклі разом з однокласницею — і п’яний водій збив обох насмерть. Усі ці стреси не додавали Люсі здоров’я. Коли став відомим її діагноз, дехто радив Миколі, щоб влаштовував своє життя. Але він вирішив, що ніколи її не покине, бо така, значить, його доля.
ВІРА
Цього літа у квітнику Матяшуків щедро розквітли троянди. Розквітли так, що їх буйноквіття здавалося фантастичним. Один кущ, посаджений спеціально під вікном кухні, звідки Люся більшу частину року бачить світ і названий на честь дочки «Ірина», випустив аж 27 квіток. І таких трояндових кущів на городі багато.
Коли ми зайшли у дім, Люся сиділа на інвалідній колясці, поклавши голову на стіл. Здавалося, вона плаче. А вона й справді тихо плакала, хоч за це її сварять і мама, і чоловік. Нестерпно почуватися розуму, замкнутому у нерухомому тілі. Ще недавно вона писала вірші, але відтоді, як відмовили і руки, не пише. Бо як диктувати їх іншій людині? Досить, що мама пише за Люсю листи ще студентським подругам — а вони стільки літ її не забувають.
Якийсь час ми так і розмовляли. Врешті, підняла голову (довго сидіти їй теж важко) — і ми побачили молоду жінку, чимось невловимо схожу на ті троянди, що так квітують під її вікнами. Непорушне тіло (когось з домашніх весь час просить то окуляри поправити, то руку перекласти) — і риси тонкої вроди, яку і хвороба не знищила.
— А ти зауважила, які очі у її чоловіка? — запитав, вийшовши за поріг, колега, з яким ми разом були у цій хаті. — Голубі, чисті — і така ж у них доброта світиться.
Не хочеться виписувати з Миколи такого собі «сільського ангела», тим більше, що він не вважає, наче його (їхнє) життя — суцільні страждання. Їхнє життя — це суцільна боротьба за здоров’я Люсі. Немає в Україні, мабуть, діда чи баби — відомих цілителів і знахарів, до яких він не возив би Люсю. До самого Касьяна у Кобеляки потрапили, але він ще з порога запитав, для чого привезли жінку з розсіяним склерозом, якщо і він його не лікує? Були і в діда старого з Тернопільщини, в якого і його батько, дід, прадід лікували усі хвороби... сокиркою. Ото ставить ногу, прикладає лезо до жили і легенько так цюкає. Має стекти уся «погана» кров... Кілька разів лікувалися у Москві, один раз навіть вдалося потрапити у центр розсіяного склерозу, і після того Люся почала піднімати праву руку, у неї почали теплішати ноги. Це було чи не єдине безоплатне лікування, бо на все інше (а щоразу воно коштувало то 800, то 600 доларів) збиралися грошима цілою родиною, допомагали давні друзі, з дому продавалося усе, що можна. З зятем Галина Яківна у Москві жила по черзі, приймав на постій колишній поворський учень. Раз у рік виділяє допомогу районна влада. Було, що вдалося колишній вчительці Романюк потрапити на прийом до свого колишнього колеги, нині голови Волинської облдержадміністрації Бориса Клімчука (в одній школі працювали, про нього каже, що був надзвичайно здібним лектором). Допоміг. Але було й таке, що з обласної інстанції отримали Матяшуки відповідь: «коштів немає, як немає і підстав для виділення допомоги». Це інваліду першої групи — «немає підстав».
Люся на всі ці гіркі сюрпризи долі каже: «Бог із ним!» Тому як не старалися Микола з тещею, щоразу гроші у них закінчувалися раніше, ніж могли бути результати лікування.
НАДІЯ
Цього ж літа Люсина мама з дочкою і зятем за довгі роки знову побували на Чернігівщині, звідки родом Галина Яківна. Їздили старезним 30-річним «Москвичем», придбаним ще покійним чоловіком. Як довелося їм у дорозі з непорушним інвалідом, один Бог знає, але для чоловіка й матері це звичні клопоти. Зате для Люсі така дорога — справжнє щастя. Її навіть не поставили на чергу на придбання автомобіля для обслуговування інваліда, а рідні з вродженої інтелігентності й нескандальності з цим змирилися. Микола тестів «Москвич» уже два рази до гвинтиків розібрав і знов зібрав. Тепер нема дня, щоб не зверталися за консультаціями водії з усієї округи. У зятя руки просто плачуть за роботою з металом. Як каже, йому найважливіший сам процес. Уміє виготовити різноманітні верстати, інколи робить на замовлення, але бере гроші тільки за метал, а за свою роботу — мізерію. З різного металевого непотребу склав трактора, на якому катає сільську дітвору і який робить в хазяйстві усе, тільки не оре, бо замалі колеса.
Більше ніж на дві години, Микола дружину покинути не може. Тому не може поїхати на заробітки, піти бодай у ліс по гриби, щоб назбирати і продати, як це роблять місцеві жителі. І город (а це 80 соток) майже увесь на ньому, бо Галині Яківні вже 73. Миколина родина допомагає здобувати освіту онучці — за прикладом бабусі і мами Ірина подала документи у Ніжинський педуніверситет, буде, як колись Люся, вчителем хімії і біології. Її чекали у гості вже на свята, і ми могли побачити дочку тільки на фото. Розкішна українська дівчина, на обличчя — викапаний Микола. Надією на хорошу долю доньці і на чергового цілителя, котрий у газеті «Порадниця» написав, що начебто розкрив секрет лікування розсіяного склерозу, й живе нині ця сім’я. ***
— Напевне, якби Микола нас покинув, то розбагатів. Але ж недарма кажуть, що одному їсти — легко вдавитися. Його б без Люсі совість замучила, — роздумує Галина Яківна. Констатуючи у зятя наявність такої рідкісної моральної категорії, як совість, вона навіть не замислюється, що у багатьох людей її просто нема.
