Зараз у всіх на вустах питання про землю. Всім добре відомо, що реформи в аграрному секторі економіки нашої країни йдуть у повзучому режимі вже не один рік, а точніше — з 1992 року. І от зараз Президент України зробив рішучий, практично завершальний крок, здатний докорінно змінити ситуацію і вирішити нагальну для життєдіяльності держави проблему. Вдумуючись у суть пунктів Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення аграрного сектора економіки», знайомлячись із ходом його всенародного обговорення, приходимо до висновку про те, що даним указом Леонід Кучма реально задовольняє вікове прагнення людини, котра працює безпосередньо на землі, володіти нею, реалізовує те, що «по життю» давно обіцяно більшовиками, а саме — найважливішу складову їхнього гасла 1917 року: «Мир — народам! Фабрики — робітникам! Земля — селянам!».
І дійсно, ідеї указу революційні, а сам він історичний. У ньому закладено величезний потенціал, хоча назвати указ своєчасним не можна. Як мінімум, він запізнився на декілька років. Переважна більшість колективних сільськогосподарських підприємств сьогодні є збитковими і мають великі борги. Їхні технічні засоби майже повністю зношені. Вони відчувають гострий брак у мінеральних добривах, у широкому спектрі засобів захисту рослин, пального і пально-мастильних матеріалів. Повсюдно відмічається нехтування передовими технологіями і прийомами науково-обгрунтованих сівооборотів. Тобто в наявності різке падіння культури землеробства, що загалом призвело до неможливості проведення комплексу технологічних прийомів у процесі вирощування багатьох сільськогосподарських культур (у тому числі й цукрового буряка), а звідси — низькі врожаї, висока собівартість сільськогосподарської продукції, високі ціни на продовольчі товари тощо...
На жаль, рух аграрної реформи загальмувався на півдороги. Розділення земель і майна, перетворення колгоспів на КСП зі збереженням колективної власності не змогли підвищити економічну зацікавленість селян у розвитку ефективного виробництва. У такій ситуації назріла необхідність прийняття кардинальних рішень із прискорення аграрної реформи в країні, застосуванню ряду нормативно-правових актів, направлених на розв'язання важливих соціально-економічних проблем розвитку сільськогосподарського виробництва на даному етапі переходу до ринкових економічних відносин на селі. Цим обумовлюється винятково важливе значення указу Президента України, який передбачає врегулювання ряду істотних правових норм подальшого реформування аграрного сектора економіки на принципі приватної власності на землю і майно.
Селянам надається право на вільний вихід із колективних сільгосппідприємств із земельними ділянками і майновими паями, котрі належать їм. На їхній основі вони можуть організувати приватні або приватно-орендні підприємства, сільськогосподарські кооперативи, господарські товариства й інші виробничо-правові структури з широким використанням орендних відносин. Особливо важливим в указі є турбота про збереження, по можливості, цілісного господарського використання приватними формуваннями на основі оренди землі та майна, які знаходяться в колективних сільськогосподарських підприємствах. У таких умовах забезпечується оптимальна організація виробництва, раціональна його спеціалізація з урахуванням регіональних особливостей господарювання. В указі зроблено акцент на необхідності підписання договорів при передачі власниками земельних ділянок і майнових паїв в оренду приватним, приватно-орендним або іншим господарським структурам із обов'язковим застосуванням орендної плати.
Указ Президента передбачає систему заходів по завершенню формування інфраструктури аграрного ринку, зокрема організації товарних бірж, оптових ринків, агроторгових домів, заготовчих кооперативів, аукціонів та інші. З їхньою допомогою має забезпечуватися реалізація всіх видів агропромислової продукції та постачання товаровиробникам необхідних матеріально-технічних ресурсів і сировини. У зв'язку з цим потрібно підкреслити особливе значення указу для розвитку внутрішнього та зовнішнього ринків продовольства, зокрема ринку цукру, оскільки це стосується безпосередньо діяльності бурякоцукрового виробництва. А ця проблема, як відомо, має істотний вплив на розвиток усього агропромислового комплексу України. Потрібно звернути увагу ще на одну істотну особливість указу. Указом уперше передбачається відбиття в балансах цих сільськогосподарських структур вартості землі, яка перебуває в їхній власності, що свідчить про реальне здійснення переходу аграрного сектора до ринкової економіки.
Цілком зрозуміло, що указ Президента не забезпечує врегулювання всієї гамми проблем, котрі становлять суть інтенсифікації аграрної реформи в Україні. Його вектор направлений на розв'язання найактуальніших питань, які стосуються кожної селянської сім'ї, кожного трудівника зубожілих полів і ферм нашої держави.
Село з нетерпінням чекає розв'язання давно наболілої проблеми, пов'язаної із забезпеченням економічно обгрунтованого міжгалузевого еквівалентного обміну. У забезпеченні продовольчої безпеки держави особливе значення набуває вдосконалення цінової політики в агропромисловому виробництві. Не менш важлива й організація стимулюючої податкової та кредитної політики в розвитку сільськогосподарської та переробної галузей АПК. З прийняттям указу Президента українське селянство отримує надію на майбутнє, на економічне та соціальне відродження села.
