Минулої неділі виповнилось 90 років від дня народження великого поета, сценариста, драматурга, барда Олександра Галича. Відомий російський дисидент Володимир Буковський назвав його Гомером, а кожну його пісню — Одісеєю, «подорожжю по лабіринтах душі радянської людини». Читачам «Дня» буде цікаво дізнатися, що думає про його творчість нинішня російська інтелігенція.
СЬОГОДНІ Й ЩОДНЯ
«Не знаю впредь, предам ли, струшу
ли: страна у нас передовая, —
но как мы песни эти слушали,
из уст в уста передавая!
Как их боялись — вот какая вещь —
врали, хапужники, невежды!
Спасибо, Александр Аркадьевич,
от нашей выжившей надежды.»
Серед великих бардів Галича я завжди ставив на особливе місце. Він був улюбленим і шанованим, його пісні переписували на магнітофонні плівки та передруковували на «Еріці», — тій, яка «бере чотири копії». Він — нарівні з Андрієм Дмитровичем Сахаровим, Булатом Окуджавою, братами Стругацькими — був одним із тих, хто вчив нас бути вільними, і свобода, проникаючи в наші душі, народжувала в них імунітет до страху.
Його книги та платівки, коли вони стали з’являтися, відразу займали почесне місце в мене на полиці (а дружина бережно зберігає рідкість — самвидатівську збірку Галича, подаровану їй відомим дисидентом Михайлом Поляковим, єдина, яка вціліла в нього після арешту).
Нещодавно здавалося, що більшість його пісень — це вже Історія. Так, точний і безжалісний портрет радянської епохи, вбивче викриття офіційної брехні, їдка сатира, рядки, що стають афоризмами, — але все це в минулому, яке вже не повернеться.
На початку 90-х років, знамените «Смееш выйти на площадь в тот назначенный час?!» сприймалося як абсолютно риторичне запитання — на той час для того, щоб «вийти на площу», вже не було потрібно абсолютно ніякої сміливості. І вірилося, що мовчати по-різному, «для надежности спрятав глаза», але «не против, конечно, а за», ми вже ніколи не будемо. І «дорогие органы», які сповіщав про те, що відбувається «верный сын Отчизны», безсмертний Кузьмін, кати, стукачі та вертухаї вважалися огидною навіки кастою — а вже думка про те, що вони опиняться при владі, могла наснитися лише у страшному сні.
Перший дзвоник продзвенів восени 1993 року:
«Опять над Москвою пожары,
И грязная наледь в крови.
И это уже не татары,
Похуже Мамая — свои!
Из окон, ворот, подворотен,
Глядит, притаясь, дребедень.
А суть мы потом наворотим,
И тень наведем на плетень!»
А потім на наших очах почали матеріалізуватися й інші пісні Олександра Аркадійовича. Відшуміли та згинули «крикуны и печальники» часів «демократической весны» — і в начальники вийшли «молчальники», бургомістри та Генріхи, другий ешелон, що відсидівся в окопах партійної та комсомольської номенклатури.
Почалася повзуча реабілітація Сталіна, урочисте підняття тостів на його честь і переписування підручників історії — і відразу пригадалося:
«На часах замирает маятник,
Стрелки рвутся бежать обратно:
Одинокий шагает памятник,
Повторенный тысячекратно.
Я открою окно, я высунусь,
Дрожь пронзит, будто сто по Цельсию!
Вижу: бронзовый генералиссимус
Шутовскую ведет процессию.»
Настала путінська епоха, що перетворила парламент на декорацію і «аплодуючий орган», — і негайно сплило в пам’яті:
«Мы не забудем этот смех
И эту скуку!
Мы поименно вспомним всех,
Кто поднял руку!»
Для того, щоб «вийти на площу» в тісному оточенні ОМОНу вже була потрібна неабияка мужність — будь-хто, хто відважився на це, ризикував отримати по голові міліцейським кийком і, в кращому випадку, провести залишок дня в кутузці, а в гіршому — відправитися під суд. І недарма, в березні 2007 р. на одному з опозиційних мітингів, коли народний артист Росії Олексій Дєвотченко читав «Петербурзький романс», переповнена народом площа влаштувала йому овацію, хоч серед учасників мітингу було багато тих, для кого пісні Галича — явище вельми далекого минулого... У «Лужниках» збиралися торжествуючі натовпи «запутінців», а по всій країні не втомлювалися прославляти «національного лідера», але й про це колись написав Галич:
«Счастье не в том, что один за всех,
А в том, що все — как один!»
Все більше та більше стискався простір ефірної та газетної свободи, пропагандистська брехня все більше та більше витісняла правду — і як було не перечитати:
«Время сеет ветры, мечет молнии,
Создает советы и комиссии,
Что ни день — фанфарное безмолвие
Славит многодумное безмыслие
Бродит Кривда с полосы на полосу,
Делится с соседской Кривдой опытом...»
Нарешті настав серпень 2008-го, і ганебна «п’ятиденна війна» з Грузією — і рядки Галича 40-річної давності з’явилися на перших же антивоєнних пікетах:
«Снова, снова, громом
среди праздности,
Комом в горле пулею в стволе:
Граждане, Отечество в опасности!
Наши танки на чужой земле!»
І, звичайно, про вірнопідданські «обращения общественности» в підтримку «миротворческой операции» Галич колись уже все написав:
«Израильская, — говорю, — военщина
Известна всему свету!
Как мать, — говорю, — и как женщина
Требую их к ответу!»
«Когда я вернусь...» — напише Галич в одній із найбільш пронизливих своїх пісень. Він не повернувся — повернулося минуле, про яке він співав.
Стрілки прагнуть бігти у зворотній бік — і пісні Галича зазвучали так, нібито вони написані сьогодні.
Ви з нами, Олександре Аркадійовичу. На площі — в той призначений час. Сьогодні та щодня.
