Переповнені колонії, постійні порушення прав ув’язнених, загальна закритість виконавчих інстанцій — такі основні проблеми системи відбування покарань України, з якими постійно доводиться стикатися не тільки ув’язненим нашої країни, але і їхнім близьким, а також людям, які намагаються хоч якось виправити цю ситуацію. За словами останніх, недосконалість пенітенціарної системи України сьогодні настільки сильна, що вже просто впадає у вічі та вимагає якнайшвидшого вирішення цієї проблеми. Особливо страждають від цієї недосконалості умови утримання ув’язнених, які, за словами фахівців, не просто далекі від міжнародних стандартів, а й часто згубні для багатьох із засуджених. Цю тему днями обговорювали в Донецькому прес-клубі реформ за участю керівництва громадської організації «Донецький меморіал», яка ось уже 16 років займається захистом прав людини та підтримкою ініціатив у сфері реформування карно-виконавчої системи України.
Сьогодні, за словами голови «Донецького меморіалу» Олександра Букалова, у в’язницях Донецької області перебувають понад 25 тис. ув’язнених, із яких у період від початку поточного року від важких умов померли 154 людини. Поширені також випадки самогубств у місцях позбавлення волі. Ці показники досить серйозні для того, щоб нинішня система відбування покарань у нашій країні загалом і в Донецькій області зокрема опинилася в полі зору не тільки місцевих фахівців, а й фахівців Європи. У період з 1998 по 2002 рр. один тільки Європейський комітет проти тортур відвідував Україну чотири рази, причому його висновки про дотримання прав людини в місцях позбавлення волі нашої країни були вельми і вельми невтішні. Однак навіть після цього вердикту ситуація з дотриманням прав людини в системі відбування покарань нашої країни систематично не вивчалася, тоді як проблеми згодом дедалі більше посилюються.
Насамперед, за словами О. Букалова, порушення пов’язані з невідповідністю кількості ув’язнених кількості місць у колоніях. За деякими даними, колонії вже давно переповнені, а це призводить до безлічі різних проблем — антисанітарії, хвороб, відсутності роботи для ув’язнених… Сьогодні в Донецькій області, за даними на 1.07.05, утримуються 25440, а всього в Україні — 188465 ув’язнених, утім, ніхто не має достовірних відомостей, на яку конкретно кількість місць в’язниці розраховані. «Донецький меморіал» неодноразово звертався із запитом із цього приводу, проте чиновники просто не повідомляють цих фактів, посилаючись на деякі незначні причини.
Утім, попри відсутність точної інформації, можна легко зробити відповідні висновки, з огляду на зафіксовані факти порушень прав людини у в’язницях Донеччини. Наприклад, про переповненість колоній свідчить різке зростання різних захворювань, серед яких одне з перших місць займає туберкульоз: із 25 тис. ув’язнених у Донецькій області на туберкульоз хворіють 2,6 тис. Крім того, майже три чверті засуджених «на зоні» не можуть отримати роботу — саме тому, що елементарно бракує робочих місць. Усе це є порушенням прав в’язнів уже саме по собі, адже й вони також повинні мати право на працю й отримання якісної медичної допомоги. Однак ці факти ніщо порівняно з низкою проблем, які вони породжують.
Так, наприклад, що стосується хвороб ув’язнених, то, по суті, захворювання фіксуються лише після виходу людини з в’язниці. На зоні більшість, наприклад, в’язнів-туберкульозників вважаються… здоровими і, звісна річ, вони продовжують заражати інших. Більш того, коли вони виходять із місць позбавлення волі, мало хто з них перевіряється одразу. Дуже багато виявляють хворобу лише на дуже пізній стадії, коли допомога вже просто спізнилася…
Що стосується відсутності роботи, то ця проблема є ще серйознішою та багатограннішою. Насамперед складність полягає в тому, що ув’язнені, не маючи можливості заробити у в’язниці гроші, виходять на волю без жодної копійки навіть на поїздку додому. І для того, щоб добути кошти хоч би на проїзд, колишньому в’язню знову доводиться здійснювати правопорушення. Виходить замкнене коло. І з’ясовується, що, по суті, відсутність роботи є вірною ознакою того, що рано чи пізно ув’язнений повернеться назад до в’язниці. Більш того, за словами Олександра Букалова, опиняючись без роботи в колонії, багато в’язнів звикають до такого стану справ і вже не хочуть працювати, вийшовши на волю.
При цьому, як повідомив О. Букалов, цю проблему в Донецькій області вже намагалися вирішувати — облдержадміністрація розробила спеціальну програму, згідно з якою в регіоні мав почати працювати пільговий режим роботи для ув’язнених, які б виконували певні замовлення (пошиття одягу, форми тощо), однак цього досі не зробили.
