На виборах до Європейського парламенту, які відбулися в неділю по всій Європі, явка була низькою (43 відсотків) і антиєвропейські крайні праві домоглися значних успіхів, насамперед у Франції, де Національний фронт взяв 25 відсотків. На виборах президента України, які відбулися того ж дня, явка була високою (61 відсотків). На них переміг кандидат, який вів свою кампанію на проєвропейській платформі, а крайніх правих кандидатів (2 відсотки) обійшли всі, у тому числі і єврейський кандидат. Якби європейці проголосували так, як це зробили українці, Європа могла б розраховувати на більш безпечне і процвітаюче майбутнє.
Однією з причин такого фіаско є альтернативна реальність, у якій жило багато європейців у 2014 році. З боку європейських лівих, особливо німецьких лівих (зокрема партія Die Linke), критика ймовірного фашизму післяреволюційної влади в Україні була хорошим тоном. Жодна кількість інформації та аргументації не змогла змінити цю фіксовану позицію. Можна тільки сподіватися, що ці результати виборів, які приведуть до Європейського парламенту грецьку відверту неонацистську партію та угорську партію, яка однозначно є антисемітською, відкриють декому очі. Європейські ліві мають реальну проблему, і це не українські крайні праві. Це — європейські крайні праві, які, виявляється, є популярними і підтримуються російськими крайніми правими, які знаходяться при владі в Москві.
Тим часом, фантазія, яку запропонували цього року європейські крайні праві, це — національна держава. Як тільки Шотландія, чи Англія, чи Франція, чи Австрія, або Греція чи Болгарія зможуть, нарешті, стати вільними від наполегливих європейських бюрократів, то життя повернеться в нормальне русло, і все буде добре. Все не буде добре. Природно скаржитися на віддалених чиновників, які не розуміють місцеві реалії. Але зовсім інша справа помилково сприймати нормальні розчарування будь-яким великим державним устроєм за програму. Нація-держава — це утопія. Не існує жодного способу повернутися до неї. Європейцям, які вважають, що розпад є гарною ідеєю, слід звернутися до історії 1920-х і 1930-х років. Або запитати в українців, які протистоять російській анексії Криму та підтримуваної Росією агресії в південно-східних регіонах України.
Лідери європейських крайніх правих, котрим сприяло недавнє запаморочення більшої частини європейських лівих, повертають свої народи не назад до нації-держави (що неможливо), а до російського домінування в Європі. Незважаючи на різні розбіжності, це один пункт, щодо якого згодні європейські популісти, фашисти, і неонацисти: Путін — чудовий лідер, ідеї якого щодо Європи мають сенс. Такі партії, як Національний фронт у Франції, UKIP у Великобританії, Північна ліга в Італії, Фламандський Belang у Бельгії і Jobbik в Угорщині представляють себе націоналістами, підтримуючи політику іноземця, який не робить секрету зі своєї мети домінування над їхніми землями.
Зрада патріотизму так званими патріотами є достатньо очевидною. І гротескним робить це зрадництво фактичний баланс сил. Європа набагато сильніша, ніж Росія. Путінський режим, знаючи свою слабкість, шукає протекції у Китаю. Таким чином, багато європейців вибирають людей, котрі хочуть, щоб Європа стала залежною від іноземної держави, яка сама схиляється у бік Китаю як основного союзника. Мабуть, справедливо сказати, що небагато виборців європейських крайніх правих насправді хочуть жити в Росії чи Китаї. Вони голосують за фантазії відділення від світу, і те, що їхні лідери хочуть їм дати інтеграцію у світ, котрий їм сподобається набагато менше.
Шокуючі результати виборів у Європі витверезять деякі голови, але потрібно щось набагато грандіозніше. Протягом десятиліття після останнього великого розширення ЄС — десять нових країн приєдналися в 2004-му — ми бачили, що Європейський Союз не може стояти на місці. Він потребує викликів і перспектив, енергії та ентузіазму людей, які не вважають свободу і порядок як дане, а готові працювати заради них. Під час української революції люди боролися під прапором ЄС; на українських виборах люди стояли в черзі протягом кількох годин із символами ЄС. Європейський Союз розширювався з моменту свого створення в якості Європейських співтовариств, він буде і повинен продовжувати робити це. Обіцянка подальшого розширення не буде дорогою: навпаки, стимули для реформ і для інвестицій можуть зменшити потребу для майбутньої допомоги.
Тим часом Україна потребує допомоги. Її революція почалася як протест проти колишнього режиму, котрий в останній момент відкинув важливу торговельну угоду з Європейським Союзом, відому як Угода про асоціацію. Ця угода незабаром набере чинності і допоможе забезпечити зразок для реформ і деякого доступу до ринків ЄС. Але це далеко не повне членство в ЄС. Тут виникає можливість, яка буде для обох сторін дешевою, елегантною, привабливою і ефективною.
Якщо Європейський Союз надасть Україні формальний статус кандидата до ЄС і оголосить, що вона може стати повноправним членом, скажімо, через десять років, якщо відповідатиме необхідним адміністративним та політичним критеріям, одразу відбудеться таке. По-перше, Україна повинна зараз, як це було раніше з Польщею та іншими країнами, отримати позитивний стимул викорінення корупції, що є великою бідою країни, оскільки буде зрозуміло, що можна отримати навзамін. По-друге, міжнародні інвестори, у тому числі російські, які в даний час залишають Росію, прийдуть в Україну. Економічний розвиток, який це принесе Україні, буде дуже вигідним ЄС, оскільки це дозволить стабілізувати східний кордон і продемонструвати, що європейські цінності не тільки привабливі, але й ефективні. Європа потребує цього — не стільки, щоб нагадати іншим, як нагадати собі.
The New York Review of Books, 27 травня 2014
