Промислова зона поблизу станції метро «Видубичі» у Києві видається малопридатною для життя. Але саме тут, серед офісів, компаній, зокрема й будівельного профілю, працює хостел для бійців АТО. У ньому вони можуть зупинитись, якщо під час ротації немає куди повернутись; якщо лікуються удень у госпіталі, а ночувати ніде; чекають на реабілітацію, оформляють документи у столиці — варіантів безліч. Їдуть сюди і ті, кому потрібен відпочинок від війни, а далі знову на фронт.
Працює хостел з листопада минулого року. Його натхненники — Товариство ветеранів АТО. Колишні бійці, які повернулись у мирне життя, поставили собі за ціль створити для побратимів гуртожиток з короткотерміновим перебуванням. Довго шукали приміщення, а якось власник одного з промислових об’єктів сам відгукнувся і запропонував переробити колишній склад на житло.
БОЄЦЬ ЗА ВІРОСПОВІДАННЯМ — ЯЗИЧНИК, А ЦЕЙ НЕЗВИЧНИЙ ТРИЗУБ ВІН СТВОРИВ РАЗОМ ІЗ 9-РІЧНОЮ ДІВЧИНКОЮ, З ЯКОЮ ПОЗНАЙОМИЛА ВІЙНА
— Коли нам сказали, що тут можна зробити житлове приміщення, не вірили. На кухні стояв ряд коробок, щоб зрозуміти площу кімнати, мені казали: «Он бачиш, там між коробками видніється стіна, ото кінець кімнати». Не було ні підлоги, ні меблів, нічого. Більшість робіт узяли на себе власники приміщення. До осені живемо безплатно, а далі будемо домовлятися, — пригадує Кирило Сергєєв, керівник товариства ветеранів АТО, а раніше — боєць «Айдару».
«ДІД» ВІТАЛІЙ ТА ЙОГО ЩАСЛИВА ШАПКА
Тепер колишній склад одночасно нагадує волонтерський склад і студентський гуртожиток. У довгому вузькому коридорі одразу при вході складені коробки з привезеними продуктами, над ними — національний прапор. Трохи далі стоїть сушарка для білизни, напроти — невеликий диванчик, поряд із сушаркою дитяча машинка. Це Машина річ, дівчинки 3-4 років, вона живе тут з мамою Альоною та татом. Мама охоче йде на розмову, але фотографуватись — зась, родина з Донеччини, переїхала сюди, бо інших варіантів не знайшли. Чоловік Альони на початку квітня вирушає знову на фронт.
ПСА ТАЙСОНА ЗА СУМИРНИЙ ТА ДОБРИЙ НОРОВ БІЙЦІ ПОРІВНЮЮТЬ ІЗ КОТОМ. ПОЗАДУ В СОБАКИ НЕПРОСТІ ДНІ У ДОНЕЦЬКОМУ АЕРОПОРТУ, ЖАХІТТЯ ВІЙНИ
Родина живе в окремій кімнаті, а бійці — в іншій. У ній рядами стоять ліжка, як у лікарняних палатах, є телевізор, столик для гри у шахи. Та все одно вмістити всіх, хто проситься на нічліг, не виходить. Максимум — 18 людей. Зараз у хостелі 12 бійців. Коли з фотографом зайшли, власне, у спальню-вітальню, вояки розбіглися, мов миші, побачивши фотокамеру. Лишився Віталій Конюхов (із позивним «Дід», бо вже немолодий). Сам із Житомирщини, чекає на відправку або в Щастя, щоб знову куховарити для бійців, або у Тернопіль, де невдовзі має запрацювати такий же хостел, як і в Києві.
— Не стріляв, два рази на блокпосту був, почав ще із самого Майдану, а потім з «Айдаром» пішов на війну, в кінці листопада приїхав додому, бо втомився, потім потрапив на Щастя, уже місця повара не було, працював його помічником. Другий рік майже дома не живу, — розповідає боєць, а нашому фотографу показує трохи пошарпану кепку, каже, возить її скрізь із собою, вона для нього щаслива.
До нашої розмови приєдналась Альона. Вона тут за коменданта. З чашкою чаю в руках переповідає, що двоє бійців уже знайшли роботу в Києві. У тих, хто лишився, історії різні. В одного зламана нога у п’яти місцях, з лікарні виписали, а їхати немає куди. В іншого ще є потреба в лікуванні, після чого повернеться в АТО.
У «ЗОЛОТОГО» — 54 ОСКОЛКИ
До кімнати врешті заходить ще кілька бійців, відчувається, що хлопцям хочеться виговоритись. Альона показує на Олексія, каже, його кличуть «Золотим», або «Лікарем». Просто з Майдану він пішов у військкомат, його направили у батальйон «Донбас» при Нацгвардії. До речі, батьківщина бійця — Донеччина. Після двох місяців підготовки вирушив на війну. Дістав поранення під Іловайськом: 54 осколки в ногах, осколок в оці, — на жаль, зір уже не можна відновити. Ходити ж навчився спочатку. Олексій провів чотири місяці у лікарні Дніпропетровська, потім у Києві, далі — реабілітація у Луцьку, а нещодавно був на відновленні у Карпатах.
