«США не кваплять Україну вступати до НАТО, але зволікання може зіпсувати результати чудового стартового геополітичного прориву сьогодні й призведе до патової ситуації завтра»
Візит Ющенка до Вашингтона став, по суті, останнім презентаційно-інвестиційним туром і закономірно завершив період «зарубіжного свята помаранчевої революції». За його підсумками можна говорити про якісно інший рівень діалогу — мабуть, уперше його можна назвати «партнерським». Судячи з усього, вирішення визначених українським лідером робочих завдань тепер є лише процедурним питанням.
У стратегічній же площині ключовим моментом є перехід від абстрактного партнерства до конкретного розподілу економічних і геополітичних ролей і статусів. У зв’язку з цим варто пригадати, що візиту українського Президента до США передувало підписання меморандуму між Україною та Іраком, в якому були закріплені дієві кроки з розвитку двостороннього співробітництва у військовій та військово-технічній сферах між країнами. А це означає майбутні домовленості щодо цілком визначених обсягів продажу продукції українського ВПК. Таким чином, заповнення іракських військово-технічних втрат стане в найближчій перспективі одним з економічних завдань української військової промисловості. Це принесе як суто економічний прибуток, так і посприяє виходу України на новий статусний рівень торгівлі військово- технічною продукцією, який стане цілком легітимним і блокуватиме прецеденти продажу тіньового типу.
«Боротьба за демократію» може стати головним смисловим лейтмотивом нової ери українсько-американських відносин. Слід зазначити, що, роблячи заявку на активну участь у глобальному демократичному проекті США, Україна не визначає рамок ані військової, ані економічної участі в цих процесах. Швидше може йтися про ту роль, яку Київ має відіграти в контексті змін, що окреслилися в останні півтора року в регіоні. За допомогою України Вашингтон зробив однозначний сигнал суб’єктам регіону, якi незабаром пiдуть на вибори, або близьким до початку «демократичного оновлення» еліт: вони можуть розраховувати не лише на підтримку США, а й на залучення їх до євроатлантичного поля легітимності.
Безумовно, амбіції України у справі «підтримки й поширення демократії» можуть вкотре насторожити Москву, однак навряд чи варто розглядати українсько- американські переговори як конфліктогенний чинник у діалозі між офіційною Росією й Україною. Логіка «боротьби за демократію» цілком вписується в новий контекст регіонального лідерства України: в той час як США (не без участі Києва) посилюють статус свого революційного союзника на пострадянському просторі, Росія вже, схоже, змушена відмовитися від активної гри на стримування демократизації регіону. Судячи з усього, самій Росії ще доведеться визначати свої інтереси в нових умовах. Поки що до кінця не зрозуміло, що стане чинником, який визначатиме логіку Москви — розширення НАТО чи терористичні виклики.
У Вашингтоні ж окреслилися нові рамки (крім пострадянського лідерства) статусної конкуренції Києва й Москви: Україна мабуть уперше зробила однозначну заявку на паритетну участь у російсько-американському антитерористичному співробітництві. Однак ці самі рамки можуть стати полем нової співпраці між Вашингтоном, Москвою й Києвом, оскільки американський візит Ющенка, крім усього іншого, дав зрозуміти, що у збереженні партнерських відносин (безумовно, на новій платформі) між Москвою й Києвом США поки зацікавлені не меншою мірою, ніж в інтеграції України до НАТО.
З одного боку, США дали зрозуміти, що оптимістично налаштовані щодо натовських перспектив України. Тому й саміт НАТО у Вільнюсі, запланований на 21 квітня, буде, судячи з усього, етапним для України. З іншого боку, ініціатива Республіканського політкомітету США дипломатично розводить процеси вступу до СОТ України й Росії. У цьому підтексті наголошується на некоректності ув’язки евроінтеграційного тренду України з процесом урегулювання українсько-російських економічних і політичних взаємовідносин і ставить під знак критики ЄС- контрініціативи. Така логіка відображає певну паралель між процесом підготовки вступу України до цього геополітичного блоку й одночасним кореляційним курсом вибудовування відносин із Росією.
