Зустрічі з мадам Почегуєвою,

Три дні мого побуту у Львові промайнули, як сон. Стільки цікавих зустрічей, стільки цікавих розмов! Ідеш вулицею — і скрізь бачиш українські написи... «Діло» виходило в 1500 примірниках і являло собою один аркушик на 4 сторінки. Тепер же була велика газета європейського зразка, мала вже значний тираж, мала прекрасно влаштовану власну друкарню. Коли я побачив львівських знайомих, довідався про сподіванки і плани, то поступ, який зробило українське життя, уявився мені зовсім ясно: українці вже ставали тут, у Галичині, державною нацією, вони вже на дорозі до того, щоб почувати себе господарями на рідній землі. Останні числа українських видань, що я купив у Львові, — тут було і «Діло», і прекрасно видавана «Ілюстрована Україна», і «Свобода», і ще якісь, — нагадували мені, якого розвитку досягло в Галичині наше культурно-національне життя. «Колись будемо мати таке і в Києві!» — думав я.

Газета «День» не вперше звертається до культурно-національних проблем нашої країни. Але упродовж останніх тижнів полеміка на її шпальтах набула нової гостроти. Особливо корисною, як на мене, є стаття п. С. Удовика «Дві культури України». Я посилатимусь саме на неї (хоча її автор, безумовно, має багато прибічників).

Прошу читачів пробачити невеличку містифікацію. Перший абзац я не взяв у лапки, хоча це є цитата із книги спогадів політика і дипломата Дмитра Дорошенка про гостини у Львові влітку 1914 (!) року. На жаль, маємо в Україні не дві, а чотири культури: українську, російську, колонізаторську (русифікаторську) і колоніальну (хохляцьку).

ПЕРША ЗУСТРІЧ

Я і товаришка Почегуєва працювали в одній поліклініці. Медсестри і санітарки між собою називали її Мадам; була дуже гонорова. Під кінець прийому, якщо пацієнтів уже не було, Мадам інколи заходила до мене; мала вишукану московську говірку. Я дізнався, що Почегуєва — це її дівоче прізвище, але ж її чоловік — уявіть собі! — також був Почегуєв. «На-аверное, па-ата-му мы и па-женились». Діялося це далеко від України, жодного українського слова навкруги не було чути. Я радо розмовляв по- українськи з дітьми та їхніми мамами, яких у ті краї з Галичини завезли у загратованих вагонах. Одного разу Мадам зазирнула в мій кабінет, коли я дописував рецепт, а дівчинка років із сім хотіла скоріше втекти від білого халату: «Мамо, ходімо! Ну, мамо...» Коли вони пішли, Мадам сказала з мішаною інтонацією зверхності і співчуття: «Странный у хахлов язык! Мамо, мамо... просто смешно» Ці слова мене не так образили, як здивували, але я вирішив помститися. Запитую: «А вы знаете, что такое «почегуй»?» — «А что это такое?» — «А это русское название геморроя». Більше Мадам не приходила.

ФЕНОМЕН СУІНДИКОВА

На виїзді у віддалений хутір лікар-казах Суіндиков і я водночас вели прийом у тісній кімнаті фельдшерського пункту. Я вже вивчив десяток казахських фраз (відкрий рота, покажи язика, де болить, дихай, не дихай тощо). Коли слів бракувало, колега охоче мені підказував. Однак сам Суіндиков із земляками розмовляв виключно російською мовою (чи принаймі тією каліченою мовою, яка йому заміняла російську). Особливо старався пан хірург, коли йому здавалося, що я до нього дослухаюся. Боявся зганьбити себе мовою свого народу.

ДРУГА ЗУСТРІЧ

Про Анну Ахматову совки знали мало або нічого. Коли на початку шістдесятих почало розвиднятися, ми відсвяткували зустріч із талантом найвищого, геніального гатунку. Багато років Горенко-Ахматова жила в Києві. Проте не любила української мови. Я був ошелешений, коли у спогадах про Ахматову прочитав, що «недолужність» нашої мови вона ілюструвала словами «мамо, ходімо»... Боже єдиний: Почегуєва — і Ахматова!

Найсумніше те, що це не випадковість. Так історично склалося, пише С. Удовик, що на території нашої країни російська культура розвивалася більш динамічно. А що? Не заперечиш — усе було «історично»: і валуєвський указ про заборону української мови, і сталінський указ про кінець «українізації українців», і голодомор, і винищення інтелігенції. Історично склалося й те, що в кіоску, де я купую «День», українську газету хочуть читати лише чотири покупці, а всі інші читають її на «общепонятном». Цікаво, пише С. Удовик, Київ — це українське місто чи російське? Зверніть увагу — не україномовне чи російськомовне, а саме українське чи російське. Маю зустрічне запитання: Севастополь — це українське місто чи російське? Якщо ми обговорюємо такі проблеми, то московські генштабісти можуть спати спокійно.

Передбачую обурення С. Удовика. «До чого тут генштабісти? — скаже він. — Пишу про інше, про внесок киян у російську культуру. Пишу про М. Булгакова, В. Некрасова, К. Малевича, М. Бердяєва, Л. Шестова». Я додам — ще і про А. Ахматову, К. Паустовського, І. Еренбурга. Однак справа не в цьому. Головне, чого не хочуть бачити русофіли з української столиці, полягає в тому, що в сьогоднішній Україні мовна проблема є не культурною, а політичною. Так історично склалося, що російською звертаються до нас не лише культуртрегери, а й комуністи — ті, що хочуть назад у совєтську кошару. Російською розмовляють «братки», російською матюкаються бомжі, блатною російською «фенею» послуговується тюрма. Україномовний бандит не кращий від російськомовного, але де ви бачили україномовних бандитів? Щоб застерегтися від пересмикувань, наголошую, що йдеться не про етнічних українців і росіян, а про мови українську і російську.