Запропонована Президентом реформа аграрного сектора хороша не тільки тому, що вона соціально спрямована і ринково орієнтована, а, насамперед, тому, що вона економічно зважена: КСП зараз дають тільки третину валового виробництва аграрної продукції, у той час як 15% приватних сільгоспугідь дають 60% сукупного агропродукту. Економічні вигоди очевидні.
Ми не торкаємося питання конституційності даного указу. Для нас головне, що запропонованому варіанту проведення реформ в АПК не існує альтернативи. Але водночас нас дуже непокоїть, чи досить відведеного указом часу для проведення в життя таких рішучих і масштабних перетворень?
Наприклад, як бути з дебіторською та кредиторською заборгованістю колишніх КСП? Наш неспокій грунтується на тому, що питання правонаступності боргів КСП і, насамперед, за поставлені ними матеріально-технічні ресурси не врегульовані в законодавчому плані. Борги КСП значні як перед державними, так і перед недержавними структурами. Ні для кого не секрет, що навряд чи майбутні власники колгоспного майна і землі будуть у захваті, якщо отримають їх з усіма боргами КСП. Малоймовірно, що це пробудить селянську ініціативу.
Ми не закликаємо до того, щоб огульно списати, якщо так можна висловитися, з нових п риватновласницьких сільгосптоваровиробників заборгованості за кредитними зобов'язаннями, які переходять до них від відповідних КСП. Але це одна з найгостріших проблем, яка вимагає комплексного урядового рішення. Одним із варіантів такого рішення може бути передача в довгострокову оренду сільськогосподарських угідь, що раніше належали реорганізованим КСП, на користь кредиторів у рахунок погашення заборгованості таких КСП по отриманих матеріально-технічних ресурсах.
Щодо СП «Укрінтерцукор» — підприємству, яке в рамках кредитних коштів, наданих німецькою стороною під гарантії Кабінету Міністрів України, завозить на її митну територію вкрай необхідні сільськогосподарським підприємствам і цукровим заводам матеріально-технічні ресурси для вирощування цукрового буряка — це найважливіше питання, котре визначає його життєдіяльність. СП протягом чотирьох останніх років завезло сільськогосподарську техніку (1167 одиниць), засоби захисту рослин (більше 1 млн. літрів), високоякісне насіння цукрового буряка (150 тис. посівних одиниць). Воно завозить і використовує їх на договірних умовах у процесі спільного виробництва з 253 цукросіючими господарствами і 54 цукровими заводами, які територіально розташовані в 17 областях України. Однак тільки по СП «Укрінтерцукор» загальна заборгованість з боку сільгосппідприємств — його партнерів — перевищила 140 млн. грн., що в перерахунку на цукор становить більше 100 тис. тонн. Ці кошти повинні надійти до державного бюджету, оскільки спочатку (згідно з Законом «Про бюджет») вони його формують, і нам доводиться брати кредити, щоб гасити поточну заборгованість.
На жаль, суми заборгованості по кредитах не можна назвати фіксованими, особливо якщо кредитні кошти було взято в іноземній валюті. Приклад СП «Укрінтерцукор» — тому свідчення. Справа в тому, що на день затвердження в урядових структурах проекту вирощування цукрового буряка в Україні за прогресивною технологією (а в цілому, на момент отримання відповідного валютного кредиту) курс гривні до німецької марки становив 0,71 грн./DМ, тоді як зараз цей курс становить 2,83 грн./DМ. Таким чином, для того, щоб своєчасно й у необхідному обсязі здійснювати розрахунки з державним бюджетом, СП «Укрінтерцукор» необхідно, по-перше, отримувати (хоча б теоретично) від своїх сільськогосподарських партнерів по проекту сільськогосподарську продукцію в обсязі, що майже в 3,5 раза більше, ніж це програмно передбачалося. А це, на превеликий жаль, за катастрофічних умов господарювання більшості сільгосптоваровиробників — боржників СП «Укрінтерцукор» практично неможливо.
З іншого боку, реальна ефективність стягнутих з боржників гривневих сум відносно пропорційності погашення валютної частини заборгованості СП «Укрінтерцукор» перед державним бюджетом є на сьогодні також у 3,5 раза меншою, ніж передбачалося попередніми розрахунками. Таким чином, зростання курсової різниці б'є не тільки по СП «Укрінтерцукор», але й по сільгосптоваровиробникові, який безпосередньо працює на землі. На жаль, проблеми, пов'язані з курсовою різницею, згодом тільки загострюються, і як покривати суми, що набігають таким чином, і за рахунок чого це робити, невідомо. Вважаємо, це має непокоїти не тільки сільгосптоваровиробників, котрі взяли валютні кредити, але й виконавчу владу, яка також причетна до поглиблення фінансово-економічної кризи в країні.
