На початку цього місяця президент Киргизії Курманбек Бакієв поїхав до Москви з простягнутою рукою — просити фінансової допомоги. Аби скрасити своє прохання, Бакієв оголосив про те, що він вимагав, щоб Сполучені Штати закрили свою авіабазу в Киргизії, що поповнює запаси військ НАТО в сусідньому Афганістані. Точнісінько так само наприкінці минулого року уряд Ісландії попросив Росію про допомогу, щоб вивести з кризи свою банківську систему, тоді як пакистанський президент Азіф Алі Зардарі відвідав Китай з надією забезпечити вкрай необхідне вливання готівки.
Деякі спостерігачі цитують ці епізоди як доказ падіння міжнародного впливу Америки. Але суть ось у чім: поки що, за винятком невеликих сум, запропонованих киргизам, Росія і Китай не запропонували надати велику допомогу.
Посеред шуму про «постамериканський світ» багато спостерігачів бачать зрушення від міжнародного порядку, в якому головна роль приділяється США, до багатополюсної системи, у якій такі країни як Китай, Росія і деякі інші суперничають за глобальне лідерство з низки загальних проблем і ризиків.
Понад п’ять років тому президент Китаю Ху Цзіньтао оголосив про те, що «тенденція до багатополюсного світу є незворотною та центральною». Коли торік на конференції у Мюнхені Володимир Путін поскаржився на те, що американська однобічність розпалювала конфлікти в усьому світі, ображений сенатор Джон Маккейн відповів, що конфронтація в «сьогоднішньому багатополюсному світі» є зайвою.
Коли у вересні минулого року Путін приймав у Росії венесуельського президента Уго Чавеса, він зазначив, що «Латинська Америка стає вагомою ланкою в ланцюзі багатополюсного світу, що наразі формується». Чавес погодився: «Багатополюсний світ стає дійсністю».
Всі вони помиляються. Панування США явно йде на спад, але багатополюсний порядок передбачає, що декілька держав, які зароджуються, мають протилежні погляди на те, як слід керувати світом, і що вони готові вчинити для того, щоб просунути свою глобальну програму дій. Цього не відбувається.
Натомість ми є свідками народження неполярного порядку, в якому головні конкуренти Америки надто зайняті проблемами в себе вдома й у своєму безпосередньому сусідстві, аби брати на себе важкий міжнародний тягар. Жодна з держав, що зароджуються, навіть не почала використовувати свій зростаючий політичний і економічний вплив для просування справді глобальних амбіцій — або з тим, щоб узяти на себе обов’язки, що більше не може дозволити собі Вашингтон.
Почнімо з Росії. Попри її зростаючі зв’язки з Венесуелою та спроби скоординувати енергетичну політику з країнами Північної Африки, багатими на природний газ, Кремль не має прагнення заново побудувати вплив радянського масштабу в Латинській Америці, Африці чи Південно-Східній Азії. Не має він також ідеологічної привабливості в радянському стилі. Натомість керівники Росії зайняті захистом російських ринків, банків і компаній від найгірших наслідків глобальної фінансової кризи, зміцнюючи державний контроль у внутрішніх економічних секторах і розширюючи свій вплив у зовнішній політиці на всіх колишніх радянських теренах.
Потреба Китаю задовольнити свою спрагу до імпортованої нафти й інших товарів широкого вжитку надала йому міжнародну присутність. Але його вплив є радше комерційним, аніж політичним. Керівники Китаю повинні присвятити свою увагу приголомшуючій безлічі невідкладних проблем у себе у країні: запобіганню економічного спаду, що може позбавити мільйони людей роботи і викинути їх на вулицю, небажаних наслідків реформи щодо сільської землі, спробі дати раду з величезними екологічними проблемами та проблемами зі здоров’ям.
Індія має лишатися вірною своїм власним переконанням у тіні Китаю, що розширюється. Напередодні виборів у наступному році правляча Партія Конгресу витрачає час і гроші уряду на субсидії для споживачів, збільшення заробітної плати державним службовцям і списання боргу фермерам.
Бразилія також поглинена собою і, здається, не має в найближчому майбутньому ніяких великих прагнень сприяти стабільності в Латинській Америці, боротися з наслідками глобальної фінансової кризи й надихати інших у світі, що розвивається.
Словом, існує вакуум глобального лідерства саме тоді, коли воно вкрай необхідне. Увага президента Барака Обами наразі сконцентрована на стимулюванні анемічної економіки США, розробці скорочення податків, реформі енергетичної політики й політики у галузі охорони здоров’я та відновленні довіри до американських фінансових установ. Європейський Союз продовжує свої внутрішні дебати про те, як найкраще вивести з кризи свої банки, що бідують, і галузі промисловості, впоратися з небажаними наслідками розширення ЄС і зони євро та регулювати усе хиткіші відносини з Росією.
Хто ж тоді може взяти на себе ініціативу у спробі створити нову глобальну фінансову архітектуру, що відбиває складнощі торгівлі у двадцять першому столітті? Хто може домогтися згоди стосовно багатобічної відповіді на зміну клімату? Хто заступить застарілий режим нерозповсюдження ядерної зброї, забезпечить колективну безпеку у міжнародних гарячих точках, що виникають, і підштовхне переговори про мир на Близькому Сході?
Міжнародний саміт у Вашингтоні в листопаді 2008 року підкреслив цю проблему. Найбагатші країни світу — група семи — звернулися до держав, що зароджуються, всередині «групи двадцяти» з проханням допомогти узгодити відповідь на глобальний фінансовий спад. Як би важко не було для семи країн домовитися про що-небудь, уявіть собі проблему домогтися згоди серед 20 країн.
Розгляньте протилежні погляди всередині цієї групи на демократію, прозорість, належну економічну роль уряду, нові правила для фінансових ринків і торгівлі та як найкраще гарантувати, щоб ООН, Міжнародний валютний фонд і Всесвітній банк справедливо відображали сьогоднішню глобальну рівновагу сил.
Упродовж наступних кількох років, коли ті, хто опинився у кризовому положенні, звернуться до США за допомогою, вони все частіше чутимуть слово «ні». І зовсім не зрозуміло, чи захоче й чи зможе хто-небудь іще сказати «так».
Ян БРЕММЕР — президент групи «Євразія» і старший науковий співробітник в Інституті світової Політики.