ПОБУТ У ХОСТЕЛІ СВОЄРІДНИЙ. СОНЯЧНА ПОГОДА ДОЗВОЛИЛА ВИНЕСТИ НА ВУЛИЦЮ СУШАРКУ ДЛЯ ОДЯГУ, ВЗУТТЯ ПРИМОСТИЛОСЬ НА ПІДВІКОННІ, ТА Й САМІ ВОЯКИ ВСЕ ЧАСТІШЕ ВЛАШТОВУЮТЬ ЧОЛОВІЧІ ПОСИДЕНЬКИ НЕ В КОРИДОРІ, А НА ЛАВІ ПЕРЕД БУДИНКОМ
Статус учасника АТО боєць отримав тільки-тільки. «Дню» Олексій показує свіженьке посвідчення, на нього чекав півтора місяця. Його побратими коментують начебто пощастило: дістав поранення зокрема, де треба, зацікавились потрібні люди і все оформили. Звісно, «пощастило» — звучить іронічно. Але у розмовах військових відчувається розчарування, зневіра. Бідкаються, що статус учасників АТО отримують ті, хто і не воював по-справжньому. Багато запитань до влади, чому взяли перемир’я у червні, якраз коли можна було повністю звільнити Луганщину. На всі ці запитання, певно, знайдемо відповіді з часом. А зараз можемо лише фіксувати історію, яка твориться руками цих хлопців.
Сусід по ліжку Олексія — Володимир Чорний із Хмельниччини. Про поранення та де був до нього, не хоче говорити. Показав поранену ногу, яка зараз у саморобному стремені замість гіпсу. Володимир хвалить, що таку опору для ноги роблять кияни десь на лівому березі. Зробили і для нього.
— А ось усе, що я заробив від держави, — Володимир дістає з кишені посвідчення та орден «За оборону рідної держави». Дата видачі — жовтень минулого року, але до бійця нагорода дійшла лише після новорічних свят. Ця відзнака дає можливість безплатного проїзду в громадському транспорті.
«НАШІ ФОТОГРАФІЇ Є НА СЕПАРАТИСТСЬКИХ САЙТАХ»
Приєднується до розмови один з наймолодших мешканців гуртожитку Дмитро. Він чекає на відправку на війну, переоформляє військовий квиток, бо старий згорів. Поки спілкуємося, шукає у ноутбуці фото свого «Айдару», щоб пояснити, чому багато побратимів ховаються від камер.
— Є просто групи сепаратистів, які виловлюють нас по фотографіях. Ось фото зі мною і «Айдаром» після захоплення Червоного Яру, його ми знайшли у соцмережі, тобто не я викладав його. Сепаратисти знаходять наші телефони, коли шикуємось, зразу їхні безпілотники фіксують кількість осіб, є «щури», які проникають у батальйони, їх же ніхто не перевіряє, — каже Дмитро.
— Наші фотографії є на сайті «Кібер-Беркут», сепаратистському, з ідентифікаційними кодами, наших прізвищ там вистачає, це провина і нашого командування, що має місце такий витік інформації, — додає Олексій.
ПЕС ТАЙСОН ТЕПЕР БЕЗ ГОСПОДАРЯ
Дмитро провів нам міні-екскурсію гуртожитком, у якому обладнали кухню, санвузол, душову. У коридорі зустріли пса Тайсона, кличуть його і Кіборгом. Пес був разом із господарем під Донецьким аеропортом, а зараз у гуртожитку, лащиться до всіх, зі слів Дмитра, за характером став, як кіт. А господар Тайсона у психіатричній лікарні...
Під час екскурсії Дмитро розповідає, що буде далі. Не в хостелі, а там, на війні. У кого краща чи гірша зброя, з ким доводиться воювати, тривожні очікування після появи «зеленки». Про це Дмитро готовий розповідати годинами. Так само, як Кирило Сергєєв охочий розповідати про потреби хостелу та їхнього товариства. Складається враження, що всі ці проблеми, крім простих небайдужих громадян, ніхто не збирається вирішувати.
У ПРОЕКТІ — ЩЕ ТРИ ГУРТОЖИТКИ ТА ФЕРМЕРСЬКІ КІБУЦИ
Кирило ділився, що з початком демобілізації роботи у товариства тільки додалося. Хлопці з різних регіонів телефонують і просять створити регіональні осередки. Зараз таких уже 16, входить до них 1400 осіб. Будуть відкривати гуртожитки у Тернополі, Дніпропетровську та Овручі. Продукти харчування, побутова хімія, усе, що треба для життя у хостелі, лежить на волонтерських плечах. А людські ресурси поступово вичерпуються. Одну з волонтерів гуртожитку ми побачили мимохідь: Інна Ткачова прибігла з новинами, що знайшла шпарину, де можна діставати безплатну форму для бійців, з друзями передала маленькій Маші конструктор, і побігла далі.
— Зараз опрацьовуємо проект з фермерських господарств у форматі ізраїльських кібуців. Для бійців із контузіями — це найкращий варіант. У мене є хлопець, який був менеджером банку, повернувся з війни на роботу, він витримав місяць, бо починаються внутрішні інтриги, конфлікти з начальством. Ідеальні варіанти для них — пасіки, рослинництво. Ми майже щодня ведемо переговори щодо цього, — розповідає Кирило і вірить, що все вдасться.
Наостанок приєднався до розмови Святозар із Чернігівщини. Його диверсійно-розвідувальна група працює під Щастям. Зараз боєць доліковує зуби, а потім поїде до своїх. І така позиція у більшості: загоїти рани, душевні чи фізичні, і знову до зброї, на передову, дивитися в очі смерті. Дякуємо за це!
P.S. Допомогти хостелу та Товариству ветеранів АТО можна, перерахувавши кошти на картку Приватбанку:
5168 7423 4715 2617 на ім’я Кирила Сергєєва
або на банківський рахунок:
ГО «Товариство Ветеранів АТО»
ЄДРПУО 39409338
ПАТ «Приватбанк», філія «КиївСіті»
МФО 380775
р/р 26007056108334
У призначенні платежу обов’язково зазначати: Добровільне пожертвування фізичної або юридичної особи.
