Надзвичайний і Повноважний Посол Латвійської Республіки в Україні Андріс Вілцанс перебуває в Україні більш ніж шість років і найближчим часом залишить нашу країну. Йому довелося бути свідком акцій «Україна без Кучми», помаранчевої революції, президентських і парламентських виборів, багатомісячного марафону з формування правлячої коаліції. Як оцінюють у Ризі протистояння між українськими Президентом і прем’єр-міністром, а також конституційні перетворення, які відбуваються в Україні після приходу до влади антикризової коаліції? Чому у Латвії розмовляти латиською мовою — справа принципу? Що отримали латвійські громадяни після вступу країни до Північноатлантичного альянсу? Якою бачиться з Риги перспектива членства України в ЄС і НАТО? Яку підтримку може надати Латвія Україні для досягнення цих цілей? Чи стала латвійська територія плацдармом для українських підприємств, які прагнуть вийти на ринок ЄС? Про це в інтерв’ю «Дню» латвійського посла в Україні Андріса ВІЛЦАНСА.
МЕНІ НЕ ВІРИТЬСЯ, ЩО ЛЮДИ З ДОСВІДОМ МАЙДАНУ ДОЗВОЛЯТЬ ВІДМОВИТИСЯ ВІД ДЕМОКРАТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ
— Чи немає у вас побоювань, що ця боротьба коаліції та прем’єр-міністра з Президентом за повноваження може призвести до відмови від демократичних перетворень, які відбувалися в Україні після помаранчевої революції, та в результаті призведе до узурпації влади антикризовою коаліцією?
— Мені здається, що ви дещо згущаєте барви. Так, це очевидно, що конституційна реформа, прийнята з великим поспіхом, далека від досконалості, але це можна виправити. Що ж до небезпеки відмови від демократичних перетворень, то мені не віриться, що люди з досвідом Майдану це дозволять, навіть якщо в когось виникне таке бажання.
— Зважаючи на латвійський досвід, яким, на вашу думку, міг би бути вихід із такого протистояння, викликаного недосконалістю конституційної реформи?
— Вихід із непростої ситуації, що склалася, маєте знайти ви самі. Латвійський або будь-який інший досвід, як на мене, тут навряд чи можна застосувати, оскільки соціальні системи унікальні за своєю суттю. Аналогії або прототипи, можливо, і цікаві для вчених, але мало що дають для практикуючих політиків.
«РОЗМОВЛЯТИ ЛАТИСЬКОЮ В ЛАТВІЇ — СПРАВА ПРИНЦИПУ...»
— Для наших читачів було б цікаво дізнатися, чи вдалося Латвії повністю вирішити мовне питання, враховуючи те, що у вашій країні після розпаду СРСР залишилося багато так званого російськомовного населення, для якого латиська не була рідною мовою?
— Якщо під «повним розв’язанням мовного питання» розуміти законодавче визначення статусу латиської мови як державної (стаття 4 конституції), то так. Також цілком природно, що «кожен має право звертатися в установи держави або самоврядування із заявами і отримувати відповіді по суті. Кожен має право отримати відповідь латиською мовою» (стаття 104 конституції), оскільки Латвія є єдиною країною у світі, де латиші мають усі підстави претендувати на те, щоб із ними, як мінімум, будь-яка посадова особа розмовляла їхньою рідною мовою. Це не означає, що латиші у своїй переважній більшості не володіють англійською або (тим більше) російською мовами і не поважають людей інших національностей (радше можна запитати, а чи поважають латишів ті представники інших національностей, які, проживши десятки років або навіть усе життя в Латвії, не спромоглися вивчити латиську мову навіть на побутовому рівні?). Розмовляти латиською в Латвії — справа принципу, або, якщо хочете, інстинкт самозбереження нації, так само як розмовляти французькою у Франції, незважаючи на те, що більшість французів володіють англійською мовою.
— З боку Росії часто можна почути, що в Балтійських країнах такі громадяни зазнають утисків. Перебуваючи в Україні стільки років, чи помітили ви, що в нашій країні пригноблюють права українських громадян, які вважають російську мову рідною? Як ви ставитеся до ідеї запровадження двох офіційних мов в Україні та деяких країнах колишнього Радянського Союзу?
