Шестидесятиріччя Ізраїлю прийшло та пройшло. Те саме можна сказати про останній візит президента Джорджа Буша на Близький Схід. Під час святкування та ретельного аналізу стану речей так і не було досягнуто помітного прориву в безнадійній ситуації ізраїльсько-палестинських перемовин.
На це є безпосередні причини: уряд прем’єр-міністра Ізраїлю Ехуда Ольмерта є слабким і непопулярним, в основному завдяки провальній війні 2006 року проти «Хізбалли» в Лівані. Палестинська адміністрація на чолі з Махмудом Аббасом є ще слабкішою, втративши контроль над Сектором Газа, який захопив ХАМАС після державного перевороту минулого року.
З палестинської сторони є більш глибокі причини: невдалі спроби протягом тривалого часу створити інституційні структури, необхідні для національного будівництва. Наприклад, палестинське повстання проти правління Великої Британії в 1936— 1939 роках переросло в криваву громадянську війну, в якій було вбито більше палестинців власними братами, ніж британською армією чи єврейськими силами самооборони. Цей сценарій зараз повторюється в Газі.
Згадуючи шістдесятирічну присутність США в регіоні, можна окреслити два сценарії, за якими США можуть привести місцевих гравців до згоди. За відсутності цих умов США в кінцевому результатi — безсилi.
Перший сценарій можливий, якщо з’явиться реальна загроза переходу конфлікту в більш широкомасштабний, такий, що дестабілізує ситуацію в регіоні та відносини великої держави. У такому разі рішучі дії Америки можуть зупинити конфлікт і нав’язати припинення вогню, а може навіть і укладення миру.
1973 року наприкінці війни Судного дня Ізраїль спромігся оточити всю третю армію Єгипту в Синаї. Його війська прямували до Каїру, погрожуючи завдати нищівного удару по Єгипту. Можливість радянської інтервенції стала реальною загрозою. Кілька суворих висловлювань президента Річарда Ніксона зупинили напад Ізраїлю та дозволили американцям почати затяжний процес деескалації, який завершився низкою тимчасових угод.
Подібним чином 1982 року під час вторгнення в Ліван ізраїльські війська були готові увійти в мусульманську західну частину Бейрута, після того, як сирійські агенти вбили обраного проізраїльського президента Лівану Башира Жмайєля. Це, ймовірно, втягло б у війну Сирію. Кілька суворих розмов президента Рональда Рейгана та прем’єр-міністра Менахема Бегіна зупинили це вторгнення.
Під час першої війни в затоці 1991 року, коли Ірак випустив 39 ракет класу «земля-земля» по цивільних об’єктах Ізраїлю, а армія США не змогла зупинити іракські атаки, Ізраїль мав намір завдати удар по іракських цілях, що могло зруйнувати антиіракську коаліцію США й арабських країн. США попередили Ізраїль про невтручання, й Ізраїль був змушений підкоритися.
У всіх цих випадках втручання Америки відбувалося швидко та мало чітку мету, і згоди дійшли протягом кількох днів, якщо не годин. У подібних критичних ситуаціях влада США проявлялася повною мірою.
Інший сценарій можливий, якщо обидві сторони, вже сівши за стіл мирних переговорів і заплативши політичну ціну в себе вдома, дійдуть згоди щодо більшості питань, і залишиться кілька проблем, які загрожуватимуть зривом усього процесу. У такому разі може втрутитися Америка і, використовуючи метод батога та пряника, змусити обидві сторони зробити чергові кроки назустріч.
Після візиту Анвара Садата до Єрусалиму 1977 року Ізраїль і Єгипет вели переговорний процес близько року і спромоглися дійти згоди щодо основних питань: миру, дипломатичних відносин і повного виведення військ з окупованої єгипетської території в Синаї. Тоді президент Джіммі Картер, який спочатку протидіяв процесу, запросив обидві сторони до Кемп-Девіду для укладення остаточного мирного договору.
1993 року на секретних двосторонніх переговорах у Норвегії (про які не знали США) Ізраїль і ОЗП дійшли згоди щодо взаємного визнання та створення тимчасової адміністрації палестинської автономії. Втім деякі питання залишилися невирішеними. Тоді втрутився президент Білл Клінтон і змусив обидві сторони працювати над проблемами, що залишилися.
Якщо не буде умов для одного з названих сценаріїв, ініціативи Америки будуть позбавленими життєвої сили. Це сталося з Біллом Клінтоном у Кемп- Девіді 2000 року, коли він не зміг привести до згоди прем’єр-міністра Ізраїлю Ехуда Барака та голову ОЗП Яссера Арафата, а також з планом дій Буша 2003 року, коли обидві сторони дали свою принципову згоду на його загальне керівництво, але зробили мало для його здійснення.
За відсутності волі політичних сил на місцях у разі необхідності проведення процесу мирного урегулювання, який може тривати роками, США фактично безсилі. Вони дуже ефективні як пожежна команда чи посередник, але не як ініціатор. Що є властивим США, є ще більш придатним стосовно ЄС, «м’яка політика» якого є неефективною в зв’язку з браком довіри на місцях.
Подібну динаміку можна спостерігати всюди: при всій своїй владі США не змогли вирішити конфліктів на Кіпрі, в Боснії чи Косово. План Аннана на Кіпрі провалився через опозицію однієї зі сторін; сьогоднішній прогрес (незначне, але символічне відкриття вулиці «Ledra Street», що перетинає центр Нікосії) відображає внутрішні зміни політичної ситуації з боку кіпрських греків. Подібним чином, якщо Белград змінить свою непримиренну позицію стосовно Косово, то це станеться не під тиском США чи ЄС, а в результаті внутрішньополітичних змін в Сербії.
Усвідомлення обмеженості влади США не означає, що Америка не має відношення до справи: вони можуть стабілізувати конфлікт, можуть допомогти в проведенні заходів щодо зміцнення довіри, а також досягненні тимчасових домовленостей. Однак до кінця дня, як у випадку з Ізраїлем і Палестиною, під час будь-якого конфлікту між двома національними рухами, ключові ролі грають учасники на місцях. Ніколи ще національні конфлікти не вирішувалися з боку зовнішньої сили, якими б благими не були наміри.
Шломо АВІНЕРІ — професор політології в Єврейському університеті та колишній міністр закордонних справ Ізраїлю в першому кабінеті прем’єр-міністра Іцхака Рабіна.