«Донецький меморіал» запропонував свій варіант вирішення проблеми — розробив спеціальний проект, спрямований на поширення карних покарань, альтернативних позбавленню волі, зокрема громадських робіт. Як відомо, деякі засуджені отримують жорсткіший термін покарання, аніж заслужили, тому спершу проект був покликаний забезпечити їм альтернативу відбування покарання у вигляді певних робіт примусового характеру. Ці осуджені реєструються в спеціальних карно-виконавчих інспекціях і в певні терміни просто приходять туди відзначатися, залишаючись при цьому на свободі та працюючи на благо суспільства.
Варто також зазначити, що новий Кримінальний кодекс дозволяє застосовувати такий вид покарань за певну категорію злочинів, і вже сьогодні дедалі більше осуджених Донеччини і всієї України загалом переходять на такий вид відбування покарань. Якщо раніше, згідно зі статистикою, більшість ув’язнених перебували у в’язницях (наприклад, ще три роки тому там нараховувалося до 160 тис. осіб, тоді як до альтернативних видів покарання притягувалися лише 140 тис.), то тепер за більшість злочинів отримують покарання саме за альтернативною формою (210 тис. осуджених задіяні в громадських роботах, тоді як у в’язницях перебувають у середньому 150 тис.).
Утім, навіть попри всі ці нововведення, багато ув’язнених виходять із місць позбавлення волі майже повністю не пристосованими до нормального та чесного життя. Як розповів на засіданні прес-клубу директор спеціального притулку для колишніх ув’язнених Микола Федорук, робота з реабілітації цієї категорії громадян є дуже важкою одразу за багатьма параметрами.
Від самого початку існування притулку, що відкрився в 1994 році і на сьогодні не має аналогів в Україні, через нього, за словами М. Федорука, пройшли 5 тис. осіб, 90% яких — саме колишні ув’язнені, які після виходу на свободу опинилися в скрутному становищі. Більшість із них прийшли до притулку не тільки без копійки, але і без документів, бо з місць позбавлення волі люди виходять лише з довідкою про звільнення. Так, із 192 осуджених, які побували в притулку за останні 9 місяців, із паспортами прийшли лише троє. Зазвичай отримання паспорта в притулку займає два тижні, після чого в колишніх ув’язнених починаються нові поневіряння. Як уже згадувалося, більшість довідок про стан здоров’я, які видають після виходу з колонії, не відповідають дійсності, тому після спеціальної перевірки багато в’язнів опиняються ще й у лікарні, або навіть у будинку інвалідів.
Утім, за результатами розмов з осудженими з’ясовується, що в колоніях ними взагалі не займаються. Наприклад, не всі ув’язнені Донбасу знають про існування такого притулку, де їм могли б надати допомогу. Більш того, ніхто не відстежує, куди саме ув’язнений повинен попрямувати після закінчення строку: в багатьох за час їхнього перебування у в’язниці виявляються проданими квартири, тому із зони деякі виходять взагалі зі статусом… бомжів. Однак направлення наказує їхати лише за певною адресою, і відхилитися від заданого «маршруту» колишній в’язень не має права. Ось і виходить, що багато після відбування покарання опиняються просто на вулиці. У цьому випадку, на думку керівництва організації «Донецький меморіал», було б доцільно створити спеціальну службу, що займалася б відстеженням подальшої долі осуджених, однак ніхто поки що цим не займається. Притулок, звісно, надає ув’язненим тимчасову реєстрацію і навіть допомагає встати на облік у лікарні або влаштуватися, наприклад, у будинку для людей похилого віку чи будинку інвалідів, але це тільки разові випадки, бо аж ніяк не кожному вони підходять. Більш того, за допомогою притулку деякі в’язні навіть змогли отримати квартири так званого вторинного фонду житла, однак цього року таких випадків було всього три, тоді як житла потребують десятки та сотні людей.
Загалом, якщо врахувати всі ці факти, можна зробити невтішний висновок: часто виходить так, що в багатьох випадках у рецидивах злочинів винна… сама система покарань. Існує думка, що із злочинцями й не треба поводитися гуманно: ґвалтівники та вбивці цілком заслуговують і більш жорстокого покарання, аніж просто погані умови утримання їх у в’язницях. Однак не треба забувати, що така система покарань, коли людина, яку утримували в принизливих, мало не тваринних умовах кілька років, потім виходить на волю хворою, бідною та без документів, а часом і без даху над головою, не зовсім дієва. Замість того, щоб «перевиховувати» злочинця та повертати його до повноцінного життя в нормальному суспільстві, покарання лише посилюють проблему та фактично збільшують кількість злочинів у майбутньому.