— Якщо вже говорити про «утиски» щодо так званих російськомовних (не зовсім зрозуміло, чому такими деякі російські політики і ЗМІ вважають і українців, і навіть узбеків та вірменів, які проживають у країнах Балтії), то постає питання: чому Росія не настільки сильно стурбована долею росіян або російськомовних в інших країнах, де їх не набагато менше в процентному співвідношенні, але явно більше в абсолютних цифрах? Або чому в Росії, де живе на два порядки більше українців, ніж у Латвії, на відміну від Риги, немає жодної української середньої школи? Щодо утисків прав громадян України, які вважають рідною російську мову, то не пригадую подібних випадків, радше навпаки, — не завжди можна отримати відповідь українською мовою, що в Україні, погодьтеся, не досить природно. Запровадження ж двох офіційних мов — це питання, яке кожна країна має вирішувати самостійно, ретельно зваживши, для чого це робиться і до яких наслідків, насамперед щодо збереження національної культури, основою якої є мова, це може призвести.
«...ЦЕ ЗОВСІМ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ДВЕРІ ЄС «НА ЗАМКУ»
— Останнім часом офіційний Київ на переговорах із Брюсселем наполягає на необхідності включення до нової угоди між Україною та ЄС перспективи членства в Євросоюзі. Чи підтримує Рига цю вимогу Києва, чи вважаєте ви цю вимогу справедливою?
— Як я пам’ятаю, Київ завжди домагався більш чітких сигналів Брюсселя про перспективи прийняття України до ЄС. Дещо ухильна, або, точніше, обережна позиція Брюсселя цілком зрозуміла: по- перше, немає повної впевненості, що Україна дійсно бажає приєднатися до ЄС і готова заради цього зробити все необхідне, щоб відповідати Копенгагенським критеріям, а по-друге, чого гріха таїти, безпосередньо ЄС має певні внутрішні складнощі (наприклад, невирішене питання про Конституцію), не розв’язавши які навряд чи може поставитися з більшим ентузіазмом до ідеї подальшого розширення, особливо якщо йдеться про такі великі країни, як Україна або Туреччина. Але це зовсім не означає, що двері ЄС «на замку» — просто необхідні терпіння і праця, щоб вони широко розкрилися. Що стосується Латвії, то Рига завжди активно підтримувала і підтримує прагнення України до членства в ЄС, оскільки Україна є частиною Європи і, як хтось зазначив, без неї Європа не буде цілісною.
ДЛЯ ВСТУПУ В ЦЕЙ «КЛУБ» НОВІ ЧЛЕНИ МАЮТЬ БУТИ НАВІТЬ КРАЩИМИ ЗА «БАТЬКІВ-ЗАСНОВНИКІВ»
— Яку роботу має провести Київ, щоб побачити цю перспективу? Чим може допомогти Україні ваша країна, щоб наблизити членство України в ЄС?
— Я вже згадав Копенгагенські критерії — необхідно провести реформи, щоб Україна відповідала цим вимогам. І не варто очікувати поблажок — для вступу до цього «клубу» її нові члени мають бути навіть кращими за «батьків-засновників» — перевірено досвідом. Що стосується нашого досвіду, то він може виявитися вельми корисним для України, навіть незважаючи на істотну відмінність наших країн за масштабами та іншими параметрами. Питання лише в тому, чи зуміє цим досвідом скористатися Україна, чи повториться історія з СОТ, коли ми, щойно завершивши вельми складний переговорний процес (Латвія стала членом СОТ у 1998 році), пропонували поділитися тонкощами ведення переговорів із країнами-членами цієї організації, але нам ввічливо сказали «дякуємо», але «ми самі з головою».
— Як ви оцінюєте заяви деяких українських політиків, що Україна спочатку повинна побудувати в собі Європу, а потім вступати до ЄС?
— Якщо під цим мається на увазі самостійне проведення необхідних реформ, то можна лише вітати — в нас (ЄС) менше турбот. Бажаю успіху!
«ПРОБЛЕМА В ТОМУ, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ, КУДИ ДІЙСНО РУХАЄТЬСЯ РОСІЯ...»
— Кремль останнім часом багато говорить про те, що наближення НАТО до російського кордону становить загрозу Росії. Чому, на вашу думку, Москва саме зараз використовує цю риторику, яка, до речі, передувала вступу Балтійських країн до Альянсу? До речі, яку загрозу ви становите для Росії, вступивши до НАТО?
