Гастролерів останнє десятиліття у нас заведено лаяти. Акторська стихія, що вирвалася на волю з московських репертуарних театрів, втілилася в незліченні антрепризи, що каламутним потоком ринули й на нашу сцену. Як їх тільки не лаяли, як їх тільки не принижували, презирливо називаючи «виставами для трьох стільців і двох акторів», а вони продовжують процвітати й пагано пахнути халтурою.
Але найстрашніше навіть не в тому, що вона, ця халтура, в принципі існує (треба ж якось реалізуватися й дешевим амбіціям). Антрепризні вистави, як і будь-яке, не обтяжене думкою й глибокими переживаннями видовище, ще більше розбещують публіку, яка й без того не балує своєю увагою високе мистецтво. Перенасиченість афіші видовищами сумнівної якості (дешеві комедії та мелодрами в театрі плюс попса в музиці) не дала можливості зміцніти й розвинутися чудовому проекту Сергія Проскурні «Гранди мистецтва», який обіцяв щомісячні зустрічі з майстрами світового мистецтва. Здавалося, Київ приречений на дешеві розваги.
Проте потроху до нас почали завозити й хороші вистави. Тріумфом зусиль налаштованих на хвилю мистецтва продюсерських компаній став «Вишневий сад» у постановці Някрошюса, який, хай навіть завдяки популярності в нашої публіки Євгена Миронова, а не литовського режисера, пройшов на аншлагах. Продюсерське агентство «Інтерлекс», яке столичним і одеським театралам це свято влаштувало, й надалі обіцяє постачати в Україну лише якісний «товар». 24, 25 березня на сцені Театру ім. І. Франка зіграє свій легендарний «Контрабас» Патріка Зюскінда. Райкін у цьому спектаклі, поставленому Оленою Невежиною, за який він отримав «Золоту маску», демонструє чудеса акторського генія. Спілкуючись на сцені лише з контрабасом, актор примусив здригнутися серця навіть бувалих критиків, які писали, що про «спектакль, складений як мудрований пазл, слід писати не статті, а пісні». Актор грає драму людини, чиє самолюбство смертельно уражене думкою, що тебе не оцінили належним чином. Хто з нас не переживав подібної душевної катастрофи?
…Проте на цьому зупинимося, залишимо глядачеві можливість самому пройти всіма лабіринтами настроїв, переживань і думок, до яких запрошує нас Костянтин Райкін. Напередодні гастролей «Контрабаса» я зустрівся з продюсером, прес-аташе компанії «Інтерлекс» Дмитром Чепурних, у якого спробував вивідати, чи легко у нас бути шанувальником і постачальником високохудожніх зразків мистецтва.
— Ви не боялися конкуренції, створюючи ще одне продюсерське агентство?
— Ми не відчуваємо конкуренції, тому що компаній, що займалися б відбором серйозних проектів, у нас немає. Існують продюсерські агентства, що займаються виключно заробленням грошей. Їхня мета — привезти дешеву антрепризу і сплавити її публіці, не піклуючись про те, який присмак залишиться від вистави. Звичайно, всі хочуть заробити, бо треба якось існувати. Однак наше основне завдання полягає в тому, щоб ознайомити глядача із серйозним театральним мистецтвом, яке через антрепризи дискредитоване в очах вибагливого глядача. Нині економічна ситуація дозволяє привозити хороші спектаклі, у нас є глядач, здатний їх оцінити й заплатити за них.
— Як я розумію, нарешті з’явилися спонсори, які роблять ставку на мистецтво?
— Авжеж, ми працюємо завдяки спонсорській підтримці, оскільки без неї квитки коштували б $1 000. Дякувати Богу, наші бізнесмени почали розуміти, що треба відроджувати й культуру. Натомість вони отримують іміджеву рекламу, ніхто не може прорахувати, яку віддачу отримає від неї фірма — адже в людей відтепер найбільш яскраві, найбільш радісні враження асоціюватимуться з її стилем, з її маркою. Завдяки тому, що ми вже представили декілька хороших, дорогих проектів, до нас тепер звертаються солідні фірми, цікавляться, що ми збираємося привозити. Якщо раніше ми змушені були шукати партнерів, то сьогодні багато людей шукають контакту з нами.
— Що робити тим театралам, які не можуть купити квиток за п’ятсот гривень?
— Високі ціни на квитки — не наша примха. Гастролі повинні окупатися. Якби знайшовся спонсор, який покрив би усі витрати на проект, то ми могли б поставити ціну від 10 до 50 гривень. Але це поки неможливо. Зрештою, у нас є квитки й по сорок гривень, справжній театрал може раз на півроку дозволити собі витратити таку суму на мистецтво.
— Хто визначає, що саме цей спектакль є шедевром і його варто везти на гастролі?
— Ми щомісяця їздимо до Москви, відстежуємо всі прем’єри, не пропускаємо театральних фестивалів, спілкуємося з провідними, шанованими критиками, завдяки яким можна прояснити театральну ситуацію. Тож відбір спектаклів ми проводимо дуже ретельно.