Варто вважати, що американська політика вміє розставити акценти так, що дозволяє вивести Україну зі звичного до останнього часу для Заходу (в особі Європи) сприйняття такого собі спільного східноєвропейського майданчика СНД. Крім того, зустрічні кроки на адресу російської економіки поки що під сумнiвом у полі американського моделювання СОТ-розширення. З огляду на історичні досягнення України наприкінці 2004 року, Конгрес i адміністрація США визнають, що скасування поправки Джексона—Веніка, підтримка вступу країни до СОТ і можливість відкриття для України перспектив членства в НАТО — це закономірна геополітична й геоекономічна логіка у відповідь, а не просто окремі ситуаційні дипломатичні преференції.
Візит до США також багато в чому прояснив ситуацію з євроатлантичним курсом України, який хоча й має суворі паралелі з євроінтеграційним трендом, але містить у собі натовський контекст. Це означає, безумовно, що США вітатимуть будь-які ініціативи України щодо співпраці й можливого вступу країни до військово-політичної організації №1 у світі. Бiльше того, тут Україні надається широке поле для маневру: починаючи з виведення українського військового контингенту з Іраку і закінчуючи самостійним вибором швидкості блокування до цієї організації. Надання вільних часових рамок для України — це, безумовно, знак доброї волі з боку американського керівництва. Але слід враховувати, що зволікання або штучне уповільнення цього процесу означатиме для України певні незручності при лобіюванні США євроінтеграційних преференцій для нашої країни перед провідними єврогравцями — Німеччиною та Францією. Крім того, можна пригадати, що й Туреччина, яка є вже членом НАТО, має ті самі євроінтеграційні плани. З огляду на розміри вказаних країн-претендентів, малоймовірно, що ЄС буде здатен розглядати їхнє приєднання в одному пакеті, принаймні не в середньостроковій перспективі (10—15 років), на яку розраховує нинішнє українське керівництво. Тому ситуація така: США не кваплять Україну вступати до НАТО, але зволікання може зіпсувати результати чудового стартового геополітичного прориву сьогодні й призведе до патової ситуації завтра.
Цілком очевидними виглядають й американські кроки назустріч у справі енергодіалогу з Україною. Враховуючи, що український нафторинок на сьогодні багато в чому є заручником слабкої диверсифікованості, коли ціни на нафту й кінцеві продукти її переробки залежать від цінової політики східного сусіда, і що не завжди може збігатися з певною внутрішньою ціновою кон’юнктурою, потрібно говорити про необхідність впровадження страхувальних механізмів. Саме цей контекст уловлюється в американському ініціюванні діалогу з питань енергетики з метою співпраці, реструктуризації та реформування українського енергетичного сектору для залучення інвестицій, диверсифікації джерел енергопостачання України, зменшення її енергетичної залежності, посилення комерційної конкуренції в європейських енергетичних секторах. Це також свідчить про те, наскільки серйозними є наміри американського керівництва не лише в плані реальної допомоги у справі української енергобезпеки, а й у довгостроковому геополітичному контролі цього найбільшого енерготранзитного вузла Європи.
Дотримуючись логіки «реальної допомоги», Вашингтон у перспективі отримує функціональну зв’язку Україна — Молдова — Грузія, до якої опосередковано залучається Румунія. У цьому сенсі показовою є можлива участь Румунії в саміті ГУУАМ, запланованому на 22 квітня. США зацікавлені у формуванні українсько-румунської зв’язки не лише в контексті Придністров’я, а й у рамках євроатлантичної логіки. Цілком можливо, що Румунії в цій конфігурації відведено роль делегованого спостерігача ГУУАМ від США. Крім того, таким шляхом контури ГУУАМ виводяться за пострадянські рамки, і Київ об’єктивно зацікавлений у тому, щоб у цьому проекті брала участь (хай і опосередковано) держава, яка через півтора року має стати повноцінним членом ЄС.
США показали, що готові забезпечувати лідерський протекторат для України на євро- й НАТО-транзитний період. Україна йтиме до Європи американським шляхом. Потенційні вади такого сценарію неминучі, однак досягнути прориву у відносинах зі «Старою Європою» поки що не вдалося. Вдалося лише позначити те місце в європейській енергосистемі, на яке Київ може претендувати. Шанс України в цьому напрямі — посилювати свій статус в енергоекспортній зв’язці. Подібна логіка в жодному разі не суперечить інтересам головного європейського енергоекспортера — Росії. Головним в американському визначенні геополітичного статусу України стає її особлива роль у зв’язці ЄС — Росія. І цей статус завдяки атлантичному важелю дає постреволюційній Україні реальну можливість стати не державою з префіксом «між», а країною, яка заявляє про свою особливу роль інтегратора східноєвропейського блоку демократій.