— Якщо припустити, що Росія дійсно намагається стати демократичною державою, що поділяє цінності, заради захисту яких було створено НАТО (див. преамбулу Північноатлантичного договору), то така реакція Кремля незрозуміла. Якщо ж Росія досі наполягає на своїй «євроазійскості», особливій місії «Третього Риму» і дотримується забобонів часів холодної війни, то питань немає. Проблема в тому, щоб зрозуміти, куди дійсно рухається Росія, особливо напередодні президентських виборів. Нагадаю, що антинатовська риторика не є чимось новим — вона мала місце не лише з приводу вступу країн Балтії до Альянсу, а й під час вступу до НАТО Польщі та інших держав Східної й Центральної Європи. Що стосується побоювань з приводу наслідків розширення НАТО для Росії, то, як на мою думку, вони є наслідком чи то застарілих стереотипів мислення деяких політиків, чи то культивуються свідомо, щоб можна було уникнути відповіді по суті на запитання, чому багато хто в Росії живе відносно бідно навіть попри наявність незчисленних природних ресурсів і надзвичайно сприятливу кон’юнктуру на ринку енергоносіїв (експлуатація одного з «базових» радянських стереотипів, закріплених майже на генетичному рівні — «Усе витримаємо, лише б не було війни!»).
«ПІСЛЯ ВСТУПУ ДО НАТО МИ ОТРИМАЛИ ПЕВНЕ ПОЧУТТЯ БЕЗПЕКИ...»
— Чи жалкуєте ви та громадяни Латвії про те, що ваша країна стала членом НАТО? Що Латвія набула або втратила від цього кроку?
— Що стосується Латвії, то після вступу до НАТО ми отримали певне почуття безпеки, що особливо важливо з урахуванням нашого історичного досвіду, коли спроби залишитися нейтральними напередодні Другої світової війни призвели до двох окупацій, які змінили один одну. Членство в НАТО також сприяло збільшенню надходжень іноземних інвестицій.
«... ПОГАНО, ЩО НЕДОСТАТНЬО УВАГИ ПРИДІЛЯЄТЬСЯ РОЗ’ЯСНЮВАЛЬНІЙ РОБОТІ»
— Що ви відчули, коли восени минулого року Україна не скористалася шансом перейти до більш високого етапу співпраці з НАТО? Як ви вважаєте, що втратила Україна після заяви українського прем’єра Януковича в Брюсселі 14 вересня 2006 року про уповільнення темпів інтегрування до Альянсу?
— Відверто кажучи, — деяке розчарування, хоч заява прем’єр-міністра не була для мене несподіванкою. Просто шкода втраченої можливості прискорити процес євроатлантичної інтеграції. Співробітництво з НАТО триває, так що нічого, крім часу, поки що не втрачено. Погано лише те, що, на мою думку, недостатньо уваги приділяється роз’яснювальній роботі щодо того, що являє собою НАТО сьогодні. Я зовсім не закликаю агітувати будь-кого «за» або «проти» Альянсу, просто бажано було б, щоб люди, спираючись на об’єктивну інформацію, доступну всім, самостійно могли розібратися, що набуде або втратить Україна, приєднавшись до НАТО або будуючи свою власну систему безпеки.
«ПИТАННЯ БЕЗПЕКИ В ІДЕАЛІ ПОВИННІ ВИРІШУВАТИ ЕКСПЕРТИ В ЦІЙ ГАЛУЗІ»
— На вашій думку, чи варто таке важливе питання, як вступ до НАТО або будь-які питання, які стосуються безпеки країни, вирішувати на референдумі?
— Взагалі-то я не є прихильником будь-яких референдумів, оскільки їхній результат багато в чому визначається формулюванням запитання та подальшою інтерпретацією отриманих результатів. Як ви, наприклад, відповісте на запитання: «Чи перестали ви пити коньяк щоранку?», якщо допускається лише відповідь «так» чи «ні». А якщо ви взагалі не п’єте коньяку? Питання безпеки, як і будь-які інші складні питання, в ідеалі повинні вирішувати експерти в цій царині, а політики повинні брати на себе відповідальність за ухвалені на основі їхніх порад рішення. Питання лише в тому, наскільки професійні експерти, якими інтересами керуються політики, коли ухвалюють ті чи інші рішення, й якою мірою їм довіряють люди. У Латвії питання щодо членства в НАТО, на відміну від членства в ЄС, на референдум не виносилося, оскільки членство в НАТО не має ніякого зв’язку із суверенітетом держави...
— Чи сприятиме ваша країна тому, щоб Україна не втратила шанс 2009 року, коли відбудеться ювілейний саміт НАТО? Адже саме таку перспективу визначив для Києва генсек НАТО під час виступу на конференції в Мюнхені.