ФЕНОМЕН ТАРАПУНЬКИ І ШТЕПСЕЛЯ

Закони парного конферансу вимагають, щоб один із партнерів мав резонера, інший — коміка. Розумний, спокійніший, іронічний резонер Штепсель розмовляв по-російськи. Хитрий (але простий, як валянок), схильний до сентиментів, смішний (а часом дурнуватий) комік Тарапунька послуговувався суржиком. Їхній внесок у русифікацію повоєнної України був видатним. Не варто переносити сценічні амплуа на особистості Ю. Березіна та Ю. Тимошенка; вони робили те, чого від них чекали (заробляючи оплески, звання і гроші). Проте видатний феномен наших днів — якщо йдеться про мовні проблеми — поєднання в одній особі диктатичного Штепселя і дурномудрого Тарапуньки. Цитую С.Удовика: «Я не маю наміру відмовлятися від свого земляка М. Булгакова». Звучить... Однак хто і що змушує нашого аналітика від когось відмовлятися? Це ж дуже просто: підходиш до книжкової шафи, береш книжку і читаєш. Особисто я вважаю єрусалимські сторінки «Майстра і Маргарити» найкращою прозою, яку будь- коли читав, але ніхто не може (і ніхто не намагається) змусити мене сприймати їх інакше. Цитую далі: «Я не маю наміру відмовлятися від М. Гоголя, хоча його вже вивчають у курсі зарубіжної літератури». Про «відмовлятися» ішлося вище, тепер поговоримо про «вивчають». Маємо вирішити, до якої літератури належить письменник М. Гоголь. Якщо виходити з родоводу, то місце йому в курсі української літератури. У такому контексті маємо зарахувати до неї також Ф. Достоєвського (його дід був священиком на Волині), або славетний «Мийдодір» (бо Корній Чуковський насправді є М.В. Корнійчук). Подумаймо також про Гната Потапенка (плутався у Чехова під ногами), Івана Стаднюка (любив Сталіна) і бозна-скільки інших постукраїнців. Але ж не походження, а мова визначає місце письменника. Празький єврей Ф. Кафка писав по-німецьки (і тому він німецький письменник). Київський єврей Шолом Нохумович Рабинович (Шолом Алейхем) писав на ідиш (і тому він єврейський письменник). Прошу читачів вибачити мені ці банальності, але комусь вони потрібні для тарапуньківських спекуляцій. Цитую С. Удовика: «Я не хочу цих та інших грандів — наших земляків — вважати зарубіжними письменниками на догоду вченій кількості халтури, якою нам забивали голови». Якою ж халтурою нас забивали — Т. Шевченком чи Лесею Українкою? Виявляється, мова не про них, а про вірш «Партія веде» деморалізованого П. Тичини. Ситуація, безумовно, трагедійна: з одного, значить, боку маємо «Мертвые души», а із другого «Партія веде»... Круто! Дозволю й собі «закосить под дурочку» і позначити нову альтернативу. З одного, значить, боку «Спасибо вам, родной товарищ Сталин, за то, что вы такой, какой вы есть», а із другого — «Лісова пісня». Так, пане Сергію? Чи як?

ТРЕТЯ ЗУСТРІЧ

Мадам Почегуєва навідалася до мене ще раз і з порога повідомила, що «передова наука не може працювати українською (мовою)». Не знаю, в якій галузі «передової науки» мій опонент обпікся на українській мові. Моя наукова біографія склалася так, що кандидатський ступінь маю з педіатрії, доцентський диплом із біохімії, а професорський із генетики; останніми роками в міру своїх сил працюю в демографії та математичному моделюванні. За роки незалежності видав українською 10 монографій і брошур. Чи були мовні проблеми? Так, були, але їх спричиняли не вади української мови, а моя недостатня обізнаність із її можливостями.

Чи треба удосконалювати наукову термінологію, видавати словники тощо? Так, і я гаряче підтримую всі пропозиції С. Удовика щодо цього. Десять років тому я уклав і на спонсорські сльози видав «Англо-російсько-український математичний словник для біологів і медиків». Однак не можна ставати в позицію стороннього спостерігача: нехай хтось нам «зробить» мову, а тоді ми нею скористаємося. Удосконалюватися може лише той інструмент, яким працюють.

Становище української мови в Україні не таке скрутне, як багатьом здається, — воно набагато скрутніше. Не можемо сподіватися, що мовна політика владних інституцій буде ефективнішою, аніж соціальна та економічна політика. Не можемо чекати потужних мовно-культурних імпульсів од напівголодного та збайдужілого народу. Тим нагальнішою є потреба мати чіткі орієнтири хоча б у середовищі інтелігенції, мати теоретичну програму і практичні рекомендації на той час, коли вони зможуть реалізуватися. Свідоме, стійке та послідовне хохляцтво, яке для українців започаткував Феофан Прокопович, мусить бути подолане...

А шанувальників російської мови хочу привітати з тим, що у Києві недавно вийшла друком збірка віршів Катерини Квітницької «Козырная карта». Це поезія найвищої золотої проби, це поезія того рівня, якого сягнула А. Ахматова. Одначе пані Катерина шанує і любить українську мову — про це я знаю не від чужих людей.