Стосовно економічної ситуації, що склалася на селі, часто доводиться чути про згубну дію на агросектор диспаритету цін на промислові й продовольчі товари. Але потрібно пригадати, ким ця згубність створюється. Хіба це в своїй основі не результат діяльності комерційних структур, що постачають, насамперед, пальне й інші енергоносії? Хіба не банківські структури своїми непомірно високими відсотковими ставками по кредитах роблять сам виробничий процес абсурдним? Що це, як не результат неконсолідуючої діяльності виконавчої влади?
Для всіх очевидно, що обов'язковою умовою вирішення поставленого Президентом завдання — є формування нормальних економічних відносин на селі. Тут непочатий край роботи. Це й іпотечні банки, й аграрні біржі, й творчий інтерес вітчизняного банківського капіталу до розвитку аграрного сектора й багато що інше. Хочеться вірити, що новий прем'єр-міністр України Віктор Ющенко та його команда не тільки розуміють необхідність створення ефективних економічних відносин на селі, але й мають ринкове рішення цього завдання.
Начебто паралельно з обговоренням норм Указу Президента України «Про невідкладні заходи з прискорення аграрного сектора економіки» обговорюється невідомо ким кинута теза про те, що указ видано не для того, щоб покінчити, нарешті, з КСП. Автори цієї тези загалом згодні, що сучасне товарне виробництво має бути концентрованим, нехай навіть на основі приватної власності на землю. Вони пропонують свій шлях вирішення: нехай нинішні колгоспники (тепер уже як орендодавці) сформують за рахунок своїх паїв начебто орендне КСП. Природно, такі орендодавці в надії на отримання високих дивідендів мають передати свої земельні паї в управління такій структурі, котра, за нашою старою традицією, буде очолюваною «відомими, грамотними фахівцями й організаторами колгоспного руху, які добре виявили себе». А в результаті, наш «опайований» колгоспник отримає те ж саме, що й значною мірою усунений від управління виробництвом і від результатів власної праці «осертифікований» робітник і службовець ІТР. Тобто селянство знов потрапляє в залежність від голів колгоспів, але вже не в номінальну, а фактичну. Цього не повинно статися!
Є ще один аспект — аспект зовнішньоекономічної спрямованості господарської діяльності агросектора України. Даний указ Президента значною мірою має вплинути на цю найважливішу складову економічного процесу, якщо, звісно, Україна (в недавньому минулому — житниця континентів) не візьме курс на самодостатність виробництва сільгосппродукції, тобто на виробництво в обсягах її власного споживання.
Ми ще маємо шанс повернути лідируючі позиції, насамперед на продовольчих ринках країн СНД, які на сьогодні практично нами бездарно втрачені. Це вимагатиме значних зусиль і нових підходів не тільки з боку агросектора, але й служб, котрі реалізують курс Президента в галузі зовнішньоекономічної діяльності. Буде потрібним прийняття комплексних зважених рішень. Але хто їх виконуватиме? Міністерство закордонних справ вирішує завдання з економізації зовнішньої політики. У той же час ліквідується, не проіснувавши й 8 років, міністерство, що безпосередньо відповідає за розвиток зовнішніх економічних зв'язків країни. З метою підйому економіки будь- яка країна, що розвивається, змушена (як показує практика) форсовано розвивати свій зовнішньоекономічний чинник. Якими ж силами збираємося робити це ми? Силами других секретарів посольств і «кооптованих» у них колишніх народних депутатів? Інших виконавців поки що не видно, оскільки Міністерство економіки в його новому реформованому варіанті буде настільки укрупненим, що навряд чи буде керованим.
Непокоїть і стислий термін проведення ринкових перетворень у АПК. Адже термін виконання президентського указу співпадає з початком весняно-польових робот, і дуже хотілося б, щоб відволікання селян на організаційно-бюрократичне рішення поставленого завдання не зірвало виконання самих весняно-польових робот і не спричинило неврожай 2000 року, що, по суті, буде злом. Злом, що може призвести до ще більшого — до відторгнення в розумах народів України самої суті ринкових перетворень, що в кінцевому результаті відсуне Україну від процвітання й благополуччя ще на багато десятків років.
На закінчення особливо потрібно наголосити, що Указ Президента «Про невідкладні заходи з прискоренню аграрного сектора економіки» ще раз переконує, що для виконавчої влади незалежної України підняття її сільського господарства є питанням пріоритетним. Природно, на цьому шляху є багато складнощів і багато проблем, але ми віримо, що цей указ — це той золотий стикувальний костиль, який цементує діяльність усіх трудівників аграрного сектора на шляху до затвердження ринкових відносин на селі.
Євген ІМАС,
президент СП «Укрінтерцукор»,
заслужений економіст України,
член-кор. УАННП
Валерій КРАВЧЕНКО,
член спостережної ради ТПО «Цукор Фінанс»,
у 1991—1992 рр. міністр зовнішньоекономічних зв'язків,
академік УАННП