— Це насамперед залежатиме від самої України та намірів її політичного керівництва й народу. Ми вважаємо, що Україна є важливим елементом загальноєвропейської системи безпеки, чия роль у разі приєднання до НАТО могла б лише посилитись. Однак не буде трагедією, якщо Україна збереже свій «неблоковий» статус, хіба що українським платникам податків доведеться витрачати більше грошей на забезпечення безпеки своєї країни.
«... ДОДАТКОВА БЕЗПЕКА НІКОМУ НЕ ЗАШКОДИТЬ»
— Як ви ставитеся до планів США розмістити елементи ПРО в Європі? Чи підтримує ваша країна такі плани?
— Я не є експертом із цього питання, але, виходячи з відомого принципу «краще бути надто пильним, ніж навпаки», гадаю, що додаткова безпека нікому не зашкодить. Що ж до дещо нервової реакції Росії на ці плани США, то можна запитати, чому Польща й інші країни, які перебувають в секторі дії радіолокатора в Мукачевому, не вбачають у цьому загрози для своєї безпеки?
«... МИ СТАЛИ БІЛЬШ ЦІКАВІ ДЛЯ УКРАЇНИ, А УКРАЇНА — ДЛЯ НАС»
— Як ви вважаєте, чи не стали відносини між нашими країнами після того, як Латвія вступила до ЄС і тим самим перейшла до більш вищої категорії, дещо прохолодними? Чи цікава зараз Україна в політичному й економічному сенсі? Чим саме?
— Щодо категорій — це питання самооцінки. А якщо за сутністю — то з точністю до навпаки. Після вступу Латвії до ЄС ми стали більш цікавими для України, а Україна — для нас. Латвія за рахунок загального ринку ЄС перестала бути країною з населенням меншим за чисельністю, ніж жителі Києва, й Україна стала більш уважно ставитися до нашого досвіду й наших неухильно зростаючих можливостей.
— Як ви та латвійські бізнесмени оцінюють інвестиційний клімат в Україні? Чи покращився він останнім часом?
— Бізнесу, насамперед, необхідна стабільність, у тому числі й політична. Можу навести таку ілюстрацію — через політичну кризу, пов’язану з президентськими виборами, обсяг латвійських інвестицій в економіку України в період часу з вересня 2004 по січень 2005 року скоротився майже вдвічі. Зараз ситуація, звичайно, не є такою критичною, але й не достатньо сприятливою для серйозних довгострокових вкладень капіталу. Сподіваюся, що вступ України до СОТ відіграє стабілізуючу роль для бізнесу.
«... УКРАЇНСЬКІ ПІДПРИЄМСТВА ЗБАГНУЛИ ПЕРЕВАГИ РОЗМІЩЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЛАТВІЇ СВОЇХ ВИРОБНИЦТВ»
— Чи готові українські бізнесмени скористатися Латвією як стартовим майданчиком для просування своїх товарів до інших країн ЄС?
— Хоч і з деяким запізненням (найбільш слушний момент напередодні вступу до ЄС було втрачено), українські підприємства усвідомили переваги розміщення на теренах Латвії своїх виробництв. Вивчаються можливості перенесення до Латвії прикінцевих етапів виробництва тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, розширення кооперації в будівництві та ремонті тепловозів й електропоїздів, виробництві вагонів і автобусів та інш. Враховуючи, що Рига є фінансовим центром Балтії, Приватбанк став власником Paritete banka, а банк Південний — Reмionele investоciju banka.
— Як у вашій країні сприймають проекти створення альтернативного Росії транспортного коридору з Балтійського моря до Чорноморського із залученням Білорусі?
— Справа навіть не в альтернативності. Стабільно функціонуючий транспортний коридор, той, що з’єднує порти України та Балтії, дозволив би оптимізувати перевезення у напрямку Північ— Південь і був би вельми вигідним для багатьох країн, про що свідчить, наприклад, досвід експлуатації контейнеровоза «Вікінг», що курсує з Іллічевська до Клайпеди.
— Оскільки через кілька місяців ви завершуєте місію в Україні, хотілося запитати, які спогади (хороші або погані) про нашу країну ви відвезете з собою?
— Щодо України в мене залишаться лише найкращі спогади. Ці шість років, проведені у вашій країні, були одними з найбільш цікавих у моєму житті (чого варта лише одна помаранчева революція!), так що мені буде щиро шкода розлучатися з Києвом.
